«Ти обрав поганий засіб тайну звідати чудову:

Як не вб'єш мене,- так само далі житиму я знову,

І тоді навіщо маю довірять твоєму слову?

А заб'єш,- як розпитаєш ти померлу, безголову?»

Знову каже: «Звідки й хто ти? Наша бесіда пуста!

Мій живий язик ніколи тайн не викриє спроста!

Вбить мене тебе я змушу - воля це моя і мста.

Розірви ж мене, як нищать непотрібного листа.

Я померти не боюся, хай приходить смерть хутчій,-

Висхнуть сліз тоді потоки, зникне біль тоді тяжкий;

Я ціную світ не більше, аніж висівок одвій!

Як тобі сказати правду? Хто ти, витязю, такий?»

Сам собі промовив витязь: «Не доб'юся так нічого.

Мушу вигадать і вдатись я до засобу нового».

Він її пустив і, сівши, знов ридав, стогнав убого, їй казав:

«Тебе образив - як же жити після цього?»

Хмура дівчина сиділа, безвідрадна і журлива.

Автанділ ридав, не змігши розгадати цього дива;

У саду з троянд рожевих сліз рясних бриніла злива.

Раптом, жаль відчувши в серці, заридала гірко й діва.

Жаль їй витязя сумного, сліз затримати несила,

Хоч і словом не озвалась,- як чужа з чужим, сиділа.

Він примітив, що майнула в серці діви мисль несміла,

І, упавши на коліна, так сказав їй: «Діво мила!

Знаю - ти мені не віриш, хоч тут в розпачі загину:

Я для тебе - зайда, здатний на образу і на кпину.

Я молю тебе: довірся хоч на мить мені єдину,

Адже сказано, що треба сім разів прощать провину.

Заслужив своїм безглуздям я твоє чуття вороже,

Але пожалій міджнура, на кохання зглянься гоже.

Звідки ждать мені помоги, хто, крім тебе, допоможе?

Душу я віддам - людина дати більшого не може».

Тільки дівчина зачула, що він каже про кохання,

То помножився стократно плач її, тяжкі зітхання,-

Не всміхнулась, застогнала, аж здригалася з ридання.

Зглянувсь бог на Автанділа і втолив його бажання.

Думав він: «Від слів любовних як бліднішають рум'янці!

Видно, змушує хтось плакать, завдає жалю цій бранці».

І промовив: «Навіть смерті не лякаються коханці.

До міджнурів, люба сестро, мають жаль і злі поганці.

Я, міджнур, любові бранець, мусив мук тяжких зазнати,

Бо мені звеліла люба йти і витязя шукати;

Там, де був я, навіть хмара не посміє пролітати,-

Вас знайшов аж тут, і можеш врятувать мене одна ти!

Образ витязя навіки сповнив душу сумовиту;

Через нього став шаленцем і сумний блукав по світу.

Тож склади свій вирок, діво: чи звільни мене від гніту,

Давши жить, чи вбий, прирікши на журбу несамовиту!»

І приємніші, ніж перші, він почув слова дівиці:

«Ти знайшов найліпший засіб допитатись таємниці.

Спершу тільки лють збудили у душі загрози ниці,

Та тепер здобув ти друга і сестру над всі сестриці.

Вірно ти зробив, так палко заклинаючи любов'ю,-

їй я вірю, не піддавшись ні грозьбі, ні краснослов'ю.

Дам розраду і пораду я твоєму безголов'ю,

Послужу тобі я ревно і життям своїм, і кров'ю.

Пам'ятай же: як моєї ти послухаєш поради,-

З тим, кого хотів зустріти, тут зустрінешся ти радо;

Не послухаєш - не стрінеш, скільки б сліз не лив з досади,

Прокленеш життя, загинеш од нестерпної надсади».

Витязь мовив: «Давню байку пригадав я зненароку:

Два якихось чоловіки вкупі йшли, піддавши кроку,

Та один із них зненацька у криницю впав глибоку.

Другий бідкався і плакав, бігав з того, з цього боку.

Він гукав до ями: «Друже, залишайся тут, пожди,-

Побіжу я по мотузку, щоб тебе тягти з води!»

Здивувавсь тоді і крикнув хлопець, що зазнав біди:

«Як же я не буду ждати? Звідси ж я втечу куди?»

От і ти тримаєш, сестро, рятівничий мотузок:

Я нічого не подію без твоїх указівок,-

Ти - бальзам од божевілля, так порадь же дальший крок!

Хто б став голову здорову в полотна вгортать шматок?»

Мовить дівчина: «Мені це міркування до вподоби!

Ти - достойний, добрий витязь, в цьому сумнівався хто би?

Тяжко змучившись, знемігши, як од лютої хвороби,

Ти знайшов, нарешті, левня незрівнянної подоби.

Докладніш тобі про нього не повість ніхто в природі,-

Якщо сам він не розкаже, то й повірить іншим годі!

Почекай, щоб він вернувся, і спитай при цій нагоді;

Жди,- нехай троянд не миють сліз потоки повноводі.

Я скажу, якщо почути хочеш наші імена ти:

Таріел - так зветься витязь, в шалі змушений страждати,

А мене, вогнем пойняту, ти Асмат повинен звати,-

Не один, а сотні зойків починають серце рвати.

Більш нічого не промовлю, хоч з тобою й однодумці:

Він блукає і полює, і буяє шал в безумці.

Ми живем отим, що з ловів принесе в мисливській сумці,-

І не знать, чи скоро прийде, чи баритись мав на думці.

Прошу я: зажди на нього, не відходь звідсіль нікуди.

Може, я його вблагаю, як додому він прибуде.

Може, жаль і милосердя западе до нього в груди,-

Втішиш ти тоді кохану, все почувши без облуди».

Витязь дівчини послухав, з нею мисль свою погодив.

Раптом шум вони почули: хтось крізь річку перебродив,-

То, засяявши, як місяць, Таріел на гору сходив.

Заховались вдвох - не в силі Автанділ стаїти подив.

Діва мовила: «До тебе бог являє ласку скору,-

Заховайся ж до печери, щоб не бачив він знадвору,

Бо іще ніхто й ніколи не чинив йому відпору.

Може, якось вмилостивлю душу витязя сувору».

Тільки, вбігши до печери, Автанділ у тьмі зника,-

Таріел уже підходить, відкидає канчука,

Обіймає діву, плаче, сльози ллються, як ріка;

Автанділ же поглядає на обох із тайника.

Кришталевий лик тужливця зжовкнув з туги, як бурштин.

Стисши діву, вбрану в чорне, побивався довго він.

Зброю дівчина забрала, а коню дала спочин. Змовкли.

Вії, наче леза, перетнули слізний плин.

Автанділ, немов той бранець, крізь щілину поглядав,

Діва килим з шкури тигра простелила, щоб сідав,-

Долі сів журливий витязь, і ще дужче застогнав,

І кривавими сльозами заволожив свій рукав.

Стала діва розкладати тихе вогнище з гілок,

Бо гадала, що шаленець з'їсть печеного шматок,-

Подала найліпший кусень без прожилля, без кісток,

Але виплюнув, не з'ївши,- сил забракло й на ковток.

Він схилився, задрімавши, та прокинувся за мить,

Раптом скочив, гучно скрикнув, мов злякавсь яких страхіть,


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: