Виникав інший проект: оскільки Джейн користується довір’ям деспота, то чи не можна скористатися з цього і захопити його в полон? Тоді заложники, в свою чергу, мали б заложника, і могли б повести переговори на рівних умовах.

На лихо, цей проект наштовхнувся на великі труднощі. Як заволодіти Гаррі Кіллером, коли в палаці стільки слуг, а при вході до галереї стоїть варта? Та якби ці перепони і вдалось подолати, чи не могло б статися, що населення Блекленда, зрадівши звільненню з-під влади деспота, і не подумає вести переговори про його визволення? Нарешті, якби й цього не сталося, і мирна угода була б досягнута, — як забезпечити додержання її?

Потай від усіх, Джейн Бакстон плекала ще один проект. Щоденна відсутність Гаррі Кіллера будила її цікавість, а зв’язаний з нею віддалений стогін викликав співчуття. І коли вечорами зовсім сп’янілий деспот лишався в її владі, у неї не раз виникало бажання витягти в нього ключ і дізнатися, що там, за цими дверима. Та вона все не зважувалася, боячись, що такий вчинок міг би привести до серйозних наслідків.

Так минуло п’ять днів. 8 квітня, коло дев’ятої години вечора, усі в’язні, в тому числі й Малік, зійшлися на площадці бастіону, розпитуючи Джейн Бакстон про подробиці відвідин Гаррі Кіллера, що пройшли і цього разу, як звичайно. Унизу Чумукі закінчував виконання своїх щоденних обов’язків.

Важкі хмари провіщали невдовзі дощ. Ніч була дуже темна, дарма що місяць ще не вступив у четверту чверть. На площадку бастіону не досягало світло з протилежного берега Червоної річки, там панував морок.

Раптом щось, різко стукнувши, упало на плити підлоги. Здивовані в’язні замовкли. Що це був за предмет, якого вони навіть не бачили в пітьмі, і звідки він узявся? Амедей Флоранс опам’ятався перший. Він миттю розшукав таємничу річ. Це був чималий камінець з прив’язаною до нього мотузкою, другий кінець якої через поручні, очевидно, спускався до Червоної річки.

Що б це могло бути? Чи не пастка? Або ж в’язні мали в Блекленді невідомого друга, який подавав їм звістку? Щоб дізнатися, досить витягти мотузку — на другому кінці, очевидно, має бути записка. Проте Амедею Флорансу, який спробував це зробити, довелось покликати на допомогу доктора Шатоннея. Дуже тонка мотузка вислизала в нього з пальців, обвисаючи під великою вагою. Отже, там була не записка. Нарешті вони тримали в руках другий кінець, до якого була прив’язана товста вірьовка. Почали витягати й цю. Метрів тридцять — тридцять п’ять вибрали легко, потім відчули опір — не такий виразний, як перед тим, а гнучкий, ніби людина смикала за нижній кінець вірьовки. Що робити?

— Давайте прив’яжемо вірьовку, — запропонував Амедей Флоранс, — тоді побачимо, чи цього хоче той, хто її нам послав.

Так і зробили. Вірьовка одразу натяглася. Хтось піднімався по ній, і в’язні, нахилившись над поручнями, намагалися розгледіти його. Скоро вони вже могли бачити людську постать, яка швидко посувалася вгору по стіні. За мить невідомий досяг поручнів, переліз через них і стрибнув на площадку серед остовпілих в’язнів.

— Тонгане!.. — вигукнули вони приглушеними голосами.

Тонгане не тільки був живий, але, як він пізніше розповів, лишився навіть неушкоджений під час несподіваного наскоку під Кубо. Проміння прожекторів його не зачепило, і він, не помічений нападниками, сховався під деревами.

При цьому Тонгане і на думці не мав покинути своїх хазяїв, тим більше, що Малік була з ними. Навпаки, він хотів їм допомогти, і цілком слушно вирішив, що для цього краще йому лишитись на волі. Далекий від думки про втечу, він невідступно йшов услід за бандитами, потім перетерпів незліченні злигодні, крок за кроком посуваючись через пустиню за тією партією, де була Малік, живучи лиш крихтами, які підбирав на місцях їхніх зупинок. Пішки він встигав іти за кінним загоном і щодня робив по п’ятдесят кілометрів.

Тільки при наближенні до Блекленда Тонгане відстав від них. Досягши полів, він до ранку перечікував у густому чагарнику, потім загубився серед натовпу негрів. Разом з ними працював, його, як і інших, наглядачі щедро шмагали батогом, а ввечері він з усіма ввійшов у центральний квартал, не привернувши до себе нічиєї уваги. Через кілька днів йому пощастило потягти з якоїсь пустки цю вірьовку і пробратися зі своєю здобиччю вздовж Цивільного сектора до річки, де він довгих два дні ховався у водостоку, чекаючи щасливої нагоди.

Протягом цих двох днів він щовечора бачив, як в’язні виходили на площадку бастіону, але марно намагався привернути до себе їхню увагу. Бажана нагода приспіла тільки на третій день, 8 квітня, коли густі хмари вкрили небо і стало дуже темно.

Усе це Тонгане пояснив пізніше; зразу ж він тільки заявив, що всі вони можуть утекти тим шляхом, яким він до них пробрався. Внизу на них чекає човен, яким йому пощастило заволодіти, і їм лишиться тільки попливти вниз по Червоній річці.

Цей проект був, ясна річ, одностайно прийнятий. Посадивши чотирьох чоловіків на весла, вони робитимуть вниз по річці шість миль на годину. Вирушивши в одинадцять, вони зможуть до світанку пройти сімдесят п’ять кілометрів і залишать позаду захисну зону, що перебуває в полі зору циклоскопа, від якого їм, безумовно, вдасться вислизнути непоміченими, тримаючись берега. Більше того, вони встигнуть прюминути кордон оброблених полів, навіть останні сторожові пости серед пісків. Вдень можна буде ховатися від планерів де-небудь у вибалку, а ночами продовжувати пливти човном аж до Нігера, віддаль до якого має становити щось коло чотирьохсот п’ятдесяти кілометрів, отже на таку подорож потрібно чотири або п’ять ночей.

Цей план нашвидку обговорили і схвалили. Але перше ніж почати його виконувати, треба було спекатись Чумукі, який часом затримувався допізна на галереї або площадці. Настав час діяти, і притому швидко.

Залишивши Джейн Бакстон, незугарного Понсена і Тонгане нагорі, чоловіки почали спускатися по сходах. Вони одразу помітили внизу Чумукі, що неквапливо закінчував свою роботу. Всі четверо наблизились до нього, не викликавши ніяких підозрінь.

Як було умовлено, Сен-Берен напав перший. Його сильні руки раптом стиснули горло Чумукі. Той не встиг і скрикнути. Інші схопили його за руки й за ноги, зв’язали і заткнули йому рота, потім внесли в одну з камер, замкнули там і ключ кинули, в Червону річку, щоб по можливості відстрочити викриття втечі.

Коли всі четверо повернулись на площадку бастіону, саме почалася страшенна злива, якої, зрештою, можна було чекати. З важких хмар лилися під потужними поривами вітру цілі каскади води. Мить була слушна для втікачів: за двадцять метрів нічого не було видно крізь цю водяну запону. На тому березі ледве-ледве мигтіли вогні кварталу Веселих хлопців.

Спуск негайно, почався і минув щасливо. Один за одним, Амедей Флоранс — першим, Тонгане — останнім, утікачі спустилися по вірьовці, нижній кінець якої був закріплений у човні, де вони всі розмістились. Джейн Бакстон рішуче відмовилася від запропонованої їй допомоги і вирішила довести, що спритністю не поступається перед чоловіками. Перше ніж залишити площадку, Тонгане відв’язав вірьовку від зубця бастіону, до якого вона була прикріплена, і, перекинувши її через цей зубець, спустився, тримаючись за обидва кінці, після чого стягнув вірьовку вниз. Таким чином, ніяких слідів утечі не залишилось.

Скоро після десятої години човен знявся з місця і, підхоплений течією, рушив вперед. Утікачі, прихилившись, ховалися за бортами. Як тільки вони виберуться за міську стіну, до якої лишається якихось метрів шістсот, то відразу сядуть на весла і тоді розів’ють більшу швидкість.

Минуло кілька хвилин, і раптом човен наштовхнувся на якусь перепону і спинився. Напомацки утікачі з розпачем переконалися, що перед ними високі залізні грати, які в верхній частині були оббиті листами заліза, а нижня частина яких ховалася під водою. Марно посувалися вони вздовж перепони: з обох боків грати були вмуровані в зовнішню стіну міста; по один бік річки вона тяглася навколо кварталів “цивільних” та Веселих хлопців, по другий — вздовж дороги, прокладеної навколо стіни, за якою містився завод. Доводилось, отже, визнати, що виходу немає.