Повертатися зараз до чогось більш-менш оптимістичного важкувато. В цю першу поїздку я була поглинута цими семінарами і краще роздивилася американські «пазли» набагато пізніше.

Але одну суто американську «фішку» довело-ся-таки запізнати.

Таке часто показують в американських комедіях. Сталося так, що на цю поїздку припав мій день народження, який я ретельно приховувала — накрити тут «поляну» було досить складно, та й недоречно. Цього дня семінар затягнувся до дев'ятої вечора. Я помітила, як американські колеги поволі зникають із зали.

Коли нарешті ми вийшли на вулицю, перекладачка повела мене до офісу MOM найдальшою дорогою. Я була невдоволена, бо хотіла швидше дістатися свого номера в готелі і впасти на ліжко. Але вона безкінечно теревенила, розповідаючи різні бувальщини, які я слухала упіввуха. Коли Дженніфер остаточно вивела мене з себе розповіддю про свого чергового бой-френда, я заблагала відпустити мене на відпочинок. Вона відповіла, що це неможливо, адже треба зайти до офісу, залишити папери і щось там поставити на сигналізацію Довелося зробити ще одне коло містом.

В офісі було темно, тихо і порожньо. До кімнати засідань ми йшли, тримаючись за стіну.

В кімнаті, щільно завішеній жалюзі, теж було зовсім темно. Перекладачка почала шукати, де вмикається світло, ніби вперше потрапила до свого рідного офісу. Я подумки тихо лаялася, дивуючись її недбалості. Клацнув вимикач...

Ох! Переді мною в яскравому світлі навколо святково накритого столу стояла купа народу, того самого, хто поволі втікав із залу засідань. Всі вони в один голос зарепетували: «Хеппі бьоздей ту ю!!!» — і кинулися дерти мене на шматки.

Пригадується ще одна кумедна ситуація, про яку варто розповісти. Якось нас повезли на чергову зустріч із представниками держдепартаменту, попередивши, що серед них має бути високопосадова особа — радниця тодішнього президента Вілла Клінтона. Прізвища, на жаль, не запам'ятала, тільки ім'я — Мелані. Нам сказали, що пані Мелані полюбляє знайомитися з кожним особисто і тому зробить «почесне коло» з ритуалом потискання рук. Треба гарненько представитись і трохи розповісти про себе і свою професію. Отже, кому потрібен перекладач — звертайтеся. Але я вирішила обійтися власними силами.

У призначений час пані Мелані у супроводі кількох чиновників увійшла до зали і почала обходити всіх і вітатися з кожним. Черга дійшла до мене досить швидко. Я вирішила не шкодувати словникового запасу і якщо вже мати практику вільного спілкування, то «за великим рахунком» — з самою радницею президента. Пані Мелані потисла мені руку і уважно вислухала мою тираду, але руку відпускати не квапилась. Довелося додати щось про Україну, про славне місто Київ, про жінок, яких варто рятувати. Мелані все ще тримала мою руку, аж доки мій словниковий запас вичерпався. Трохи хвилюючись надто довгим рандеву, я проголосила сентенцію про «феймос енд бігест мегезін», у якому працюю, і розгублено промовила українською, звертаючись швидше до себе: «далі не знаю, про що й говорити...» На що почула відповідь Мелані: «Говоріть, говоріть, будь ласка, по-нашому. Я чудово розумію!». Таким чином несподівано виявилося, що Мелані ніяка не Мелані, а Меланка. І що її батьки родом з Івано-Франківська, тобто колишнього Станіславова...

Приблизно така ж несподіванка сталася і в іншу поїздку, яка вже не стосувалася «запобігання торгівлі людьми». Тоді, в літературному клубі міста Сан-Дієго, на зустрічі з американськими письменниками-аматорами, була жіночка досить похилого віку, котру представили як «пані МакНамару», власницю мережі модних магазинів. Пошепки перекладачка додала, що вона — мільйонерка-меценатка, котра захоплюється літературою. Більшу частину зустрічі пані МакНамара скромно мовчала, а наприкінці несподівано заспівала пісню: «На вулиці скрипка грає...», сказавши, що цю пісню навчив її співати батько. Але про що вона, їй невідомо, адже мови вона не знає: батьки давно померли, так і не розповівши, хто вони і звідки. Понад сімдесят років у родині зберігається якийсь документ, сенсу якого ніхто не може розтлумачити. І пані МакНамара дістала напівзотліле свідоцтво, яке попросила перекласти. Виявилося, що «мільйонерка з Сан-Дієго» — донька чернігівського чоботаря...

Все це — Америка... Галаслива, привітна і дитинна. З незрозумілим для нас гумором. З некорисною їжею.

З фанатичною любов'ю до спорту і купою товстунів на вулицях.

З «сегрегацією», котра давно вже переросла в іншу політику зі знаком «гіпер плюс».

З фірмовою усмішкою і фірмовим вигуком «Ноу проблем!».

З «американською мрією».

З Великою Літературою.

З дивною сумішшю націй і культур, котрі і склали незбагненний і величний візерунок цих пазлів.

З усіма шляхами, що рано чи пізно приводять до... Рима. Але — звідси.

Адже завоювавши Америку — завоюєш світ.

Як це й зробили всі ті, хто починав або продовжував свій шлях саме тут.

Америко, Америко...

Р. 5.

...але мені все ж таки довелося доскладати бодай ще третину американського візерунка наступного разу. Це сталося з десяток років по тому, коли у складі іншої, але вже творчої, делегації вирушила до США на місяць .

Тоді було все: і походи музеями на вулиці Мол, і блукання Берлінгтоном, Чикаго, Цин-циннаті, Сан-Дієго, і «шоу на Бродвеї>>, і «нічне життя» великих міст, і купання в Тихому океані...

І багато чого іншого з царини їх Величнос-тей деталей, котрі допомагають складати пазли цього незбагненного господарства «тітоньки Джейн».

На додаток

Смакує по-американськи

«Американська кухня» — поняття досить незрозуміле. Певною мірою, суто національний винахід — це все, що робиться в «Макдонапъд- зі»: чизбургери, гамбургери, чіпси...

Американська кухня виникла на основі англійської, потім до неї додавалися інші кухні світу. Нині суто американською стравою можна вважати супи з розряду «кпем-чаудер» .

Отже...

Вершковий суп з креветками клем-чаудер

Сало або інший жир тваринного походження для смаження, 100 г цибулі, 4 картоплини, нарізаних кубиками, 300-400 г очищених креветок, 1 ст. ложка борошна, 250 мл жирних вершків, сіль, перець, зелень (петрушка).

Про це більш докладно написано в книжці І. Роздо-будько «Переформулювання».

136

Відварити креветки. Вийняти в окремий посуд. Воду не зливати.

Підсмажити цибулю до стану прозорості, додати на цю ж пательню нарізану картоплю. Просмажити разом так, щоб жир повністю покривав картоплю і цибулю.

Додати борошно і добре перемішати, щоб не було грудочок. Протушкувати все 1 -2 хвилини.

У воду, що залишилась після креветок, вилити всю піджарку з пательні.

Проварити все 20 хвилин па середньому вогні. Постійно помішуючи суп, обережно влити в НЬОГО вершки і викласти креветки. Нагріти всю масу, не доводячи її до кипії іня. Додати спеї

Подавати гарячим у глибоких полумисках (можна у видовбаній скоринці хліба!) , додавши для краси зелень.

Відомілюди

Джеймс Феиімор Купер(1789-1851) — видатний романіст, класик пригодницької літератури. Варто прочитати: «Останній з могікан», «Звіробій» та Ін.

Вільям Катберт Фолкнер(1897-1962) — письменник, лауреат Нобелівської премії 1949 року. Варто прочитати: «Лють і галас», «Реквієм за черницею», «Місто», «Особняк» та іп.

Джон Апдайк(1932-2009) — відомий письменник Варто прочитати: «Кролику, біжи!», «Іствік-ські відьми», «Ферма», «Давай одружимось» та ін.

Джек Лондон(1876-1916) — письменник, автор пригодницьких романів і оповідань. Варто прочитати: «Син вовка», «Любов до життя», «Оповідання південних морів» та іп.