— Звідки ця спустошеність? — запитував він себе. — Хто забирає все, що в тобі є, і залишав саму порожнечу? Та ще ця квітка, ця кульбаба! Вона підбила підсумки, чи не так: “Який сором! Ви ні в кого не закохані!” А чому він не закоханий?

Гаразд, а хіба між ними і Мілред не стояла завжди стіна? Навіть не одна, а цілих три. І дуже дорогі, до речі! Всі ці дядечки, тіточки, двоюрідні брати й сестри, племінниці, племінники, які жили на цих стінах, зграя балакучих мавп, що торохтять, не кажучи нічого, але голосно, голосно, голосно! Він з самого початку назвав їх “родичами”: “Як ся має дядечко Луїс?” — “Хто?” — “А тіточка Мод?” Мілред в його уяві поставала у вигляді маленької дівчинки, що заблукала в лісі без дерев (як дивно!) або, радше, в пустелі, де колись були дерева (пам’ять про них пробивалася то тут, то там), одне слово, Мілред у своїй “балакучій вітальні”. Балакуча вітальня — яка влучна назва! Коли б він не прийшов, стіни завжди розмовляли з Мілред.

“Треба щось робити!”

“Так, так, безперечно!”

“Чому ж ми стоїмо й нічого не робимо?”

“То давайте робити!”

“Я така розлючена, що ладна плюватися!”

Про що вони говорять? Мілред не могла пояснити. Хто на кого розлютився? Мілред не знала. Що вони хочуть робити? Зажди, казала Мілред, і сам побачиш.

Він сідав і ждав.

Злива звуків ринула на нього зі стін. Музика бомбардувала його з такою силою, що аж сухожилля одривало від кісток, щелепи тремтіли, очі вилазили з очниць, наче його контузило. А коли це закінчувалося, він почував себе, мов його скинули зі скелі, прокрутили в смерчі, як у центрифузі, й пожбурили у водоспад, що летів і летів у порожнечу і ніколи, ніколи не сягав дна… І летиш, не торкаючись схилів, униз… униз… у порожнечу…

Грім ущухав. Музика стихала.

— Ну як? — питала Мілред.

Враження справді було приголомшливе. Щось відбулося. Хоч люди на стінах кімнати й не поворухнулись і нічого з ними не сталося, а здавалось, ніби тебе протягло крізь пральну машину чи всмоктало велетенським пилососом. Ти тонеш у музиці, в какофонії звуків. Укритий рясним потом, майже непритомний, Монтег вибіг з кімнати. А Мілред залишалась у кріслі, й голоси зі стін вели далі:

“Тепер буде все гаразд”, — казала “тіточка”.

“Ти надто самовпевнена”, -відповідав “двоюрідний братусь”.

“А чого це ти злостишся?”

“Хто злоститься?”

“Ти, хто ж іще!”

“Я?!”

“Ти просто казишся!”

“Чого б це мені казитися?”

“А того!”

— Гаразд, — кричав Монтег. — Але за що вони сваряться? Хто ці люди? Хто цей чоловік і ця жінка? Подружжя? Чи, може, вони розлучені? Чи заручені? Га? Боже мій, адже нічого не можна второпати!

— Вони… — казала Мілред, — …розумієш, вони… ну, посварилися. Вони часто сваряться, Ти б тільки послухав! Здається, це подружжя, Так-так, подружжя. А що?

А коли не три стіни “телевізорної” кімнати, до яких Мілред мріяла додати й четверту, тоді це був відкритий автомобіль. Мілред сиділа за кермом і вела машину по місту зі швидкістю сто миль на годину. Він кричав до неї, вона кричала до нього, І вони не чули одне одного, нічого не чули, крім виття двигуна. “Стишуй швидкість до мінімальної!” — волав він. “Що?” — кричала вона у відповідь. “До мінімальної, до п’ятдесяти п’яти! Стишуй швидкість!” — “Що?” — пронизливо кричала вона. “Швидкість!” — надсаджувався він. А вона ж, замість стишити швидкість, збільшувала її до ста п’яти миль на годину, і йому забивало подих.

А коли виходили з машини, у вухах Мілред знов стриміли “Черепашки”.

Тиша. Чути лише неголосний шум вітру.

— Мілред, — Він поворухнувся і, простягти руку, висмикнув музикальну комаху з її вуха. — Мілред, Мілред!

— Що? — ледь чутно відповіла вона.

Монтегові здалося, ніби він теж перетворився на одне з електронних створінь, що жили у шпаринах між скляними телевізорними стінами. Він говорив, але його голос не проникав крізь прозору перешкоду. Він міг розмовляти тільки на мигах, сподіваючись, що Мілред обернеться й побачить його.

Вони не могли навіть торкнутися одне одного крізь скло.

— Мілред, пам’ятаєш, я тобі казав про дівчину?

— Про яку дівчину? — сонно запитала вона.

— Про дівчину з сусіднього будинку.

— Про яку дівчину з сусіднього будинку?

— Та про ту, що вчиться в школі, Клариса її звати.

— А, так-так, — відповіла дружина.

— Ось уже кілька днів, а точніше чотири, я ніде її не бачу. Ти не зустрічала її?

— Ні.

— Я хотів був розповісти тобі про неї. Вона дуже дивна.

— А, тепер я знаю, про кого йдеться.

— Я так і думав, що ти її знаєш.

— Вона… — сказала Мілред у темряву.

— Що вона? — запитав Монтег.

— Я хотіла тобі сказати й забула. Зовсім забула.

— Кажи тепер. Що з нею?

— її, здається, немає. -Немає?

— Вся родина кудись переїхала. Але дівчини зовсім немає. Здається, вона померла.

— Ти, мабуть, говориш про якусь іншу дівчину.

— Ні. Саме про ту, Маклелен. Вона потрапила під машину. Чотири дні тому. Я не певна, але, здається, вона померла. Вся родина кудись переїхала. Не знаю точно, але, здається, дівчина померла.

— Ти певна?

— Ні. А втім, так. Певна.

— Чому ти мені досі нічого не сказала?

— Забула.

— Чотири дні, — повторив він пошепки.

Вони нерухомо лежали в темній кімнаті.

— Добраніч, — нарешті сказала Мілред.

Почувся тихий шурхіт — Мілред обмацувала подушку. Електронний наперсток ворухнувся під її рукою, наче коник, знову задзижчав у її вусі.

Монтег прислухався — його дружина стиха наспівувала.

За вікном майнула тінь. Осінній вітер налетів і вщух. Але в цій тиші до Монтега долинув якийсь звук — ніби хтось дихнув у шибку. Ніби щось, схоже на струмінь зеленуватого світлого диму чи на величезний осінній лист, перетнуло лужок і зникло.

“Механічний пес, — подумав Монтег. — Його сьогодні випустили. Вештається коло будинку. Якщо відчинити вікно…”

Але він не відчинив вікна.

Вранці його кидало то в жар, то в холод.

— Невже ти захворів? — запитала Мілред.

Він заплющив запалені очі.

— Так.

— Але ж учора ввечері ти був здоровий.

— Ні, я не був здоровий. — Він чув, як у вітальні галасували “родичі”.

Мілред, схилившись над ліжком, зацікавлено дивилася на нього. Він відчував її присутність, бачив її, не розплющуючи очей, — волосся, спалене хімічною фарбою, ламке, мов солома, очі, наче прикриті невидимими більмами, намальовані закопилені вуста, худорляве від дієти, сухе, ніби тичка, тіло, біла, як сало, шкіра. Іншою вона йому й не пригадувалась…

— Дай мені таблетку аспірину й води.

— Треба вставати, — відказала вона. — Вже полудень. Ти проспав на п’ять годин більше, ніж звичайно.

— Чом ти не вимкнеш вітальню?

— Але ж там мої “родичі”!

— Ти можеш це зробити заради хворої людини?

— Я притишу звук.

Вона вийшла зі спальні й незабаром повернулася, нічого не зробивши.

— Де ж аспірин?

— Ти ніколи досі не хворів. — Вона знову вийшла.

— Так, а тепер хворий. На роботу не піду. Зателефонуй Бітті.

— Ти так дивно поводився вночі. — Наспівуючи, вона підійшла до нього.

— Де аспірин? — Він дивився на склянку з водою, яку вона йому подала.

— Ах! — Вона знову пішла до ванної. — Щось трапилося вчора?

— Пожежа, оце і все.

— А я дуже гарно провела вечір, — долинув її голос з ванної.

— Що ж ти робила?

— Дивилася передачу.

— Яку?

— Програму.

— Яку програму?

— Дуже гарну.

— Хто грав?

— Уся трупа.

— Еге ж, уся трупа, вся трупа, вся трупа. — Він натис пальцем на болючі очі. Раптом хтозна-звідки війнуло гасом, і Монтег почав блювати.

Ввійшла, все ще наспівуючи, Мілред і здивовано спитала:

— Що це ти робиш?

Він з відразою подивився на підлогу.

— Ми разом з книжками спалили стару жінку.

— Добре, що цей килим миється. — Вона принесла швабру й заходилася витирати підлогу. — Вчора ввечері я була в Гелени.