крислатих капелюхах, з-під яких звисали довгі кучеряві пейси.

Поліцейський з вікна своєї автівки зробив знак їхати за ним і вивів нас на безпечний шлях, просигналивши на прощання.

Ставлення до ортодоксальних євреїв тут неоднозначне. Наші колишні співвітчизники вважають, що ці общини гальмують прогрес і негативно впливають на економічний розвиток країни.

Ще кілька кумедних спостережень просяться на сторінку.

...За аркою біля виходу з майданчика Храму Гробу Господнього одразу починається ринковий квартал. Мимоволі думаєш про те, що вигнати торговців з храму — річ неможлива в будь-які часи.

Доводиться змиритися. І поставитись до цього з доброю часткою гумору. Щойно виходиш зі святині, як наштовхуєшся на велику вивіску «Магазин Гробу Господнього», під якою розвішано... тернові вінці різних розмірів. їх можна міряти і купувати. Коштують недорого...

...До Стіни Плачу підбігає юрма змилених туристів — їх привезли сюди лише на півдня: треба встигнути все! Дві жіночки кидаються до охоронця: «Скажіть швиденько, куди засовувати записки за здравіє, а куди — за упокій?!» Він здивовано знизує плечима. Взагалі, тут записки із проханнями до Бога зустрічаються на кожному кроці — туристи засовують їх у будь-які щілини будь-яких храмів і стін. Маленькі, пожовклі грудочки паперу стирчать звідусіль. Через якісь певні проміжки часу їх збирають і

«ховають» у землі, а на їхнє місце надходять нові і нові прохання. Часом замість таких записок дивні люди кидають до гробниць гроші — певно, їм здається, що таким чином легше і простіше купити прощення чи мрію. Або це — «плата за доставку».

— Сьогодні снідаємо в Палестині! — вранці безапеляційно скомандував Марк. — Візьміть із собою паспорти — будемо перетинати кордон!

Ми зібрались миттю і з великим натхненням. Ще б пак! Сніданок на ворожій території! Під дулами автоматів! І косими поглядами мешканців у військових формах!

А можливо, доведеться відстрілюватись і «втікати городами»!..

Що може бути кращим за таку пригоду?!

Звісно, я замислилась, що вдягнути для такого сніданку. І хвилин зо п'ять копирсалася у своєму невеличкому похіднОхму гардеробі. Чомусь згадалися кадри різних пригодницьких фільмів, де жінки (і це мене завжди дивувало), що йшли в експедицію джунглями чи горами, завжди були одягнені в короткі шорти і легкі сорочки.

Оглянувши мій «голлівудський прикид», Марк попросив змінити шорти на джинси і вдягти зверху «щось із довгими рукавами»: палестинки майже ніколи не виходять зі своїх домівок на вулицю, а поява білої чужинки може викликати неадекватну реакцію. Тоді справді доведеться відстрілюватись.

Чому вирішили снідати в Палестині? Марк, як знавець кухні, запевнив, що хоча традиційний хумус вважається суго єврейською стравою, але найсмачніше його готують саме в палестинських кав'ярнях. А той, хто, перебуваючи на цій землі, не куштував справжнього ху-мусу, може вважати, що ніде не був і нічого не бачив.

До речі, хумус — традиційна їжа ізраїльської кухні. Це така собі паста з бобових. Сама по собі вона не має певного смаку, все залежить від різних приправ і додатків. її накладають всередину піти — круглого плаского хлібця.

От саме за цим ми й поїхали в «закордоння» — до палестинського селища Джіюс.

Ніяких особливо агресивних поглядів ми не побачили. Щоправда, на кордоні нас справді зустріли дула автоматів, але це було цілком природно. Перетинання кордону з «ворожою країною» зайняло хвилин двадцять. Далі ми вже знову їхали звичайною дорогою, хіба що краєвид трохи змінився: обабіч було більше безладу, більше смітників і через кожні двадцять метрів стояли торговці апельсинами і бензином. Палестинське селище нічим не відрізняється від таких самих арабських де-небудь у Тунісі чи Єгипті.

Жінок на вулиці справді немає. Кав'яренька, як усі мусульманські будівлі, ззовні захаращена, всередині — охайна і затишна. Господар радо зустрічає Марка, з яким давно товаришує, всаджує за найкращий столик, пропонує вибирати салати на будь-який смак — усі вони додаються до головної страви безкоштовно, можна брати скільки хочеш. Головним чином це дрібно нарізані овочі, з яких можна самим складати «смакові композиції».

Поки чекаємо свіжого хумусу, господар розливає у глиняні філіжанки міцну каву і весь час позирає в мій бік. Нарешті наважується і просить зробити йому «одне фото з білявкою», додаючи, що за цю «екзотику» знизить нам ціну за обід удвічі!

Марк пояснює, що для місцевих мешканців поява в цьому селищі жінки зі світлим волоссям — все одно що поява Мадонни на Хрещатику. «Фото на пам'ять» розтягується в цілу фотосесію, адже всі місцеві відвідувачі намагаються потрапити в кадр.

Хумус вистигає...

Він справді смачний. Програму виконано. Можна вирушати назад, до Ізраїлю. Ніякої небезпеки.

Дорогою Марк зупиняється і купує відро апельсинів. Усе відбувається точно так, як на якій-небудь Житомирській трасі. Тільки там продають яблука і помідори...

Забула: господар сказав, що повісить зроблене фото на стіні в кав'ярні «для приваблювання клієнтів».

Тепер у палестинському селищі Джіюс мешканці поглинають хумус під моїм поглядом, гадаючи, хто б це міг бути...

...Відчуваю, що ці подорожні нотатки можуть розплистися, як олія по водах. Треба скорочувати їх за рахунок асоціацій і невеличких спостережень, адже мети зробити туристичний буклет у мене немає.

Маркін «бомбовоз» за день долає тисячі кілометрів і зупиняється за нашим бажанням будь-де. Але робити зупинку посеред поля ми його не просили: довкола нічого цікавого!

Попри це, Марк різко гальмує і з лукавим виглядом командує виходити. Висідаємо: весь простір довкола засіяно дрібною смарагдовою травичкою. Рівний, плаский, охайний, мов футбольне поле. Ані храмів, ані інших давніх пам'яток історії, ані розкопок...

Навіть версія, що нас висадили для «хлопчики — наліво, дівчатка — направо», не підходить, адже довкола немає жодного кущика...

Переадресовую Маркову загадку читачеві з таким натяком: це поле лежить на місці колишнього узвишшя під назвою Мегідцо, котре розташоване поблизу міста Афула на півночі Ізраїлю.

У християн це поле називається... Армагеддон.

Ми теж здогадалися, що перебуваємо в місці Останньої битви Добра зі Злом, котра передуватиме кінцю світу. За однією з версій, саме це місце обрано тому, що тут відбулася найперша відома людству і зафіксована давніми істориками битва єгипетського фараона Тутмоса II з ханаанськими царями в XV сторіччі до нашої ери.

Тому... «місце зустрічі змінити не можна»! І наступна, остання битва має відбутися саме тут. Ізраїльтяни всіляко плекають це поле. Розрівнюють і поливають. Хочеться вірити, що все це робиться задля того, щоб Воїни Світла не спіткнулися. І перемогли...

...Якби мене запитали, яке місце в Ізраїлі запам'яталося найбільше, я б відповіла, що, незважаючи на решту чудес, найбільш зворушливим видався Храм Примноження Риб і Хлібів поблизу Капернаума. Можливо, тому, що він не є аж таким суперважливим, але має своє гідне значення: на цьому місці Ісус нагодував людей хлібами і рибою, які примножилися в Його руках. У Храмі туристів небагато — головним чином усі прямують на Йордан, до місця хрещення. Тому на подвір'ї храму панує тиша, в басейнах плавають величні кольорові рибини — білі, помаранчеві, сині...

Після такого затишного перепочинку можна їхати і на галасливий Йордан.

На майданчику біля місця хрещення юрмляться сотні людей. У каламутно-зеленій воді просто на поверхні кишать, розштовхуючи один одного, велетенські соми. їх так багато, що ввійти у воду неможливо. Прочани в білому вбранні заходять у неї в спеціально огороджених місцях. Соми їх не лякаються. Скоріше — навпаки.

Серед сомів плавають такі ж вгодовані і нахабні ондатри.

Одне слово, змішалися докупи риби, люди і тварини. Туг же, на березі, продаються пластикові пляшки різного розміру: купуй і набирай святої води, скільки донесеш. Пляшки ми не купили, про що я потім все ж таки пошкодувала.