ПРО ТЕ, ЯК АВТАНДІЛ ШУКАВ ТАРІЕЛА

Мудрий Езрос в «Діоносі» свідчить так про людські долі:

«Годні жалощів троянди, вкриті інеєм, схололі».

Годен жалощів і витязь, поставніший від тополі,

Що вітчизну залишає, самотою їде в полі.

Автанділ промчав те поле за чотири перегони,

В край чужий в'їздить, минає він Аравії кордони;

З Тінатін розставшись, в тузі серце витязя холоне:

«Був би з нею - не ридав би, на життя б не слав прокльони».

Вкрив засніжену троянду завірюхи дикий шал.

Часом він аж смерті прагнув і, виймаючи кинджал,

Говорив: «Цей світ встромляє в серце сотні лютих жал.

Занедбав я у печалі арфу, ліру і кімвал».

І його троянда в'яла, вже ясних не знавши днів.

Серцю мовив: «Будь терпляче!» - так себе і бадьорив;

Безліч міст чужих проїхав, бачив безліч всяких див,

З ким стрівався по дорозі - з тими дружньо говорив.

Він ридав,- і геть у море сльози ллялись звідсіля;

Був кулак - за узголов'я, ложем - камінь та земля.

Мовив: «Люба, я до тебе серцем лину іздаля,

Бо мене і смерть за тебе не страшить, а звеселя».

Він по всій землі проїхав, край одвідав не один,

Звідав всі шляхи під небом до чудних чужих країн,

Та про зниклого тужливця не почув ніде новин.

Без трьох місяців три роки вже пробув у мандрах він.

Він побачив край суворий, край страшного здичавіння.

Місяць їхав там, не стрівши ані жодного створіння.

І Рамін та Віса навіть не страждали так з тужіння,-

Все ж до любої своєї цілоденно слав моління.

Він добрався до верхівлі височезних диких гір,-

Перед ним розкрились доли, на сім день ходьби завшир.

Під горою бігла річка, між бескед крутивши вир,

І з обох боків до неї підступив похмурий бір.

Сівши там, лічив він, скільки день до строку вже пройшло,-

Зо два місяці лишилось. Тож смутив своє чоло.

«Раптом все змарніє діло!» - страшно й здумати було.

Хто родитись вдруге може? Хто добром оберне зло?

Зупинивсь і думу думав він, страждаючи з одчаю:

«Повертати? Та невже я стільки років марно згаю?

Чим красуню сонцелику я порадувати маю,

Якщо зниклого тужливця так ніде й не розшукаю?

Не вернуся,- скільки мушу змарнувати днів і літ,

Щоб побачити бодай би дивного тужливця слід?

Строк кінчиться,- і сльозами Шермадін заллє свій вид,

До царя піде і скаже, що покинув я цей світ.

Як просив я, він розкаже, що кінець прийшов мені,-

Гірко це їм буде чути, прийдуть їм тужливі дні.

Як тоді живим вернути з мандрувань по чужині?»

Плачучи, він так міркує, думи зважує сумні.

«Справедливості твоєї чом я, боже, не зазнаю?

Чом в нічев'я обертаєш блуканину цю безкраю?

Радість вигнавши із серця, дав гніздитись там одчаю.

Не посохнути ніколи сліз невпинному ручаю!»

Він сказав: «Найкраща рада - це терпіння ненастанне.

Геть загибель передчасну! - тож і серце хай не в'яне.

Я без бога не здолаю діло виконать жадане.

Те, що має бути,- буде; що судилося - те стане».

Він сказав: «Померти ліпше, як життя в ганьбі тягти!

Повернувшись з мандрів, стрінеш Тінатін прекрасну ти,-

Що відкажеш, як спитає, чом його не зміг знайти?»

В думах цих пішов над лісом крізь дрягву й очерети.

«Я зустрів усе живуще, всі країни перейшов,

Та ніде не бачив левня навіть сліду підошов;

Правду кажуть, що не витязь - див тоді нас поборов!

Годі плакати даремно, марно лити сльози й кров!»

Автанділ до гір лісистих перебрався крізь потік,

їхав чвалом і вслухався у тужливий шум осик.

Він зморився, бездоріжжям не один блукавши рік,

І вже вкрила чорна прорість кришталеве поле щік.

Він рішив назад вертати, й сльози стигли на обличчі

Витязь крикнув: «Стійте, люди! Ви вертаєте з розбою?»

Відповіли: «Заспокойся! Зжальсь над долею лихою!

Поможи нам,- не поможеш, то проймися й ти журбою,

Сівши з нами, заридавши і зарісши бородою».

Автанділу розповіли - і слова їх мчали в леті,-

Про своє життя, про лихо і дістали рани де ті:

«Ми утрьох брати. І кожен - володар на рівній треті

Міста дужого й значного в славних землях, в Хатаеті.

Чули ми, що добрі лови в цих місцях. Тож підготовчі

Закінчивши справи, вийшли, а за нами - військо й ловчі.

Місяць нищили тут зграї і оленячі, і вовчі,

На полях, на скелях, в пущі наточили крові й жовчі.

Ми, брати, в ділах ловецьких всіх стрільців перемогли,

Стали втрьох тоді змагатись і сваритись почали.

«Так, як я, ніхто не вміє слати бистрої стріли!» -

Кожен з нас пишався. Правди ж розпізнати не могли.

От сьогодні, відіславши ловчих з ворохами шкір,

Ми собі сказали: «Нумо, кінчимо в змаганні спір.

Тут лишившись, позмагаймось, в кого ліпший стріл та зір!

Будем бить не те, що вкажуть, а як сам наскочить звір».

Трьох лишили зброєносців, щоб слугу мав кожен брат,

Решті ж - війську та мисливцям - наказали йти назад.

Полювали по узгір'ях, на полях, між круч і гряд,

Жоден птах од нас не скрився, звіра клали взапопад.

Раптом тут з'явився витязь. Вид його вгорнула мла,

Кінь під ним - Мерані чорний, перло блискало сідла;

Шкуру тигрову накинув він на плечі й круг чола.

Жодна мрія отакої красоти ще не сягла.

Ми дивилися і сліпли, тільки зір його сяйне,

І казали: «Як не з неба,- значить, сонце він земне»,

І схотіли захопити те видіння осяйне,-

От і стогнемо віднині, долю кожен з нас клене.

Я, найстарший, того левня попросив мені віддать,

Похвалив коня середній, румакову масть і стать,

Захотів лише молодший в герці лицаря здолать,-

Так погодившись, до нього ми наблизились на п'ядь.

Губи левня, як троянди, прикрашали блиск алмазу,-

Він в замисленості гордій нас оглянув, і відразу

Ми в очах його узріли і зневагу, і відразу.

Вчувши крик, провів рукою по бичу-залізов'язу.

Наймолодшого пустили, най би сам устряв до січі.

Той, на витязя помчавши, «Стій-но! Стій-но!» -

крикнув двічі. За меча не взявся витязь. Ми спинились на узбіччі.

Раптом - бич упав на брата, кров скипіла на обличчі.

Брату голову розкраяв канчука єдиним змахом,

Повалив у прах зухвальця, кров його змішавши з прахом,

Кинув долі, наче трупа, нам, завмерлим бідолахам;


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: