Гаррі Кіллер казав правду: він добре подбав про всі належні заходи. Вільна вдень течія Червоної річки вночі перегороджувалася.

Немало часу минуло, поки вражені втікачі опам’яталися. Вони були в такому глибокому розпачі, що навіть не почували дощу, який давно промочив їх до рубця. Повернутись назад і, схиливши голову, самим підставити руки під кайдани? Про це не могло бути й мови. Але що ж робити? Подолати цей залізний щит без найменшої щілини, очевидно, не було ніякої змоги. Так само годі було й думати про те, щоб перетягти човен понад загорожею. Без човна ж утеча ставала неможливою. А на берегах — ліворуч завод, праворуч — Веселі хлопці. Повна безвихідь.

— Сподіваюсь, ми тут не заночуємо? — промовив нарешті Амедей Флоранс.

— А куди ж ви пропонуєте податися? — спитав збентежений Барсак.

— Куди завгодно, тільки не до “його величності” Гаррі Кіллера, — відповів репортер. — Вибір у нас багатий, то чом би не спробувати оселитися на новій квартирі — це приміщення, здається, звуть заводом.

Справді, варто було спробувати. Можливо, в цьому куточку, такому відмінному від усього міста, їм пощастить знайти допомогу? Гірше, у всякому разі, не буде, отже риск не такий уже й великий.

І втікачі пристали до лівого берега нижче дороги, біля стіни, яка тягнеться навколо заводу. Дарма що гуркіт розбурханих стихій заглушав усі звуки, а густа завіса дошу ховала їх від людського ока, вони з великою обережністю пустилися в путь. Напівдорозі зробили зупинку, помітивши кроків за двадцять попереду кут західної і північної стіни заводу. Утікачі не зважувались іти далі, бо, придивившися краще, розгледіли на цьому розі будку; вартового біля неї не було, отже, можна було чекати, що цей останній рятувався в ній від дощу.

Порадившись і обійшовши будку ззаду, Амедей Флоранс, Сен-Берен і Тонгане навально вскочили в неї і схопили Веселого хлопця, який там заховався. Наскок був такий несподіваний, що той не встиг вжити зброю, а крик його заглушив порив вітру. Тонгане прийіс із човна вірьовку, Веселого хлопця міцно зв’язали, заткнули йому рота і поспішили далі вздовж північної заводської стіни, яка тяглася понад річкою.

Прикметною особливістю стін заводу була повна відсутність в них будь-яких виходів. І от, пройшовши ще метрів сто п’ятдесят, утікачі нарешті побачили в стіні глухі залізні ворота, а за кілька кроків від них невеличкі дверцята, теж залізні, але одностулкові і з замковим отвором. Та як відкрити їх, не маючи ні ключа, ні будь-якої відмички?

Після довгих вагань вони вже хотіли стукати в ці дверцята кулаками й ногами, коли з боку еспланади раптом появилась якась тінь. Невиразна серед потоку дощу, тінь наближалася до них. Утікачам не лишалось нічого іншого, як причаїтися в амбразурі воріт і приготуватися схопити в слушний момент непроханого перехожого. Та він наблизився так безтурботно, пройшов повз них, мало не торкнувшись, і все ж не помітивши їх, — і вони, вражені такою неуважністю, не напали на нього, а пішли за ним назирці, один за одним, в міру того як він проминав їх. І коли він, як вони й сподівалися, спинився перед маленькими дверцятами і вставив ключ в отвір, за ним стояло півколом вісім осіб, про присутність яких він не здогадувався і які уважно стежили за кожним його рухом.

Дверцята розчинились. Безцеремонно підштовхуючи того, хто відімкнув їх, утікачі кинулися слідом за ним, а останній з них зачинив їх одним поштовхом.

Вони опинилися в цілковитій пітьмі і тихий голос вигукнув трохи здивовано, і в той же час напрочуд стримано:

— Ну от! Що це має означати? Чого від мене хочуть? В чім справа?

Раптом блимнуло слабке світло, яке в глибокій темряві здалося сліпучим. Це Джейн Бакстон догадалася засвітити свій їсишеньковии електричний ліхтарик, який так придався їй у Кокоро. У снопі світла появився Тонгане і перед ним — тендітний чоловік з дуже світлим білявим волоссям, який, трохи захекавшись, сперся об стіну.

Глянувши один на одного, Тонгане і білявий вигукнули одночасно:

— Сержант Тонгане!

— Мусью Камаре!

Камаре!.. Джейн Бакстон здивувалася, почувши це ім’я, їй добре відоме — ім’я старого товариша її брата.

Тимчасом Амедей Флоранс вирішив, що слід втрутитися. Він зробив крок наперед і опинився в смузі світла.

— Пане Камаре, — сказав він, — мої товариші і я хотіли б з вами поговорити.

— Немає нічого простішого, — відповів Камаре незворушно.

Він натиснув на кнопку, і під стелею спалахнули електричні лампочки. Утікачі побачили, що стоять у порожній кімнаті із склепінням, очевидно, якомусь вестибюлі.

Марсель Камаре розчинив двері, за якими починалися сходи, і сказав дуже просто, даючи дорогу:

— Прошу вас, ввійдіть!

Вражені його ввічливістю, такою несподіваною за даних умов, шестеро європейців і двоє негрів піднялися по сходах, теж добре освітлених електрикою. Нагорі Марсель Камаре ввів їх у величезну кімнату, де панувало страшенне безладдя. Біля однієї стіни стояв стіл для креслення, три інші стіни займала бібліотека. На десятку стільців, розставлених по всій кімнаті, лежали в безладді купи книжок і паперів. Марсель Камаре спокійно зняв одну таку купу і, поклавши її на підлогу, сів на звільнений стілець. Гості наслідували приклад хазяїна, тільки Тонгане і Малік шанобливо стояли.

— Чим можу служити? — спитав Марсель Камаре, якого наче зовсім не здивувала їхня поява.

Утікачі встигли придивитись до людини, в житло якої вони так зухвало вдерлися, і вигляд її їх заспокоїв, його дивацтва, неуважність, “відсутній” погляд, спокій і простота, з якими він їх прийняв не могли не дивувати, але в той же час усі ці риси не суперечили очевидній чесності, точніше цілковитій простодушності цієї людини, зовнішньо схожої на ще не сформованого юнака. Ясно було, що морально ця людина не могла мати нічого спільного з Гаррі Кіллером і подібними до нього.

— Пане Камаре, — відповів Барсак одвертр, — ми просимо у вас захисту,

— Захисту? В мене?.. — повторив Камаре з легким подивом. — Боже мій, від кого?

— Від володаря, вірніше, від деспота цього міста, від Гаррі Кіллера.

— Гаррі Кіллер?.. Деспот?.. — знову повторив Камаре, який, здавалося, нічого не розумів.

— А ви хіба не знали? — спитав Барсак, у свою чергу здивований.

— Ні, даю слово.

— Але ви не можете не знати, що по сусідству з вами існує місто?

— Звичайно!

І що це місто зветься Блекленд?

— Ага, то його назвали Блеклендом? Назва, справді, непогана… Ні, цього я не знав, але тепер знатиму, після того як ви мені сказали. Зрештою, мені до цього байдуже.

— Якщо ви й не знали назви цього міста, — продовжував Барсак не без іронії, сподіваюсь, вам було принаймні відомо, що воно має населення, і досить численне?

— Очевидно, — спокійно відповів Камаре.

І кожним містом хтось управляє… А в Блекленді вся влада належить одній особі — Гаррі Кіллеру, бандиту, жорстокому, кривавому тиранові, п’яному звіру, вірніше, божевільному.

Марсель Камаре підняв на Барсака свої очі, які доти були втуплені в землю. Вигляд у нього був розгублений, вражений, — вигляд людини, що впала з хмар на землю.

— О, о! — пробелькотів він. — Ви вживаєте такі вирази…

— Надто слабкі, якщо взяти до уваги факти, — продовжував Барсак, все більше розпалюючись. — Але дозвольте, я мушу вам усіх відрекомендувати.

Камаре зробив ввічливий жест, досить байдужий. Залишаючи за Джейн Бакстон обраний нею псевдонім, Барсак назвав своїх товаришів і сббе.

— За призначенням французького уряду… Але ви, очевидно, француз, пане Камаре?

— Так… так… — пробурмотів інженер байдужим тоном.

— Як я сказав, за призначенням французького уряду я очолив місію в районі “Петлі Нігера”, членами якої є присутні тут мої супутники, — продовжував Барсак. — Нам довелося без кінця переборювати перешкоди, що їх нагромаджував перед нами Гаррі Кіллер.

— З якою ж метою? — спитав Камаре, починаючи помалу виявляти інтерес.