Кажуть: «Плюй!» — в кого скажуть, плюю; Кажуть: «Бий!» — першим камінь знайду... Я так дбав про родину свою, А тепер — сам по світу іду...

Боже мій, замала голова, Щоб збагнути, чому і за що... Чи той хрест я погано збивав? Чи не тих дав Каяфі дощок?..

1 тепер — пі кола, ні двора, Вічний шлях — спекота чи зима, Не приймають ні брат, ні сестра, 1 земчя вже мене ие прийма...

...Єрусалим у потрібний час приходить до тебе сам.

Про нього так багато сказано і написано, що він може постати перед тобою уві сні таким, яким є в реальності, навіть якщо ти не був там жодного разу. Варто лише дуже ХОТІТИ побувати ТАМ. І тоді, в часи відчаю, посеред зими, відчуєш, як хтось бере тебе на крила і несе в цю колиску людської величі і ганьби — і опускає просто посеред юрми. Тієї, що супроводжувала Сина Божого на Голгофу. І ти, ще не знаючи КІНЦЯ цієї історії і її впливу на людство, мусиш вирішити, на якому ти боці. Чи серед тих, хто кидав у Месію каміння, стоячи на узбіччі Віа До-лороза і ховаючи своє обличчя за тисячами спин, чи поруч із тими, хто намагався передати Йому карафу з водою...

Якими б давніми не здавалися біблійні легенди, якими скептиками ми б не були і як би не ставились до цих історій — з вірою чи зневір'ям, — усе, що відбувалося саме тут тисячі років тому, є сутністю і нинішньої людської природи. «Кажуть: "Цькуй!" — я цькую, я так звик!».

А решту за тебе вирішить... Понтій Пілат.

Дивні, змішані відчуття...

Такі ж змішані, як і культури, що перетнулися в Старому Місті. Важко повірити, що тут, у суцільному музеї, живуть люди, що вони ходять по Віа Долороза по хліб, зупиняються і теревенять з сусідами, що запросто щоденно пробігають повз Храм Гробу Господнього до арабського базару чи заходять перепочити під тінисту арку перед кімнатою Тайної вечері.

А головне, можуть спокійно спати вночі, не відчуваючи, що поруч із ними, в концентрованій атмосфері Старого Міста, досі живуть тисячолітні привиди всіх часів. І досі блукає вулицями неприкаяна Марш з Магдали:

А люди лишались людьми... Забували про Юду, Ходили на Гору, щоб тріску знайти від Хреста. Про мене іще пліткували, цікаві до блуду, — Аж поки 'їм інші, молодші, зайняли вуста.

А люди лишились такими самими, як були: Легкі до видовищ, охочі до грошей та втіх... Вони і не знали — чого там казати: «забули»! — Що хтось там помер на хресті, їм знімаючи гріх.

Приходив Матвій, щось писав, заховавшись від влади.

Приходив Петро, сперечався з Матвієм, і пив,

! все не п'янів, і карався примарою зради,

і плакав, що /Ода продав, а Петро, бач, — купив!..

А я собі думала: Боже, а може, й так треба!.. — Ми мали и^е шанс, та, як завше, прогаяли час — І гріх Ти знімав на хресті вже не з нас, а із Себе, Щоб сумнівів більше не мати, караючи нас!..

І все позоста'іося так, мов нічого й не сталось, Немовби нікого й не вбито в тім чеснім краю — Одній тільки мамі Його стільки горя дісталось, Що пекла отого вона не забуде й в раю.

Вночі мені снилося Слово — і були в тім Спові І усмішка, й біль, і прощення, і подих біди — Так, наче скупав мене хтось в океані любові, І виніс на берег печалі, і мовив: «Іди!..»

...Єрусалим — чи не єдине місце, де у мене не виникли сумніви щодо справжності давніх пам'яток. Можливо, ще тому, що деякі з чудес побачила на власні очі. Скажімо, заходила до старого Єрусалима з тьмяним срібним хрестиком на шиї, а увечері всі помітили, що він заблищав, мов новий...

І ще одне спостереження, досить особисте, але важливе. Ми увійшли у вірменську частину Храму, до церкви саме в ту мить, котру важко «підгадати» і дочекатися навмисно: тут на якісь хвилини (про які ми й гадки не мали) на внутрішній частині купола виникає «сонячний хрест» — відбиток вітража, на який падає промінь. Потім він зникає...

Надихнувшись цими спостереженнями, йдемо на Маслинову гору, до Гетсиманського саду. Цей сад малювався в уяві як велика площина, вкрита старими оливами. Мабуть, таким він і був два тисячоліття тому. Тепер це зовсім маленький клаптик землі біля Храму Чаші. Його огороджено парканом, стежки охайно посилано червоним гравієм.

Дерев небагато. Це навіть не дерева, а така природна конструкція: зі старих тисячолітніх і вже вмерлих стовбурів олив проросли молоді дерева. Тобто їхня «оболонка» — справді давня і до неї, як нам повідомили, могли торкатися руки Христа. Під яким з цих дерев він молився у свою останню ніч, звісно, залишається загадкою. Але знову — диво. Це дерево можна упізнати і повірити, що це саме воно!

Якщо стаєш спиною до Храму і дивишся на сад трішки справа, то помічаєш один дивний стовбур — звивини його старезної кори нагадують схилене донизу жіноче лице, обернуте у профіль. Побачивши це, я ледь не зарепетувала на весь голос — ось яке відкриття зробила! Мене трохи охолодив Марк, сказавши, що цей профіль помічають і інші. Але все ж таки — не всі. Під цим деревом росте червона троянда...

Старечий профіль і юна троянда — ніби втілення двох жінок, котрі не зрадили Його. В Саду тихо, хоча довкола купчаться люди, намагаючись уявити, як Він сидів під оливою — сам-самісінький.

Але в цю ніч не спала ще одна людина:

..Не спиш, мш синочку. А ніч, мов картинка, в саду... Про що ти сумуєш, якими ліандруєш світами? Кого все рятуєш? Чому ти не слухаєш мами, Коли моє серце так гостро віиіує біду!..

Не спиш, мій синочку. А хчопці поснули давно, Хоч ти так просив, щоб самого тебе не кидали. Хтось каже крізь сон, що з води вийшло добре вино, 1 скиглить всю піч за кущем те дівча із Магдапи.

О так, пречудове вино ти зробив із води! — Та нині воно emano кров'ю твоєю, месіє! Доба не мине, третій півень іще не пропіє, Як тричі найперший твій учень зіб'ється з ходи!

Чого ж ти навчив їх? Що далі вони понесуть — Чужі в цьому світі, зіщулені привиди часу... За кого ти вип'єш оту нелюдську свою чашу, Для кого назавше закресати людську свою суть?!.

Не спиш, мій синочку... Я в думу твою не ввійду — Ти виріс, ти вище твоєї печальної мани. Лиш серце моє за тобою блукає світами Крізь ніч, що, мов казка, стоїть в Гетсичаиськім

саду...

...За парканом Храму Чаші і Гетсиманського саду вирує зовсім інше життя. Тут починається галасливий арабський квартал.

Вийшовши назовні, знову бачимо фантасмагорію: назустріч іде огрядний мексиканець у сомбреро і сам собі грає на гавайській гітарі, дорогою проїжджають двоє хлопчаків на білому віслючкові — дзвінко цокають копита. З запилених і розпечених на сонці багажників автомобілів під стінами Храму продають мед, оливки, горішки, японські туристи «кулеметними чергами» без упину клацають фотоапаратами...

Арабські квартали, і взагалі поселення, дуже відрізняються від єврейських. Усе в них «з точністю до навпаки»: вони засмічені і залюднені, по них краще їхати з опущеним склом...

А от усередині будинків — порядок і стерильна чистота. На «єврейському боці» панує охайність — жодного папірця довкола будинків, а всередині може бути і безлад...

Ми потрапили до Єрусалима в суботу, тобто в те щотижневе свято — «шабат», коли, за ортодоксальними мірками, не можна працювати. Навіть натискати кнопку для виклику ліфта, адже і це вважається роботою. В цей день хасиди-ортодокси гуляють вулицями, і це досить екзотичне видовище. Всі — і малі, і дорослі — в чорних сюртуках і білих сорочках, на головах крислаті чорні капелюхи, а в деяких капелюхи оздоблено пухнастими лисячими хвостами — це ознака того, що ці люди здійснили серйозну прочанську мандрівку. Скажімо, до Умані...

Забалакавшись, ми випадково в'їхали в район, де мешкають лише хасиди.

Не одразу помітили, що нас наздоганяє поліцейська машина — це означало, що треба повертати назад і шукати інших шляхів. Поглянувши за вікно, ми заніміли: враження таке, що наше авто в'їхало у велику зграю розлючених пінгвінів. І якщо натискати кнопку ліфта тут вважається тяжкою працею, то підняти з землі палицю чи шматок багнюки і запустити в скло авто — це абсолютно нормальне явище. Що, до речі, активно й робили кумедні хлопчаки в