— Що? — одночасно вигукнули Бакстер і Едмундс.

— Її закріпили за ним, — замислено сказав Маркуссон. — Мішель була його наглядачкою.

Вульф проігнорував дзвінок від помічника доктора Престон-Гол і зайшов до відділку розслідування вбивств та інших серйозних злочинів. Неофіційно він сам звільнив себе від її опіки. Вульф розумів, що вона вже визнала його непридатним до роботи, а тому не бачив сенсу марнувати хоча б хвилину коштовного часу на товариство владної бабці.

Через передчасну та надто публічну смерть Джареда Ґарланда, Сіммонс мав вагомі причини на те, щоб не прислухатися до порад психіатра. У них залишалося так мало часу, що шанси тепер були не на їхню користь, тому він не міг ризикувати, ще більше провокуючи вбивцю, а послання, адресоване Бакстер, після вбивства дало ще сильніші підстави для того, щоб Вульф продовжував займатися розслідуванням.

За підрахунками Сіммонса, ризик мати на вулицях одного неврівноваженого детектива значно менший, ніж непряма погроза серійного вбивці. Додаткові жертви? Ігнорування домовлених дат? Зливання ще делікатнішої інформації пресі?

Якби це сталося, вони б не впоралися.

Дивно, але Вульф був вдячний безжальному вбивці, який планував прикінчити його вже за тиждень, за те, що той зберіг йому роботу, й нічого не міг із цим вдіяти. Він не збирався купували йому листівку, однак не було б щастя…

Зовсім неочікувано, навіть для самого себе, Вульф вирішив з’їздити на вихідні у Бат. Хоча усвідомлення близької власної смерті не надто засмучувало, проте якійсь частині його єства бракувало каміну у вітальні будинку, де він виріс, пересмаженої яловичини Веллінгтон, яку готувала його мати, та пінти пива в місцевому барі з давнім приятелем, якому вочевидь судилося жити, працювати та померти в радіусі двох миль від їхньої школи.

Він провів час, слухаючи ті самі історії, які батько розповідав йому впродовж усього життя, лише тепер зрозумівши, чому вони були варті того, щоб їх згадували так часто. Лише раз, під час короткочасного затишшя у розмові, його батьки побіжно зачепили тему вбивств і загрози загибелі їхнього сина. Його батько ніколи не був сентиментальним. Вочевидь, поки Вульф був у ду´ші, вони вдосталь наговорилися про це (трохи посваривши його, що використав забагато гарячої води) і прийшли до їхнього звичного рішення більшості життєвих проблем: він міг повернутися до своєї колишньої кімнати нагорі.

— Сумніваюся, що цей чолов’яга захоче їхати аж сюди, — упевнено сказав йому батько.

Раніше Вульфа неабияк дратувала така їхня наївність і спокій, однак тепер йому це здалося доволі кумедним. Те, що Вульф розсміявся з такої думки, неабияк розсердило його батька.

— Можливо, я не один із твоїх містян, які все знають, але це не означає, що я дурний, — випалив він.

Чомусь він завжди ставився до столиці упереджено, а відколи Вульф поїхав із їхнього «задрипаного містечка» в пошуках кращої долі, змінилося і ставлення до сина.

— Бісова небезпека М4. Контроль середньої швидкості впродовж усього шляху!

На жаль, це лише знову засмутило Вульфа і ще більше роздратувало його батька. Вульф полагодив дещо біля старого дому, хоча це не стосувалося клятої огорожі Естель по-сусідству, а коли пролазив попід стіною в саду, мало не покалічився, коли вона несподівано вискочила з будинку, щоб заговорити до нього.

Вульф відчував себе відпочилим і бадьорим перед початком нового тижня, однак, приїхавши, лише глянув на людний офіс, зрозумів, що нічого не змінилося. Заступник комісара, здавалося, оселилася в кабінеті Сіммонса. А Сіммонс тим часом знову перемістився за колишній стіл Чемберса, успадкувавши в процесі Едмундса, який тепер сидів поруч із ним, із блиском у чорних очах. Бакстер була захоплена розмовою з детективом на ім’я Блейк, якого, як усі знали, терпіти не могла і який ніяк не був причетний до справи «Ляльки».

На дошці в конференц-залі до переліку загиблих жертв додалося ще два прізвища, а на столі Вульфа для нього чекала записка від Фінлі, в якій він просив зустрітися з ним в Ірландському посольстві у Белгравії, щойно «закінчить відлинювати». Там вони мусили взяти на себе захист Ендрю Форда, і це його трохи роздратувало, оскільки Вульф точно пам’ятав, що залишив Форда на півдні Уельсу та поїхав геть.

Вражений, він підійшов до Сіммонса й Едмундса, у якого був мало не зламаний ніс.

— Доброго ранку, — невимушено сказав він. — То що я пропустив?

Маделін Оєрс працювала у «Коллінс і Гантер» чотири роки й була захисником Наґіба Халіда впродовж усього гучного судового процесу. Сіммонс відразу ж упізнав ім’я у списку зниклих людей. Оєрс зневажливо штрикала і часто підбурювала обра`зами Вульфа та й усю міську поліцію Лондона в цілому. Вона зробила собі славу легковажними зауваженнями та неоднозначними цитатами в залі суду, включно з відомою пропозицією, щоб Вульф зайняв місце її підзахисного на лаві підсудних.

Поява прізвища Оєрс стало підтвердженням того, що Едмундс не помилявся, що все крутилося навколо Халіда. Поїздка поліціянтів до її будинку в Челсі була лише формальністю, зважаючи на офіційне підтвердження, що блідий, тендітний тулуб, який утримував «Ляльку» вкупі, належав саме їй. Попри цей трагічний, проте багатообіцяючий крок уперед у розслідуванні, команда зовсім не наблизилася до розуміння того, як до справи був причетний Майкл Ґейбл-Коллінс.

Уже через три години до офіса повернулися Бакстер і Едмундс, завдяки лаку для нігтів за десять тисяч доларів і марнотратного дволикого шведа, упевнені, що Мішель Ґейлі, наглядачка Халіда, була п’ятою не ідентифікованою жертвою.

З-поміж усіх шести частин «Ляльки» лише одна залишалася невпізнаною. Хоча більше не заявляли про зникнення жодної людини, причетної до судового засідання, тепер Сіммонс був переконаний, що прізвище їхньої останньої жертви дивиться на нього з аркуша перед ним. Він почав знову перебирати прізвища зі списку і викреслював їх лише після прямого контакту або впевнившись, що людину бачили після того, як знайшли «Ляльку».

У неділю на світанку Рейчел Кокс уже майже закінчувала нічне чергування в химерному будиночку в мальовничому валійському селищі Тінтерн. Вона працювала у Службі захисту громадян трохи менше року, однак це точно було найпрекрасніше місце з-поміж усіх, куди її відправляли за цей час. На жаль, це був і найвиснажливіший випадок.

Ендрю Форд проводив більшість часу або викрикуючи непристойності до Рейчел та її напарниці, або розкидаючи речі у витонченому маленькому будиночку. У п’ятницю вночі під час невдалої спроби розпалити вогнище він мало не спалив солом’яну хижку, а в суботу вдень знадобилися вони обидві, щоб силоміць не дозволити йому вийти за межі маєтку.

Ще біля водосховища Фінлі дещо порадив їй і, якщо вона тоді не звернула уваги на його слова, то тепер усерйоз замислювалася над тим, щоб після кількох годин сну з’їздити до міста і привезти кілька пляшок алкоголю. Їй би довелося приховати це від свого інспектора, однак Рейчел не сумнівалася, що це зробило б решту ночей не такими нестерпними.

Дякувати Богу, Форд зрештою-таки втомився і близько третьої ночі заснув. Рейчел сиділа в теплій кухні за масивним дерев’яним столом у затишному світлі, що лилося з коридору. Вона прислухалася до хропіння і тамувала подих кожного разу, коли між гортанними звуками западала пауза, й молилася, щоб він не прокинувся. Коли Рейчел відчула, що засинає, то вирішила скористатися порадою інспектора й оглянути територію.

Вона навшпиньки пройшлася скрипучою підлогою, якомога тихіше відімкнула важкі двері запасного виходу, так само тихо вийшла в ранкову прохолоду. Натягнувши черевики у передсвітанковому світлі, вона пройшлася вологою травою і відчула, що прокинулася. Холодне повітря різало очі, й вона пожалкувала, що не взяла із собою піджак.