Через п’ятдесят хвилин він дещо знайшов і до напівсмерті налякав Сіммонса, підстрибнувши на своєму місці. Вони перейшли до конференц-зали, щоб поговорити наодинці.

— Ешлі Локлен, — переможно промовив Едмундс.

— Наступна жертва? — запитав Сіммонс. — Що там?

— У 2010 році вона вийшла заміж і носила ім’я Ешлі Гадсон.

— Хіба ми цього не знали?

— Знали, але комп’ютери не шукали другого банківського рахунку на інше прізвище, який був відкритий лише впродовж десяти місяців. 5 квітня 2010 року вона поклала на свій рахунок, оформлений на прізвище Гадсон, дві з половиною тисячі готівки.

— Це якраз тоді, коли почалося судове слухання Халіда.

— Я копнув глибше. Тоді вона працювала в пабі за мінімальну платню. А потім заплатила ще дві тисячі й п’ять сотень через два тижні 19 квітня.

— Цікаво.

— Підозріло, — виправив його Едмундс. — Тож я перевірив рахунки інших жертв за той період і знайшов два такі самі перекази, здійснені містером Віджаєм Рана.

— Для чого брату Халіда переказувати п’ять тисяч барменші?

— Саме про це я й хочу запитати у неї.

— Так і зроби. Чудова робота, Едмундсе.

О 4 вечора Вульф почув приглушені звуки, які свідчили про зміну офіцерів біля дверей. Після ранкового інциденту вони вимкнули телевізор, хоча це й був лише жест ввічливості, оскільки вони могли чітко чути, як море глядачів, поліційних авто та репортерів наповнюють вулицю внизу, хоча їм потім ставало нудно і вони рухалися далі.

Якщо не рахувати кількох митей, Форд зберігав свій щойно віднайдений спокій, і Вульф із Фінлі зрідка бачили в ньому того, ким він був раніше. Інколи він здавався зухвалим, рішучим, а спраглий до крові натовп, який чекав надворі, лише підбурював його.

— Я вже дозволив серійному вбивці зруйнувати своє життя. Я не збираюся дозволяти ще одному вирішувати, коли воно закінчиться.

— Оце тобі бойовий дух, — підбадьорливо сказав Фінлі.

— Я опанував себе, — сказав Форд. — І сьогодні чи не найкращий для цього час.

Із міркувань безпеки вони зачинили всі вікна й опустили штори. Попри позичений у вестибюлі вентилятор, у кімнаті було душно. Вульф розстібнув манжети та закотив рукава, виставивши свіжі опіки, які вкривали його ліву руку.

— Я не питав, — сказав Форд, жестом вказуючи на пошкодження Вульфа, — що сталося?

— То пусте, — відповів Вульф.

— Він постраждав, коли мер Тернбл… — Фінлі замовк.

— Тож ви обоє дуже ризикуєте, просто знаходячись поруч зі мною, чи не так? Ви ж знаєте, що він може просто пальнути сюди гранатометом.

Вочевидь, таке не спадало Фінлі на думку, і він стурбовано глянув на Вульфа.

— Мені все одно недовго лишилося, — бадьоро відповів Вульф, підглядаючи у шпаринку між шторами.

— Не хочу, щоб через мене хтось постраждав, — сказав Форд.

Уже впродовж п’яти хвилин Вульф спостерігав за групою з трьох людей. Вони привернули його увагу тому, що стояли осторонь від решти зівак і, здавалося, чекали чогось. Двоє з них піднесли великі брезентові сумки й опустили їх посеред перекритої дороги. Вульф уважно слідкував, як вони одягли маски різних тварин. Уже невдовзі до них приєдналися шестеро інших.

— Фінлі! — вигукнув Вульф від вікна. — Ти можеш відправити офіцерів трохи далі вулицею?

— Так. Що там?

— Халепа.

Двоє осіб із групи в масках мультиплікаційної мавпочки та орла нагнулися й відкрили сумку. Вони витягли все потрібне, проштовхалися крізь натовп і пройшли попід поліційною стрічкою.

— Вбивця дитини! — вигукнув один із трохи приглушених голосів.

— Рятівник «Палія»! — вигукнув його жіночий двійник.

Поліціянти, які контролювали натовп, розвернулися, щоб забрати двох людей, які перетнули кордон, однак решта семеро, які затрималися позаду, тепер привернули увагу преси, витягши з великої сумки плакати, щити й мегафона. Жінка в масці акули почала підбурювати вже й без того галасливу вулицю.

— Ендрю Форд заслуговує того, що з ним трапиться! — проревіла вона. — Якби він не врятував «Палію» життя, Анабель Адамс і досі була б жива!

Вульф озирнувся на кімнату, щоб оцінити реакцію Форда, очікуючи, що це знову виведе його з рівноваги. На диво, він не рухався, а лише слухав перекручені погрози:

— Позбався зла, і Господь вразить тебе!

Мітингувальники почали скандували такі ж псевдорелігійні слогани. Один із них бадьоро розмовляв із репортером, тоді як ватажок висловила припущення, що Форд ще від самого початку змовився з Халідом.

— Таке колись уже траплялося? — запитав Вульф у Форда, не відриваючи очей від загрози внизу.

— Не таке, — розгублено відповів Форд.

Це був майже нечутний шепіт, і він теж почав скандувати:

— Помилуй диявола, і Господь вразить мене.

Деякі з тих поліціянтів, які чергували на вулиці, оточили мітингувальників; хоча поки що вони залишалися миролюбними, а тому підстав заарештовувати їх не було. Вульф жестом покликав Фінлі до вікна.

— Гадаєш, це його робота? — пробурмотів Фінлі, прочитавши його думки.

— Не знаю. Але якось це неправильно, — сказав Вульф.

— Хочеш, щоб я спустився й поставив кілька запитань?

— Ні. Тобі краще залишатися з ним. Я піду.

Вульф востаннє глянув на гурт людей у масках і попрямував до дверей.

— Вульфе, — промовив Форд, коли той виходив, — Поверни над собою контроль.

Вульф ввічливо всміхнувся з дивного коментаря, знизав до Фінлі плечима і вийшов із кімнати. Коли він спустився на перший поверх, йому зателефонував Едмундс, щоб розповісти про своє відкриття стосовно Ешлі Локлен.

— Вона відмовляється говорити з будь-ким іншим, окрім тебе, — сказав Едмундс.

— Я зайнятий, — сказав Вульф.

Він заледве встиг вийти за поріг посольства, як хвиля репортерів відразу кинулася до нього. Вульф подумав, що, може, і справді варто було відправити Фінлі. Не звертаючи уваги на викрики власного прізвища, він пригнувшись пройшов під стрічкою та протиснувся крізь натовп, ідучи на звук скандування.

— Це важливо, — сказав Едмундс. — Можливо, вона нарешті скаже нам, що вас усіх пов’язує. Тоді ми матимемо реальний шанс з’ясувати, хто за всім цим стоїть.

— Гаразд. Напиши мені номер, і я передзвоню їй, коли зможу.

Вульф поклав слухавку. Навколо сімох затятих мітингувальників утворився чималий простір. Зблизька мультиплікаційні маски виглядали ще зловіснішими: з-під нерухомих посмішок виривалися ядучі голоси, а з темних отворів у пластику палали шаленіючі очі. Найбільше з-поміж усіх, і статурою, і поведінкою, лякав чоловік, одягнений у вишкірену маску вовка. Високо над головою він тримав два скріплені щити й ходив навколо інших, агресивно скандуючи. Вульф помітив, що він злегка накульгував, вочевидь через стару травму там, де йому в спину вцілила остання гумова куля. Переконавшись, що не зіткнеться із забіякуватим чоловіком, Вульф підійшов до жінки в масці акули, яка все ще тримала мегафон біля рота. Він перехопив його на півслові й відкинув до стіни будівлі позаду, де той з електричним скрипом розлетівся на друзки. За кожним його рухом ще жадібніше стежили викривальні телевізійні камери.

— Гей! Ви не можете… Зачекайте-но, ви часом не той детектив? — запитала жінка тепер уже значно буденнішим жіночим тоном.

— Що ви тут робите? — вимогливо запитав Вульф.

— Протестуємо, — знизала плечима вона.

Вульф відчув її самовдоволену посмішку, не зрозумілу, як на його погляд, адже йому було геть не смішно.

— Господи. Слухайте, — вона підняла маску. — правда в тому, що я не знаю. Ніхто з нас не знає. Є сайт, на якому люди оголошують про, наприклад, флешмоби чи дівчат, які стоять навколо готелю, щоб зробити хлопчачі гурти популярнішими. Сьогодні з’явилося оголошення, що потрібно влаштувати протест.

— Що ще за сайт?

Вона передала йому друковану листівку з деталями.

— Вони зв’язуються через мого колегу.