Ернест Гемінгвей(1899-1961) — письменник, журналіст, лауреат Нобелівської премії 1954 року. Варто прочитати: «По кому дзвонить дзвін», «Старий і море», «Свято, яке завжди з тобою», «Прощавай, зброє!» та ін.
Марк Твен(1835-1910) — письменник, журналіст, громадський діяч. Барію прочитати (якщо не читали...) «Том Сойєр», «Пригоди Гекльберрі Фінна» та ін.
Ірвін Шоу(1913-1984) — письменник, кіносценарист. Варто прочитати: «Молоді леви», «Багач, бідняк», «Хліб по водах», «Нічний портьє» та ін.
А також...
Джон Барт, Вільям Берроуз, Гор Відал, Артур Міллер, Генрі Міллер, Юджин О'Ніл, Курт Воннегут, Джон Стейнбек, Джером Селінджер, Гертруда Стайн, Джон Рід, Вільям Теннессі, Артур Хейлі, Стівен Кінг...
...та багато інших...
Ізраїль
«АЛЬФЕЙ МЕНАШЕ» -ДІТИ МОЙСЕЯ
Як ви гадаєте, з якими подарунками треба збиратися до друзів-ізра'шьтян?
Сало і чорний хліб можна не називати — це й так зрозуміло.
Але те, що наші друзі (і друзі друзів) конче потребують... гуцульських чобітків з овечої вовни і вишневого варення, — стало відкриттям!
Якщо з варенням, у принципі, зрозуміло — в Ізраїлі його не роблять, а коли й роблять, то не таке смачне, як в Україні, то теплі гуцульські «чуні» в спекотній країні — нісенітниця!
Попри це, нам замовили аж десять пар.
І ми пішли на ринок.
«На перепродаж?» — єхидно посміхнувся до нас продавець.
«Ви не повірите, — відповіли ми. — Це для наших друзів в Ізраїлі!»
Але продавець повірив.
І навіть дуже зацікавився можливістю такого бізнесу: експортувати «чуні» в Ізраїль.
Потім ми зрозуміли, для чого вони в країні, де спекотно навіть узимку підлога в більшості будинків — кам'яна, ноги мерзнуть навіть у тридцятиградусну спеку.
Отже, напакувавши варення і «чунів», ми вирушили до «землі обітованої».
Але цій подорожі передувала така історія...
Щодо мене, то я вже вщвідувала Тель-Авів і навіть лежала на гладкій соляній поверхні Мер-твого моря, а от мій чоловік не буї? тут жодного разу, хоча й написав великий цикл пісень на біблійну тематику і відобразив у віршах майже всі визначні біблійні сюжети. Наприклад, у «Пісні Мойсея».
Запиши, мій історику, в згорток свого манускрипту: Починається шлях до свободи з оцього візка... То не штука — ще завтра я виведу вас із Єгипту, —- Але вийти нам з рабства — дорога така не близька!
То не страшно, що в рабстві змарніли і спали
з лиця ми,
То не горе, що спини побито, посічено вщерть; Але в тому єгипетськім сні ми здрібніли серцями — / ото вже хвороба, яку виліковує смерть.
Всім нам хочеться волі, та ба — не стрибнеш
вище стелі;
Стільки літ жити бидлом — таке не минає дарма. Ми покинемо рабські пропани тіла у пустелі, Бо вони вже самі мимоволі шукають ярма.
Запиши, мій історику, десь у таємному місці, — Хто знайде, не осудить нехитре лукавство моє, —
лДеякі спостереження про Ізраїль увійшли до книжки І. Роздобудько «Амулет Паскаля».
"ігор Жук — бард, поет, композитор.
Має шанси лиш той, що сьогодні іще у колисці, А для решти — візок і спасінням, і карою є.
Ягве дбає про нас! — розійдеться вода перед нами, Ягве дбає про нас! — будуть манна, закони, пісні. Ягве дбає про нас! — називає своїми синами, — Аче що ж, коли внуків ми любимо більш за сипів...
Запиши, мій історику, десь, — люжеиі навіть
без дати;
Так було, і так є, і цього вже не виправить час, — Волю можна здобути, та волю безгпуздо давати; Бог нас вибрав, щоб світові це показати... на нас.
«Старий, ти маєш побачити ту Мойсееву пустелю на власні очі!» — сказали друзі й організували для Ігоря кілька концертів у різних куточках країни. І ми вирушили у цілком свідому подорож порівняти поетичні відчуття з реальністю...
...Писати в лапках про те, що в Ізраїлі «скрізь наш народ», можна хіба що цитуючи рядки Володимира Висоцького. Адже з перших же годин перебування на «святій землі» складається враження, що, незважаючи на чотиригодинний переліт та проходження суворого паспортного контролю, ти опиняєшся в... Житомирі, Львові, Одесі, Чернівцях чи Донецьку. Тому старанно завчені фрази на івриті так і лишилися в нашому словниковому запасі мертвим вантажем: кожен другий розумів і відповідав нам російською або українською.
Тут і далі — вірші-пісні Ігоря Жука з «Біблійного циклу».
В Ізраїлі навіть існує славнозвісний жарт якщо ти заблукав на вулицях, стань посередині і голосно вилайся рідною мовою. Одразу ж тебе оточать місцеві мешканці і навперейми почнуть пояснювати маршрут та ще й розпитають, який врожай нинішнього літа в Пирятині або чи стоїть ще пам'ятник Леніну посеред Маріуполя.
Хоча на ностальгію тут не хворіють. На це просто немає часу!
До речі, одне з найсильніших вражень від подорожі: в цій крихітній і відносно молодій країні кожен з приїжджих (а вона й складається головним чином з приїжджих!) працює не по-кладаючи рук з ранку до ночі. Адже вони будують СВІЙ ДІМ, просіюючи в долонях кожну пригорщу цієї кам'янистої і не дуже-то й родючої землі. А перш ніж опинитися у власному будинку чи апартаментах, кілька років проводять у «кібуцах» — поселеннях на зразок комун, де працюють хто ким може, аж доки не знаходять своє місце під цим палючим сонцем.
Наші друзі, Марк і Стелла, пройшли весь цей шлях. Щоправда, виїжджали вони з улюбленого Львова досить не просто, адже за духом були і лишаються львів'янами і мають друзів по всій Україні. А коли в розмові кажуть «у нас», важко відразу зрозуміти, чи йдеться про Львів, чи про Альфей Менаше.
Ось бувальщина з вуст Стелли: «...Вийшла в магазин, іду вулицею, роздивляюсь: яку настут усе змінилося за п'ятнадцять років! Раптом чую характерний вигук: "Стелка, курва-мать, куди ти поділася?!" — це біжить назустріч, розкривши обійми, наша колишня сусідка. За стільки років не забула! Це ж — Львів!»
А ось бувальщина Марка. Під час ГКЧП 1990 року — того тривожного періоду під час путчу в ще існуючому СРСР — у Львові почали формуватися «загони народного спротиву», і Марк у перші ж дні пішов записуватись у «народну оборону». Здоровенні вуйки, що формували загони і навіть видавали зброю (певно, викопавши її на городах своїх дідів і прадідів), прискіпливо оглянули тендітного Марка і сказали: «Добре! Будеш четником другої жидівської сотні!»
Спочатку Марк обурився: «Як це так — чому "другої"?!» А добре подумавши, зрадів: отже, львівських євреїв у перший же день антидержавного заколоту назбиралося більше сотні і вже перевалило за другу! Так Марк став «четником». Якби танки пішли в Україну і на його рідний Львів — ліг би під них без роздумів.
Розповім ще один факт з його біографії — на свій ризик. Адже якщо запитаю, чи можна, то впевнена, що Марк скаже: «Кому це потрібно?» Одне слово, Марк — гітарист, дивовижний поет і виконавець власних пісень. Але змусити його співати можна хіба що в колі близьких друзів. Добре, що ці друзі ще здатні організувати його концерти в Києві — тоді зал ломиться від вдячних слухачів. Теж — «за п'ятнадцять років не забули!».
Історія самого «кібуца», де опинилося подружжя, досить цікава.
Його організували вихідці з польського містечка Барановичі. Це були колишні гімназисти двох класів, котрі поїхали на «землю обітовану» в повному складі. Вони, діти з забезпечених родин, ні сном ні духом не зналися на сільськогосподарських роботах. Попри це, зібравши свої манатки, у повному складі вони рвонули в «Ерец Ісраель» — тобто в країну, якої ще не було на мапі світу, адже трапилося це задовго до Другої світової. І тут їм, що виросли в місті і не знали, що таке пустельна спека, довелося опановувати працю на землі. Водночас випало ще й боронитися від арабів, котрі не чекали на непроханих гостей, і хворіти на малярію, від якої регулярно вимирала половина поселення. Згодом до них приєднались родичі, котрі залишились на «великій землі» і яким вдалося вижити в гетго та концтаборах під час Другої світової війни. Нині це поселення вважається одним з найуспішніших. У ньому й почали свою нову трудову діяльність наші друзі.