— Вам за це платять? — запитав Вульф.

— Звісно. Інакше, навіщо ми б це робили.

— До цієї миті ти говорила доволі пристрасно.

— Це називається акторська гра. Я читала з картки.

Вульф прекрасно розумів, яка кількість людей слухала їх. В ідеальному світі він би не допитував її у прямому ефірі.

— Як ви отримували платню?

— Готівкою в пакеті. П’ятдесят фунтів кожному, — здавалося, ці запитання наганяли на неї нудьгу. — І ще до того, як ви запитаєте, ми всі зустрілися біля могили на цвинтарі Бромптон. Пакет уже чекав на нас там.

— Кому належить?

— Пакунок?

— Кому належить могила?

— Те прізвище, я вже бачила його раніше… Анабель Адамс.

Вульф намагався приховати, що така відповідь його здивувала.

— Сумка та все в ній — речові докази в розслідуванні вбивства, — сказав він, кинувши порожню сумку перед ними.

Вони заскиглили й вилаялися, однак підкорилися недвозначній вказівці і скидали щити, банери та театральні картки в неохайну купу.

— І маски теж, — нетерпляче рявкнув Вульф.

Один за одним вони неохоче здали шість яскравих масок. Двоє мітингувальників відразу ж натягнули на голову каптури, щоб приховати свою особистість, навіть попри те, що технічно не зробили нічого поганого.

Вульф розвернувся до останнього мітингувальника у вовчій масці, який до цього часу ігнорував його вказівки. Кремезний чоловік усе ще скандував слогани, хоча і йому не вистачало дихання, адже він усе ще ходив по колу, яке окреслив серед натовпу, ніби позначивши те місце. Вульф заступив чоловікові дорогу. Іронічно приязного на вигляд вовка зобразили так, ніби він облизувався і в нього текла слина. Чоловік сильно врізався у Вульфа, а потім рушив далі новим колом.

— Мені це знадобиться, — крикнув Вульф, жестом вказуючи на два щити, які той тримав над головою, із написом тепер уже знайомого гасла.

Вульф знову заступив шлях чоловікові і приготувався до найгіршого. Він точно був одним із тих, хто, на думку Вульфа, і міг відгукнутися на таке оголошення, ховаючись за маскою, наділений силою, завдяки анонімності, продумано шукаючи великі натовпи та неймовірні гарантії для жахливих актів насильства, вандалізму чи крадіжок.

Вульф був не такий дурний, щоб заарештовувати головоріза, який зупинився в кількох дюймах від його обличчя. На нього вільно дивилися світло-блакитні очі, які і справді могли належати вовкові.

— Щити. Зараз, — сказав Вульф тоном, який присмирив би будь-кого, хто знав про його суперечливе минуле.

Вульф, не відриваючи погляду, дивився йому у вічі. Чоловік повернув голову вбік, наче справжня тварина, так допитливо, ніби оцінюючи нового суперника. Вульф відчував позаду камери, які всотували напруження безвихідного становища, і молився, щоб усе не загострилося ще більше. Раптом чоловік кинув обидва щити на бетон.

— І маску теж, — сказав Вульф.

Не схоже було, що він збирався виконати цю вимогу.

— Маску, — повторив Вульф.

Цього разу вже Вульф поводився агресивно. Він відчував, як кінчик пластикового носа терся об його власний, коли вони розділяли гарячий подих один одного. Так вони стояли впродовж десяти виснажливих секунд, аж доки, на подивування Вульфа, чоловік перевів погляд світлих очей на вікно горішнього поверху посольства. Усі навколо затамували подих і почали кричати, помітивши те, що й чоловік у масці вовка.

Вульф озирнувся й побачив, як Форд майстерно балансував на спадистому даху, а Фінлі звисав із маленького вікна і кричав йому, щоб той повертався. Коли Форд відступив, аби Фінлі не зміг дотягтися до нього і схопити, то похитнувся на відкритому даху до димаря, як канатоходець, який втратив рівновагу, натовпу перехопило подих.

— Ні, ні, ні, — процідив Вульф.

Він відштовхнув упертого мітингувальника вбік і почав проштовхуватися крізь натовп. Із вікон поруч із Фордом та поверхом нижче з’являлися офіцери дипломатичного захисту.

— Не роби цього, Ендрю! — закричав Фінлі, який тепер уже наполовину звисав з вікна і майже лежав на нестійкому даху.

Відламаний шматок черепиці, здавалося, падав вічно перед тим, як розбити лобове скло на поліційному авто внизу.

— Фінлі, не рухайся! — закричав йому Вульф, який щойно вийшов з величезного натовпу людей. — Не рухайся!

— Вульфе! — закричав Форд.

Вульф відразу зупинився й підняв погляд на чоловіка, чиє брудне волосся розвівав вітер, якого він навіть не відчував унизу. Він почув, як залунала сирена пожежної машини, що квапилася містом до них.

— Тобі потрібно повернути собі контроль! — знову сказав Форд, проте цього разу Вульф уже зрозумів, що він мав на увазі.

— Якщо ти це зробиш… Якщо ти помреш, він переможе! — вигукнув Фінлі.

Він повз по спадистому дахові і відчайдушно схопився за підвіконня, коли ще більше уламків посипалося на тротуар.

— Ні. Якщо я це зроблю, то це я переможу.

Форд відпустив димар і нерішуче підняв тремтливі руки, утримуючи рівновагу. Транспорт на головній вулиці зупинився, й люди виходили з авто, щоб подивитися на світові новини, котрі розгорталися на їхніх очах. Натовп унизу затих, і чутно було лише, як відчайдушні репортери пошепки звітують перед камерами. Пожежна машина вже була за кілька вулиць.

Фінлі був на півдорозі від безпечного вікна до димаря. У натовпі зівак почулися нажахані крики, коли Форд майже втратив рівновагу. Він заплющив очі, витягнув руки вздовж тіла й похитувався на краю.

— Таке життя, — сказав він так тихо, що це розчув лише Фінлі.

А потім дозволив собі впасти.

Фінлі схопився за простір між ними, але до Форда вже не можна було дотягтися. Вульф міг лише безпорадно спостерігати разом зі ще двома сотнями інших людей за тим, як Форд мовчки пролетів повз вікно, а потім зник з очей, із глухим звуком упавши на тротуар на службовій території.

На якусь мить усі завмерли, а потім армія репортерів, відтісняючи гурт поліціянтів, хлинула вперед у відчайдушних спробах зафільмувати перші жахливі кадри наслідків падіння. Вульф підбіг до чорного металевого пожежного виходу і перестрибнув останні шість сходинок, кваплячись дістатися до Форда. Коли він підійшов до тіла, неприродно викрученого від удару, то зрозумів, що стоїть у великій калюжі крові, яка повільно просочувалася позаду черепа Форда.

Він ще навіть не перевірив пульсу, як на трупові з’явилися тіні від людей, що стояли нагорі. Надто травмований, аби вижити, а це, без сумніву, було так, зважаючи на його позу, оточений калюжею крові, котра дедалі збільшувалася. Вульф сів біля стіни, ніби позуючи для ще одного портретного фото, і чекав на допомогу.

За три хвилини службову територію заповнили поліціянти та парамедики. Вульф підвівся, щоб видертися нагору, й побачив, як команда пожежників на даху рятує Фінлі, котрий тепер намертво вчепився в димар. Залишаючи за собою криваві сліди, Вульф пройшов до металевих східців, де мав чекати огрядного коронера, щоб закінчити своє службове падіння, яке затягнулося.

Вульф засунув руки до кишень і спантеличено хмикнув. Він витягнув звідти незнайомий аркуш паперу, підозріливо розгорнув його й побачив у центрі зім’ятої сторінки єдиний кривавий відбиток пальця. На іншому боці виднівся темний напис. Він перегорнув аркуш і побачив коротке повідомлення, нашкрябане упізнаваним почерком убивці.

«Радий, що ти повернувся».

Він дивився на папір у цілковитому нерозумінні, думаючи про те, як довго носив це із собою, і як узагалі вбивця зміг…

Вовча маска.

— З дороги! — заволав Вульф, штовхнувши огрядного чоловіка на сходах.

Він вибіг на дорогу, де панував хаос, відчайдушно шукаючи в натовпі інших мітингувальників. Пробираючись між людьми, які збирали своє спорядження чи залишали сцену тепер, коли вистава скінчилася, він дістався до того місця, де були звалені в купу конфісковані щити та плакати.

— Рухайтеся! — крикнув він зівакам, які тинялися без діла, щойно виліз на лавку для кращого огляду. У центрі вулиці він щось помітив, проштовхався туди й знайшов брудну, зламану пластикову маску вовка, покинуту на бетоні.