— Вона погодила все з матір'ю, сестрою?

— Признаюсь — не цікавився. Якось не спало на думку. Віолета і Надя далекі від образотворчого мистецтва, навряд чи знали вони ціну цим малюнкам.

— А Світлана знала?

— О, Світлана добре знала! — всміхнувся Терлецький.

Щось у голосі його насторожило Білякевича, і він пильно глянув на господаря. Терлецький одвів погляд, засовався на стільці.

— Скільки вона зажадала? — поцікавився Білякевич.

— Багато, — спробував знов усміхнутися Терлецький. — Правда, потім трохи спустила ціну, а все-таки мені довелося добре витратитись.

— Раніше ви не пробували придбати ці малюнки? — не відступав Білякевич, відчуваючи певну ніяковість господаря.

— Андрій і чути про це не хотів. Є речі, які художник створює тільки для себе.

— А після його смерті? Він же помер три роки тому.

— З вами неможливо хитрувати, — розвів руками Терлецький, — Доведеться розколюватись, як у вас кажуть.

— У нас так не кажуть. Але краще буде, якщо ви скажете правду. Для початку хотілося б знати, хто вас попередив, що ми зацікавилися вами?

— Храпаль. Розалія Яківна Храпаль. А їй сказала про це покоївка, з якою розмовляли ваші люди. Як бачите, я розкриваю карти.

— Поки що не всі.

— А, ось іще! — спохватився Терлецький і, підійшовши до сейфа, відчинив його. — Ось, прошу, — поклав перед Білякевичем товстий ілюстрований журнал. — Якщо не помиляюся, це видає в Іспанії якась там асоціація вільних художників. Один з останніх номерів, здається, за червень. Так, червневий. Відкривайте тридцять п'яту сторінку.

Білякевич розгорнув журнал і мало не ахнув: тридцять п'ята дві наступні сторінки були заповнені репродукціями малюнків Андрія Мелещука. Цикл «Табір смерті». Й інші малюнки — «Дівчатка, що біжать наввипередки», «Купальниці», «Дуель на портфелях» і ще два, яких Білякевич не бачив — «Дерево, що пожирає людей» та «Голі танцівниці». Підполковникові здалося, що й темами, і манерою виконання два останні малюнки відрізняються від інших. Він сказав про це.

— У вас гостре око, — з повагою глянув на нього Терлецький. — Маєте слушність! Це малював не Андрій, хоча стиль його — драматизм, динаміка, напруженість. Але манера трохи інша — більш кваплива, нестримана.

— Фальсифікація?

— Певною мірою. Хоча Світлана й запевняла, що це батькова робота. Неправда — я ж добре знаю її манеру.

— Ви хочете сказати, що ці два малюнки — Світланині?

— Певен.

— Виходить, видавці не помітили підробки, — намагаючись прочитати коротенький текст під репродукціями, сказав Білякевич.

— Цей журнал видають не простачки, і те, на що звернули увагу ви, не могло лишитись непомітним для них. Певно, така добірка їх більше влаштовувала. На жаль, я погано знаю іспанську, але в тексті, який ви пробуєте прочитати, Андрієві приписується казна-що.

— Талановитий художник, не визнаний співвітчизниками?

— О, ви розумієте по-іспанськи?

— Дещо розумію, трохи знаючи французьку і латинь. Хто робив ці репродукції і як вони попали в Іспанію?

— Світлана казала, що сфотографував якийсь іноземець.

— Журналіст?

— Здається, мистецтвознавець. Гастон Лагран?

— Вона не називала імені.

— Треба думати, що після такої реклами малюнки Андрія Мелещука набули мінової вартості.

— І неабиякої! Я й досі не розплатився з боргами.

— Як опинився у вас цей журнал?

— Світлана дала, обґрунтовуючи високу ціну, яку заправила. Як бачите, я нічого не приховую. Міг же б і не показувати малюнки Андрія Мелещука, а тим більше цього журналу.

— Але могли б показати раніше, — зауважив Білякевич. — І повинні були це зробити.

— В таких випадках моя мати — вона була українка — завжди казала: не лізь поперед батька в пекло.

— Що ж, досить відверте признання. Але якщо вже відверто, то скажіть, на милість, як ви розцінюєте з етичного погляду сам факт купівлі-продажу малюнків Мелещука? Ви ж самі згадували, що ці малюнки є відображення пережитого, вистражданого художником, що він створив їх тільки для себе, а не для продажу.

Терлецький одвів погляд.

— Спочатку я просто не подумав про це, надто вже хотілося мені придбати Андрієві роботи.

— А потім подумали?

Старий скульптор сердито подивився на співрозмовника.

— Ви не можете звинувачувати мене в неетичності! — збуджено сказав він. — Світлана сама запропонувала купити ці малюнки, і коли б не я, то вона продала б їх якому-небудь пройдисвіту з повним капшуком, з тієї ж асоціації вільних художників. А від мене вони нікуди не вилетять, можете не сумніватись! — Терлецький помовчав і додав спокійніше: — Як колекціонер я, можливо, інколи й грішив у чомусь, а як громадянин — ніколи. Все, що належить мені, належить моїй країні!

— Я спитав, маючи на увазі не тільки вас, — пом’якшав Білякевич.

— Не мені судити Світлану.

— А судити, ви думаєте, все-таки треба?

— Є таке польське прислів'я: цо занадто, то нє здрово. Усяка надмірність — на шкоду. Це прислів'я дуже слушне, якщо говорити про Світлану: бог дав їй багато, а люди вимагали від неї мало.

— Себе ви не відносите до тих, що мало вимагали? Станіслав Адамович знов одвів погляд, помовчав, а тоді тихо мовив:

— Ні, чому ж, я теж у чомусь винен…

По дорозі від Терлецького підполковник зайшов у найближче відділення міліції і подзвонив до обласного управління Комітету держбезпеки. Йому пощастило — застав майора Якобчука.

— Яке відношення має Лагран до Іспанії? — перепитав Якобчук. — Здається, у нього філіал посередницької контори в Мадріді. Якщо треба, уточню у київських товаришів, цю справу вели вони, я тільки допомагав де в чому… В Сосновському? Лагран приїжджав у Сосновське весною цього року, у квітні. Відповідно до плану.

Була вже дев'ята година вечора. Білякевич іще подзвонив черговому по місту, запитав, чи нема якихось новин. Черговий сказав, що старший лейтенант Глушицький недавно повернувся з місця події і тепер допитує затриманого. Яка подія і кого затримав Глушицький, черговий сказати до пуття не міг. Тоді Білякевич подзвонив у відділ. Відповіла Галина Юрко. Дивно, адже після експерименту на Лісовому озері він наказав молодшому лейтенантові повернутися до виконання своїх безпосередніх обов'язків у інспекції в справах неповнолітніх.

— Спроба пограбування квартири Літинської, — доповіла Юрко. — Злочинця затримано. При цьому він намагався знищити крадене — спалити.

— Спалити? — перепитав Білякевич. — А що ж він украв?

— Рекламну афішу з малюнками на звороті.

— Зрозуміло, — сказав Білякевич, хоча, признатися, він нічого не розумів.

Цілком ясно було тільки одне: треба їхати у відділ розплутувати цю загадкову історію.

А було так. Приблизно годину тому до інспекції в справах неповнолітніх подзвонив «хрещеник» Галини Юрко, недавній нероба, а тепер, завдяки старанням молодшого лейтенанта — учень залізничного профтехучилища. Хлопець повідомив, що до його сусідів Літинських вдерся якийсь тип — спочатку сварився з молодшою Літинською на площадці сходів, а потім уштовхнув її в її ж квартиру і там, судячи по криках, що долинали крізь стіни, вчинив справжній погром.

Догадуючись, що йдеться про ту саму Наталю Літинську, яка була свідком у оправі про вбивство на Лісовому озері, Юрко розповіла все Жені Глушицькому. Той, не гаючись, виїхав на місце події, взявши із собою і Галину та курсанта-стажера. Вони встигли саме вчасно: грабіжник — ним, виявилось, був Едуард Гурний — уже знайшов те, що шукав і що молода Літинська не хотіла віддавати, — рекламну афішу з численними малюнками олівцем на звороті. Афіша та рядом з двома іншими, які рекламували оригінальний естрадний номер артистки вар'єте Наталії Літинської, висіла в передпокої малюнками до стіни, покритої водоемульсійною фарбою. Певно, Гурний уже намагався прибрати собі до рук ці малюнки, і Наталя вжила запобіжних заходів.

Глушицький, Галина і стажер увійшли до Літинської в ту мить, коли Гурний, розгадавши Наталину хитрість, зірвав із стіни всі три афіші і нарешті знайшов те, що шукав…