Терлецький жив на вулиці Листопада у великому особняку, що виднів за густим палісадником і високою чавунною огорожею з масивною хвірткою. Ця хвіртка, як і парадні двері будинку, замикалася на два хитромудрі замки. На вікнах першого поверху були прикріплені датчики охоронної сигналізації.

— Як бачите, мою колекцію охороняє держава, — показуючи на них, сказав Терлецький.

— Позавідомча охорона за договором, — поправив його Білякевич.

— Звісно, я плачу за це, але… — господар усміхнувся, розвів руками — мовляв, усе-таки факт промовляє сам за себе.

В коридорі їх зустрів здоровенний дог, який, певно, мав підстраховувати позавідомчу охорону. Він зло подивився на Білякевича, грізно загарчав.

— Люпа, на місце! — крикнув на собаку Терлецький і одразу ж до сухенької жінки, що вийшла з-за бічних дверей: — Пані Ево, проше забраць пса.

У першій кімнаті — великій, із заґратованими вікнами — стояли вздовж стін засклені стелажі, на яких були статуетки саксонського й китайського фарфору, старовинні келихи, кубки, срібні та бронзові свічники, інкрустовані скриньки, настільні годинники вигадливої форми, письмове приладдя, позолочені божки. Була тут і зброя — майстерно зроблені кинджали, стилети, ножі, дуельні пістолети. Акуратні, написані дрібним, чітким почерком таблички містили вичерпні відомості про кожен експонат. Усе було як у справжньому музеї.

В другій кімнаті висіло кілька картин, гобеленів, але увагу привертав невеликий уступчастий стелаж, на якому були розміщені експонати станкової скульптури в основному з металу. Білякевича зацікавила одна з них, багатофігурна композиція: чотири атланти тримають небозвід, частина якого утворювала чашу. Кожен атлант мав свої, індивідуальні риси: один чомусь усміхався, другий сердився, третій тупо дивився перед собою, лице четвертого було спотворене мукою.

— Подобається? — запитав Терлецький. — А все ж це тільки чавун.

— Хіба матеріал — основне?

— Для деяких цінувальників матеріал має першорядне значення, — невесело всміхнувся господар. — Недавно один такий цінувальник давав мені досить великі гроші за цих атлантів, якщо б я відлив їх із срібла чи в крайньому разі — із бронзи.

— А ви й самі робите скульптури? — здивувався Білякевич.

— Ці атланти — моя робота. Правда, двадцятилітньої давності. Мій батько був відомий у Польщі ювелір. Але не з тих, які лише й знають, що переплавляти обручки, браслети, вставляти камені в сережки. Він був скульптор, карбувальник, гравер. Як бачите, я дечого навчився у нього. Правда, тепер уже рідко цим грішу — руки стали не ті. Та й тут, — він торкнувся грудей, — щось погасло. Художник повинен малювати не тільки те, що бачить перед собою, а й те, що бачить у собі. А якщо в собі він нічого не бачить, то хай покине живопис… Це не мої слова, це сказав німецький художник минулого століття Фрідріх Кошар. Але стосуються вони і живописців, і скульпторів.

— З металом трудно працювати? — поцікавився Білякевич.

— Марудна робота. Виліпити вдалу модель — це півділа; потім треба виготовити форму, відлити зображення, обробити його, скомпонувати. Часу і сил на це йде не менше, ніж на якусь статую, а реалізувати таку роботу вдається не завжди. Тому творча молодь неохоче береться працювати з металом. От, скажімо, та сама Світлана Мелещук — взяла у мене кілька уроків і покинула, забракло терпіння.

— Вона воліла живопис?

— Вона воліла легкість, — усміхнувся Терлецький і одразу ж додав: — Можливо, тому, що не встигла знайти свого справжнього місця в мистецтві.

— А хто, цікаво, з місцевих скульпторів працює з металом? — запитав Білякевич, обходячи стелаж і оглядаючи круговий горельєф, яким був оздоблений настільний годинник.

Горельєф зображав сцену викрадення дівчат-сабінянок — сюжет, який використовували ще античні скульптори. Робота була чудова, а проте Білякевичу здалося, що автор надто вже підкреслив мотиви жорстокості й насильства. І стиль був явно не античний, наче скульптор працював хоч і майстерно, але якось навмисне недбало, нехтуючи пропорції людських постатей.

— З металом працюють Саєнко, Ястремський, Кравець. Цей горельєф — робота Миколи Кравця.

— Кравець — гарний скульптор? — мовби між іншим, запитав підполковник.

— Технікою володіє непогано. А фантазії малувато. Як тепер кажуть, нема яскраво вираженої творчої індивідуальності.

Білякевич сказав про своє враження від роботи автора горельєфа.

— У Кравця таке є, — згодився Терлецький і додав не без сарказму: — Чимось же треба відрізнятися від колег, привертати до себе увагу. Ця річ мені не дуже подобається, я придбав її для обміну.

Малюнки Терлецький зберігав у кімнаті на другому поверсі. Сухенька пані Ева принесла їм по чашечці чорної кави і карафку з якоюсь коричневою наливкою, що пахла м'ятою й була досить міцна.

Зелену папку з малюнками господар дістав із сейфа, хитромудро вмонтованого в сервант.

Малюнки Андрія Мелещука справді були варті уваги. Вражали точність і природність зображень, зроблених олівцем. Багато малюнків було присвячено дітям: дівчатка грають у м'яча, стрибають через скакалки, бігають наввипередки, купаються; юні футболісти; хлопчаки, що затіяли дуель на портфелях; карапуз плаче…

Білякевич довго розглядав ті малюнки, на яких були дівчатка, зовні схожі і заразом різні. В них можна було помітити риси дочок художника — кріпкої, спокійної, впевненої в собі Наді і граційної, стрімкої Світлани, яка намагалася будь-що перегнати, обіграти сестру.

— Андрій дуже любив дочок, — сказав Терлецький. — Особливо Світлану, хоча Надя характером була більше схожа на нього. У Світлани ж була материна вдача, в цьому я певен, бо знав Віолету ще дівчиною. А от здібності у неї не від матері. Кажуть, художником треба народитися. Так от Світлана якраз і народилася художником. Вона прямо на льоту схоплювала те, на що інші витрачали цілі роки. Певно, тому Андрій балував її. Він немов бачив у ній продовження себе, сподіваючись, що з часом вона досягне тих творчих вершин, яких не зміг досягнути сам. Андрій теж був природженим художником, тільки йому не щастило: не встиг закінчити художнє училище, як почалась війна; пішов на фронт, попав у полон. Перебування в полоні позначилося на всьому дальшому його житті і певною мірою — на творчості. Ось подивіться. — Терлецький узяв з папки один аркуш, другий. — Це малюнки з циклу «Табір смерті». Андрій малював уже після війни, з пам'яті, а здається, ніби з натури. Страшна натура, страшні спогади!

Терлецький подав Білякевичу кілька малюнків. Вони були виконані так само ретельно і вправно, як і всі інші. Але, на відміну від тих, що їх Білякевич бачив раніше, вони справляли гнітюче враження. Виснажені люди, запрягшись, тягнуть важелезний коток, який, здається, от-от наїде на них, зіб'є, розплющить, вдавить у гарячий асфальт… Напівроздягнені в'язні, мов привиди, а не люди, застигли босі на снігу перед есесівцем у добротному, недбало розстебнутому кожусі… Екзекуція: чоловік, підвішений за вивернуті руки, і другий, уже сполосований нагайками так, що ледве стоїть на ногах, — його примушують шмагати товариша… Спроба втечі: в'язень у відчаї проривається крізь колючий дріт, і здоровенна, люта вівчарка, яка женеться — от-от вчепиться — за ним…

— Справді, страшні спогади, — мовив Білякевич. — Такі малюнки на кожну виставку візьмуть.

— Андрій взагалі не виставлявся. Все збирався, та так і не ризикнув. Така вже у нього вдача була.

— Нерішучий був?

— Недооцінював себе. Через це й театр покинув — за освітою він був театральним художником. Правда, немало важили в цьому його дочки, дружина. Робота театрального художника оплачується не вельми високо, а часу забирає багато. А коли вдома три жінки, які люблять наряджатися, то доводиться думати про додаткові заробітки. Працюючи в кінотеатрі, Андрій міг брати й іншу роботу — оформляв клуби, кафе, часом і малярував…

— Чого Світлана продала ці малюнки?

— Їй потрібні були гроші. Подзвонила мені, сказала, що хоче продати кілька батькових малюнків, я прийшов до неї в готель, і ми домовились.