Вульф зупинив себе, щоб не вилаятися, і Фінлі схвально кивнув на його стриманість.

— … життя цього чоловіка більше за все інше, що я коли-небудь робив, адже якщо нам вдасться врятувати його, то можливо, лише можливо, ми зможемо врятувати мене.

Фінлі розуміюче кивнув і щиро, але боляче поплескав Вульфа по спині, а потім повернувся до подальшого перегляду програми.

— Відпустіть мене! — загорлав Форд, коли Вульф разом із Фінлі й офіцером дипломатичного захисту намагалися затягти несамовитого чоловіка назад до кімнати. — Ви мене вбиваєте! Ви мене вбиваєте!

Виснажений і хворобливий на вигляд чоловік виявився несподівано сильним, і вони втрьох заледве змогли відтягнути його від порога за три хвилини, коли той був у паніці. Він усе ще міцно тримався за товсту дверну раму, а ногами відчайдушно відбивався від них. На задньому фоні з екрана телевізора до всього світу зверталася Андреа, а над її головою висів уже звичний «годинник смерті», який відраховував останні години Форда. Її перемкнули на репортаж із місця події, і Вульф раптом вжахнувся, побачивши, як на екрані з’явилася їхня група — він сам і його колеги, які боролися з Фордом.

Озирнувшись, щоб відшукати оператора, який майже звисав із вікна в будинку навпроти, Вульф ледь не відпустив свого божевільного. Дякувати Богу, офіцер дипломатичної групи захисту викликав підтримку, і тієї миті ще двоє озброєних чоловіків заквапилися їм на допомогу.

— Опустіть штори! — у відчаї закричав Вульф.

Обидва офіцери глянули на телевізор й відразу ж зрозуміли ситуацію. Один із них підбіг до вікна, а інший тримав Форда за ногу, поки той намагався вирватися. Форда безнадійно переважали кількістю, тому він опустився вниз і почав плакати.

— Ви вбиваєте мене, — постійно повторював він, схлипуючи.

— Нам потрібно прибрати тих репортерів із будівлі, — сказав Вульф офіцерам, які щойно прийшли, й вони кивнули і квапливо вийшли з кімнати.

— Ви вбиваєте мене!

— Заткнися! — вигукнув Вульф.

Він мав поговорити із Сіммонсом. Він і гадки не мав, як їм на законних підставах утримувати Форда проти його волі, а дякуючи, варто це визнати, винахідливому операторові, їх усіх могли технічно звинуватити в нападі. Вульф знав, що з такими запитаннями він мав звертатися відразу до заступника комісара, однак розумів, що вона заперечуватиме проти залучення Служби захисту громадян, упевнений, що перш за все Ваніта прикриватиме власний зад. Натомість, Сіммонс хоча б знав, як улаштований цей світ.

Уже за півгодини Вульф обговорив ситуацію із Сіммонсом, який, на щастя, приїхав на роботу досить рано. Вони дійшли згоди, що, на відміну від погрози Ґарланда відмовитися від їхнього втручання, Форда не можна було впевнено класифікувати як «свідомого». Тому задля його ж безпеки поліція тимчасово могла порушити його право на свободу.

Навіть у кращі часи це здавалося сумнівним, тому, відверто кажучи, вони хапалися за соломинку. Згідно з Протоколом кваліфікований медичний працівник мав отримати повний доступ до пацієнта, щоб підтвердити це, однак після випадку з Елізабет Тейт Вульф нізащо б не дозволив нікому наблизитися до Форда.

Переглянувши випуск новин, до посольства повернувся посол. Вульф почувався винним за те, як нахабно поводився з цим впливовим чоловіком, який доклав стільки зусиль, щоб розмістити їх. Вульф звинуватив його працівників у продажі інформації пресі та вимагав (не маючи на це жодного права), щоб саме він очолив розслідування витоку. Він вибачиться пізніше.

Після важкої ночі з Фордом Вульф був надто втомлений і роздратований і мусив вилити свій гнів на зовсім не того. Його роздратування знову було спрямоване на Андреа, яка в егоїстичній гонитві за рейтингами так легковажно ставила під загрозу ще одне життя. Цього разу він не збирався так легко спустити їй з рук наслідки її втручання. Він подбає, щоб вона відповіла, якщо з цим чоловіком щось трапиться.

Сіммонс припустив, що вони могли б знайти для Форда якесь інше місце, однак Вульф заперечив. Половина міської преси зібралася на вулиці внизу. Він виразно чув несамовитий гул активності, який просочувався крізь нещільні вікна навіть коли вони розмовляли по телефону. Йому б нізащо не вдалося перевезти Форда, не наразивши його на небезпеку натовпу, який лише збільшувався, до того ж, за ним могли простежити. Вони знаходилися у безпечній укріпленій будівлі й там найкраще могли захистити його.

Коли Вульф повернувся до кімнати, Форд спокійно розмовляв із Фінлі. Він здавався покірним і на диво величавим, порівняно зі сценою, яка відбувалася півгодини тому.

— Ти виконував свою роботу, — сказав Фінлі. — Яку ж можливу причину ти міг мати для того, щоб дозволити, аби когось, кого щойно виправдали, забили до смерті на твоїх очах?

— Ти ж не серйозно намагаєшся переконати мене, що я вчинив правильно? — з гіркотою засміявся Форд.

— Ні, я лише кажу, що ти зробив те єдине, що міг.

Вульф тихо зачинив двері, щоб не завадити цікавій розмові.

— Якби ти не втрутився і Халід помер, є чимала ймовірність того, що його ніколи б не визнали «Палієм» і Вульфа тут би не було, — Фінлі жестом вказав на Вульфа, який стояв біля дверей, — він би провів наступні двадцять п’ять років свого життя за ґратами.

— Померла маленька дівчинка, — промовив Форд зі сльозами на очах.

— Так. А хорошу людину помилували, — сказав Фінлі. — Я не кажу про те, що Халід вижив — добре. Я лише говорю про те, що… таке життя.

Фінлі витягнув обшарпану колоду карт, яку завжди носив із собою, і розклав її на три купки. Здавалося, своєю розмовою з Фордом Фінлі заспокоїв непередбачуваного чоловіка, проте ще й справив враження на Вульфа, який сів на диван. Він завжди зосереджувався на негативних наслідках того жахливого дня і ніколи навіть не замислювався про позитивні.

Він підняв скалічену руку і зблизька спостерігав за Фінлі. Вони грали разом протягом багатьох років, тому він знав, що Фінлі по-страшному махлює. Глянувши на свої карти, Форд розридався, що зовсім не було схоже на байдужий вираз обличчя, який був хвилину тому.

— Маєш трійки? — запитав Фінлі.

— Тягни з колоди.

Блейк мав пристрасть до сірого чаю і водночас слабкий сечовий міхур. Такого висновку Едмундс дійшов, спостерігаючи, як упродовж цілого дня той надто часто виходив і знову повертався на своє місце. Едмундс зачекав, поки він пройде повз їхній із Сіммонсом стіл, а потім підвівся і швидко підійшов до Бакстер у кінці кімнати. Він мав дві хвилини.

— Едмундсе! Що в біса ти робиш? — запитала Бакстер, коли він опустився на підлогу, щоб не привертати зайвої уваги.

— Хтось розповів пресі й відповідно вбивця дізнався про посольство, — прошепотів він.

— Мені не можна обговорювати з тобою справу.

— Ти єдина, кому я довіряю.

Бакстер трохи розчулилася. Відколи вона знеславилася з Ґарландом, усі ставилися до неї як до прокаженої. Щойно висловлене твердження переконало її, що була хоча б одна людина, яка й досі цінувала її думку.

— Ти можеш довіряти їм усім. Розбовкати про посольство міг будь-хто: служба дипломатичного захисту, персонал, та хто-завгодно з будівлі навпроти. Тобі справді варто облишити це. А тепер забирайся звідси, поки через тебе мені не дісталося.

Едмундс заквапився до свого столу. Кількома хвилинами пізніше повз нього пройшов Блейк із чашкою в руці.

Ще до обіду Сіммонс викреслив сорок сім із вісімдесяти восьми прізвищ у списку, поки Едмундс у цей час продовжував шукати зв’язок між жертвами. Коли стандартні перевірки та протоколи нічого не дали, він повернувся до того, чого навчився у Фрауді, та позичив пароль колеги, щоб отримати доступ до спеціального програмного забезпечення свого колишнього відділу.