Сам же, гордий і суворий, вільно далі їхав шляхом.

Тихо, повагом поїхав у тигринім убранні…

«Он, поглянь,- неначе сонце, витязь їде на коні!» -

Показали Автанділу подорожники сумні:

Там виднівся чорний огир проти сонця вдалині.

Снігом сліз уже не крилась Автанділова щока -

Недарма забрали мандри стільки сил в мандрівника!

Бо коли людина знайде те, чого вона шука,-

Забувається все горе, туга гоїться тяжка.

Він сказав: «Братове! В мандрах я по різних землях був,

Того витязя шукавши, батьківщину занебув,-

Лиш од вас почув я звістку, що ніде досіль не чув!

Хай вам дасть господь ласкавий, щоб ваш розпач проминув.

Бог втолив мені сьогодні всі бажання і труди,-

Хай і вашому ж він брату дасть рятунок із біди!»

Показавши свій притулок, їм сказав: «Ідіть туди,

І самі спочиньте, й брата покладіте край води».

Це сказавши, витязь рушив, залишив понурий люд.

Мчав конем, летів, неначе сокіл, звільнений від пут.

Як назустріч сонцю місяць, вгору гнався він отут,

Пригасало в нього в грудях полум'я скорбот і смут.

їдучи, майбутню зустріч він обдумував помалу:

«Може слово нерозважне лиш піддать шаленцю шалу!

Мудрий мусить в кожній справі обмірковувать ухвалу,

Не втрачати супокою, постанову мати сталу.

Шаленіючи в нестямі, розлютившись божевільно,

Він нікого не пускає підійти до себе щільно,

Тож і наша зустріч боєм закінчиться неухильно,-

Хтось із нас тоді поляже». Отже, він ховався пильно

І казав: «Невже даремно я терпів такі тортури?

Пристановище на світі єсть у кожної натури,-

Хай же десь до свого схову скаче витязь цей похмурий,

Та знайду я шлях до нього крізь які завгодно мури…»

Так блукали манівцями, мандрували дві доби,

Заморились, зголодніли, потомилися з ходьби,

Без угаву й відпочинку йшли на гори та горби,

На поля з очей ронили сльози розпачу й журби.

Вдень ішли й прийшли надвечір до крутих стрімких бескед.

В них були печери, в прірві ж поринала річка в лет,

Над рікою став стіною тьмочисленний очерет,

І дерева височезні нахилялися вперед.

Перебрівши річку, витязь простував крізь верболіз.

Автанділ, коня припнувши, сам на дерево поліз

І, з найвищої гілляки пильно глянувши униз,

Бачив: витязь до печери йшов, ллючи потоки сліз.

Лицар, вбраний в шкуру тигра, чагарі рясні продер.

В чорне хутро заповита, вийшла дівчина з печер,

Гірко плачучи, спинилась, стогін на вустах завмер.

Підійшов до неї витязь, пригорнув її тепер.

Він сказав: «Асмато, сестро! Всі мости упали в море!

Не змогли знайти ми тої, що за неї терпим горе!»

Бив себе у груди й слізьми вкрив лице своє прозоре,

Обіймав зомлілу діву, мов дитя кохане й хворе.

На собі волосся рвали, аж стемніла темінь гаю.

Обіймалися обоє, пригорталися без краю.

Не було риданням їхнім ні спочинку, ні розмаю.

Автанділ здаля дивився й дивувався з їх одчаю.

Діва першою притихла, вгамувавши в серці біль.

Завела коня в печеру, внісши трав туди й пахіль;

Зброю лицаря забрала, знявши з нього без зусиль,

А тоді ввійшли в печеру й не виходили звідтіль.

Як дізнатись Автанділу, що їм душу так пекло?

Вийшла діва, вбрана в хутро, вже як зовсім розсвіло,

Привела коня й серпанком втерла огирю чоло,

Внесла тихо, щоб не брязнуть, зброю витязя й сідло.

Витязь той, напевне, довго не затримувавсь ніде.

Плаче дівчина й руками б'є у лоно молоде,

Бо прощається вже витязь, на коня сідать іде.

Спохмурніло, стуманіло личко дівчини бліде.

Автанділ дививсь на левня, на красу просвітних рис,-

В нього гарні чорні вуса, бородою ж не заріс.

Автанділ чув пах алое, що вітрець йому приніс.

Для красуня вбити лева, як для лева - вбити кіз.

Лицар рушив звідти. Слалась перед ним стара дорога,

Де за хащами долина починалася розлога.

Автанділ дививсь на левня, заховавшись якомога,

І казав: «Чудесно справу розв'язала ласка бога.

Чи господь ласкавий міг би ліпшу ще створить нагоду?

Полоню я діву й змушу все життя їх з віку, з роду

Розказати, а натомість і свою повім пригоду.

Так і битви з ним уникну, й подолаю перешкоду».

Злізши з дерева, коня він одв'язав і з'їхав з кручі

До печери. Навстіж двері розчинилися рипучі,

Звідти виринула діва, сльози ронячи пекучі,

Бо гадала, що вернувся той красунь, кристал сліпучий.

Як узріла незнайомця, заметалась, скільки сил,

І побігла, щоб сховатись десь поміж дерев і брил.

Та схопив, немов куріпку, тую діву Автанділ,

Тільки лементом дівочим залунав охресний діл.

Але діва не скорилась,- люттю зір її пала.

Затремтіла, мов куріпка в гострих пазурах орла,

Все якогось Таріела звала, руки простягла.

Автанділ уклінно клявся, що не вчинить діві зла.

«Я - людина, син Адама,- він казав їй,- помовчи!

Бачив я бліді фіалки і троянду у плачі,

Розкажи мені про того, з хутром тигра на плечі.

Лиха я не заподію! Не виснажуйсь кричачи».

Діва мовила розважно, хоч і сліз ще є сліди:

«Як шаленець ти - отямся, не шалений - відійди!

Просиш розказать причину горя нашого й біди?

Ні, на розповідь одверту не надійся і не жди».

Так сказала: «Нащо, левню, ці благання шлеш мені?

Є діла, що їх не спише і перо, й слова земні. «Розкажи»

– ти раз промовиш, відповім сто раз я:

«Ні!» Ліпший сміх, ніж плач, та нині я волію дні сумні».

«Ти не знаєш, діво, скільки я зазнав пригод і бід,

Як я, витязя шукавши, обійшов даремно світ.

От знайшов тебе! І хоч би я тобі навіки збрид,

Не пущу, аж доки правди не розкажеш ти як слід».

Діва мовить: «Де ти взявся? Хто ж бо я і хто ж бо ти?

Відійшло від мене сонце і не може помогти!

Відповім тобі я просто - нащо мову цю тягти? -

Що б не діяв ти зі мною, не доб'єшся до мети!»

Знову він її благає, зарошає слізьми вії,

Та, нічого не добившись, знемагає в безнадії.

Очі враз стають криваві, серце прагне злої дії,-

Він схопив ЇЇ за коси і ножа притис до шиї.

Крикнув їй: «Тебе звільнити? Відпустить тебе у пущу?

О, невже ти прирікаєш на печаль мене ще дужчу?

Я до тебе й не торкнуся, як розкажеш правду сущу,

А як ні,- хай бог карає, та я вб'ю тебе, вмирущу!»