— За лак для нігтів?

— Вочевидь, то була якась благодійна акція, — знизала плечима вона. — А навіть якщо й так, готова посперечатися, що не надто багато людей розгулюють десь із такою пляшечкою в сумочці.

Наступного ранку Бакстер отримала від Едмундса повідомлення з проханням зустрітися о 10 ранку біля фірмового магазину Шанель на Слоан-стрит. А коли вона нагадала йому, що з понеділка її відсторонили від справи, він просто відповів, що була лише субота.

Бакстер проспала, а тому запізно вийшла, а потім майже на дві хвилини ще й застрягла за інвалідним візком. Після жахливої смерті Ґарланда їй не хотілося нічого більше, окрім як просто жити й відчувати себе в безпеці, тож вона лише скрутилася на дивані й дивилася нічні телевізійні програми. Їй навіть удалося самотужки випити майже дві пляшки вина.

Коли інвалідний візок застряг у дренажі, Бакстер скористалася можливістю вирватися вперед і побачила Едмундса, який ішов вулицею трохи віддалік. Вона багато думала про його теорію, що хтось із команди зливає інформацію. Чим більше Бакстер думала про це, тим абсурднішим це здавалося. Зрозуміло, Вульф до цього причетний не був. Фінлі вона беззастережно довіряла. Сіммонса понизили за те, що став на її бік, і, хоча вона ніколи цього не визнає, проте Едмундсу вона довіряла так само, як і кожному з них.

Едмундс передав їй паперову склянку з теплуватою кавою і розповів про відкриття Тіа. Вона оцінила те, що він знову ставився до неї як до свого наставника з нестерпним характером. Не було ані сліду від співчуття чи втішання, якого вона так відчайдушно потребувала за день до цього, і його віра в неї знову додала їй упевненості в собі.

З магазину на Оксфорд-стрит вийшов менеджер, аби привітати їх. Щоб допомогти їм, надзвичайно вміла жінка витратила годину на телефонні дзвінки та перевірку рахунків. Зрештою, вона склала перелік із вісімнадцяти транзакцій, у сімох із яких були прізвища та адреси доставки.

— Були й інші, — сказала їм пишномовна жінка, — які ми відправляли на аукціони, призи, благодійні події. Люди, чиї контакти ми надали, — наші найкращі клієнти…

Жінка замовкла, читаючи роздруківку.

— Якісь проблеми? — запитала Бакстер.

— Містер Маркуссон. Він один із наших постійних клієнтів на Оксфорд-стрит.

Бакстер взяла в неї список і прочитала контактні дані.

— Тут сказано, що він мешкає у Стокгольмі.

— Гадаю, він розділяє час між Стокгольмом та Лондоном. У них із родиною є нерухомість у Мейфейр. І я впевнена, що маю адресу. Якщо дозволите, я за хвилину…

Жінка набрала номер їхнього головного відділення.

— Які шанси, що містер Маркуссон зараз ніжиться у якійсь сауні у Швеції? — пробурмотіла Бакстер Едмундсу.

— О, зовсім ні, люба, — промовила жінка, театрально тримаючи телефон подалі. — Учора він повернувся.

Навіть попри те, що його кабінет був порожнім, Сіммонс знову вирішив сісти за стіл Чемберса. До нього підійшло кілька людей з буденними справами, як-от обмін змінами та прохання про відпустку. Щоб зосередитися на завданні, він відмовився вирішувати будь-які питання, окрім найважливіших.

Дружина Сіммонса не надто добре сприйняла звістку про його майбутнє пониження, й він витратив більшість ночі на те, щоб переконати її, що вони все одно зможуть дозволити собі іпотеку та літню відпустку. Він не наважився сказати їй про те, що його взагалі можуть відсторонити на якийсь час без платні. Вони впораються. Так зажди бувало.

Він саме займався нудним завданням, звіряючи з базою даних зниклих людей прізвища зі складеного Едмундсом списку тих, хто хоч якось був причетний до справи Халіда. Як і Едмундс, Сіммонс був упевнений, що центром усіх убивств був Халід, хоча й не мав нічого переконливішого.

Він почав уже втрачати зосередженість, коли нарешті на п’ятдесят сьомому прізвищі натрапив на збіг. Сіммонс ще раз переглянув звіт, щоб дізнатися всі деталі. Датований 29 червня, суботою, звіт міської поліції Лондона склали наступного дня після того, як знайшли «Ляльку». Це мусила бути одна з їхніх трьох невпізнаних жертв.

— Сучий ти сину, — пробурмотів Сіммонс.

Бакстер і Едмундс вийшли крутими сходами до вхідних дверей чотириповерхового будинку, розташованого на затіненій, однак гамірній прилеглій вулиці у Мейфейрі. Лише постукавши двічі, вони почули звуки кроків, що коридором наближалися до них. Двері відчинив бадьорий чоловік із кавою в руці та з телефоном, затисненим між вухом і плечем. Він мав світле, довге, однак доглянуте, волосся, мускулисту статуру і був убраний у дорогу сорочку поверх синіх джинсів. Коли він нетерпляче глянув на них, їх огорнув надмірний запах засобу після гоління.

— Так?

— Містер Стефан Маркуссон?

— Правильно.

— Поліція. Нам потрібно поставити вам кілька запитань.

На противагу першому враженню, яке справив Маркуссон, він виявився люб’язним і гостинним. Чоловік провів їх помешканням, яке пасувало б радше георгіанській літературі, до вітальні, у якій до саду була відчинена суцільна скляна стіна. Бакстер була впевнена, що Рорі це точно сподобалося б, а тому вирішила зробити для нього кілька фотографій, якщо господар залишить їх на самоті.

Маркуссон відправив нагору свою гарненьку донечку, коли вона саме спустилася, щоб подивитися, хто прийшов, а коли з кімнати вийшла його вродлива дружина, щоб приготувати для них чай з льодом — причому обидві її руки були на місці — Едмундс замислився, чи не змарнували вони час. Однак із власного досвіду Бакстер знала, що чоловіки рідко купують такі чудернацькі подарунки для дружин, а тому було більше шансів отримати відверту відповідь, якщо її не буде в кімнаті.

— То як я можу вам допомогти? — запитав Маркуссон, і тепер його акцент став помітнішим.

— Ми вважаємо, що у квітні 2007 року ви були в Москві, — сказала Бакстер.

— Квітень, 2007, — Маркуссон вдивлявся кудись у простір. — Так, тиждень моди. Моя дружина тягає нас на всі ці покази.

— Нам потрібно запитати вас про те, що ви купили, поки були там, — Бакстер зупинилася, очікуючи, що чоловік згадає покупку на десять тисяч доларів. Вочевидь, цього не сталося. — Пляшечка лаку для нігтів від Шанель.

Саме тієї миті повернулася місіс Маркуссон із напоями, і Бакстер помітила зніяковілий вираз обличчя її чоловіка.

— Чому б тобі не скласти компанію Лівії? — сказав Маркуссон своїй дружині, ніжно обійнявши її зі свого стільця. — Ми скоро закінчимо.

Вродлива блондинка покірно вийшла з кімнати, хоча Едмундс помітив у її настрої різку переміну.

— Лак за десять тисяч? — запитала Бакстер, щойно двері зачинилися.

— Він був для жінки, з якою я зустрічався, коли бував тут. Тоді я багато подорожував, і часом мені ставало дуже самотньо, коли…

— Відверто кажучи, нас це не стосується, — перебила Бакстер. — Як її звати?

— Мішель.

— Прізвище?

— Ґейлі, здається. Ми вечеряли, коли я був у місті. Їй подобалися усі ці модні штучки, тож я купив їй подарунок.

— Коли ви востаннє її бачили? — запитав Едмундс, як і зазвичай, занотовуючи в записнику.

Відволікшись, він зробив ковток чаю з льодом і закашлявся. Бакстер не звернула на це уваги.

— Я порвав із нею, коли народилася донька, у 2010.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — пробурмотіла Бакстер.

— Відтоді я не бачив її. Кумедно…

— Що? — запитала Бакстер.

— Минулого тижня я багато про неї думав, можливо, через усі ці повідомлення у новинах.

Бакстер і Едмундс обмінялися поглядами.

— Які повідомлення? — запитали вони в унісон.

— «Палія» знайшли мертвим. Наґіб Халід, адже так його звали? Справа в тому, що востаннє, коли я бачив Мішель, ми багато говорили про нього. Для неї це був значний крок.