— Зараз будинок займеться, — сказав Бітті. Пожежники незграбно простували до дверей.

Вони озирнулися на Монтега, який ще стояв коло жінки.

— Не можна ж її залишати тут! — рішуче заявив він.

— Вона не піде.

— Тоді треба її примусити! Бітті підніс руку з запальничкою.

— Пора повертатися до пожежної станції. А ці фанатики завжди намагаються заподіяти собі смерть, річ відома.

Монтег доторкнувся до ліктя жінки.

— Ходімо зі мною.

— Ні, — відказала та. — Але вам — дякую.

— Рахую до десяти, — мовив Бітті. — Один. Два.

— Будь ласка, — благав Монтег жінку.

— Три. Чотири.

— Ходімо, — Монтег потягнув за собою жінку.

— Я волію залишитися тут, — спокійно відповіла та.

— П’ять. Шість.

— Можете не рахувати, — сказала жінка й розтулила кулак — на долоні лежала якась тоненька паличка.

Звичайний собі сірник.

Але, забачивши його, пожежники метнулися геть із дому. Брандмейстер Бітті, намагаючись зберегти гідність, позадкував до виходу. На його червоному обличчі горіли й вигравали відблиски тисяч пожеж і нічних тривог.

451° за Фаренгейтом doc2fb_image_03000008.png

“Боже мій, — подумав Монтег, — а й справді сигнали тривоги надходять лише вночі. І ніколи вдень! Чи не тому, що вогонь гарніший вночі? І вистава цікавіша?”

На червоному обличчя Бітті, який зашпортавсь у дверях, проступив страх. Рука жінки судомно стискала сірник. Саму ж її вкутували випари гасу.

Книжка, яку Монтег заховав під пахву, калатала в груди, немов серце.

— Ідіть, — промовила жінка, і Монтег відчув, що мимохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами вниз, через лужок, де наче слід зловісної змії, тяглася смужка гасу.

Жінка вийшла за ними, зупинилась на ґанку і зважила їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд.

Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити будинок.

Але він запізнився.

Монтегові перехопило подих — жінка на ґанку кинула на них презирливий погляд і тернула сірником об поруччя.

З будинків на вулицю вироїлися люди.

Назад поверталися мовчки, не дивлячись одне на одного. Монтег сидів попереду, разом з Бітті та Блеком. Вони навіть не запалили своїх люльок, лиш дивилися на дорогу. Потужна “саламандра” круто повернула за ріг і помчала далі.

— Рідлі, — нарешті промовив Монтег.

— Що? — перепитав Бітті.

— Вона сказала “мастер Рідлі”. Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: “Будьте мужнім, мастере Рідлі”. І ще щось… щось іще…

— “Божою милістю ми сьогодні засвітили в Англії таку свічку, якої, я певен, ніколи не загасити”, — промовив Бітті.

По цих словах Стоунмен і Монтег ошелешено зирнулп на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.

— Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п’ятсот п’ятдесят п’ятого року.

Монтег і Стоунмен знов перевели очі на дорогу, що швидко бігла під колесами машини.

— Я геть напханий всякими уривками й висловами, — сказав Бітті. — Та й більшість орандмепстерів так само. Інколи собі дивуюсь… Не ловіть гав, Стоунмене!

Стоуіімгц загальмував.

— Хай йому грець! — вигукнув Кілі. — Проскочили свій поворот.

— Хто там?

— Я, хто ж іще! — озвався з темряви Монтег.

Він щільно причинив двері й прихилився до них спиною.

Помовчавши, дружина нарешті сказала:

— Ввімкни світло.

— Мені воно не потрібне.

— Тоді лягай спати.

Монтег чув, як Мілред нетерпляче засовалася на ліжку; зарипіли пружини матраца.

— Ти п’яний? — запитала вона.

Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його руки, спочатку одна, а потім друга, розстебнули куртку, зняли її й кинули на підлогу. Штани повисли в руках, ніби над прірвою, й провалилися в пітьму. Кисті його рук уражені хворобою, невдовзі зараза охопить руки цілколі. Він аж наяву бачив, як отрута діє на зап’ястки, піднімається до ліктів і плечей, перекидається, мов іскра, з лопатки на лопатку. Його руки стали жадібними. Ця жадібність передалась очам: нестерпно закортіло дивитися на що-небудь, байдуже на що саме, аби дивитися.

— Що ти там робиш? — байдуже запитала дружина.

Намагаючись зберегти рівновагу, він стискав книжку холодними вологими пальцями. Через якусь хвилю дружина знов озвалася:

— Ти ще довго стовбичитимеш отак посеред кімнати?

Він щось пробурмотів.

— Що? — перепитала вона.

І цього разу у відповідь якесь нерозбірливе бурмотіння.

Спотикаючись, Монтег помацки дістався до свого ліжка, незграбно запхнув книжку під холодну подушку й сам упав на постіль. Мілред злякано скрикнула. Йому ж здавалося, що вона десь далеко, в протилежному кінці спальні, а його ліжко наче сніжний острів посеред пустельного моря. Дружина промовила до нього, говорила щось довго-довго, про те про се, але для нього це були тільки слова, слова, що нагадували белькотіння дворічного малюка, яке він чув колись у домі свого приятеля — приємні звуки, однак позбавлені всякого глузду.

Монтег не відповідав, а коли з його вуст знов зірвався невиразний стогін, Мілред підвелась, підійшла до його ліжка, нахилилась і поклала руку йому на чоло. Монтег знав: коли Мілред забере руку, долоня буде волога.

Пізніше, вночі, він подивився на Мілред. Вона не спала. В повітрі ледь чутно бриніла мелодія — у вухах Мілред знову сиділи “Черепашки”, і знову вона слухала далекі голоси з далеких країв, а її широко розплющені очі вдивлялись у темні глибини стелі, що нависала над нею.

Він пригадав старий жарт про дружину, яка так полюбляла розмовляти по телефону, що її чоловік упав у розпач і вимушений був побігти до найближчого автомата й зателефонувати звідти, аби довідатися, що буде на обід. Може, й собі купити передавач системи “Черепашка”, щоб уночі розмовляти з дружиною, шепотіти їй на вухо, бурмотіти, кричати, галасувати, волати? Але що нашіптувати? Про що кричати? Що він міг сказати?

Раптом вона здалася йому такою чужою, ніби він ніколи й не знав її. Ніби оце зараз потрапив у чужий дім, як чоловік у тому анекдоті: повернувся вночі п’яний, помилився, зайшов у чужий дім, відімкнув чужі двері, ліг у постіль до чужої жінки, а вранці прокинувся й пішов на роботу, і ні він, ні та жінка ні про що не здогадалися.

— Міллі!.. — прошепотів він.

— Що?

— Не лякайся! Я лише хотів запитати…

— Ну?

— Коли ми зустрілись? І де?

— Для чого зустрілися? — здивувалася вона.

— Я хочу сказати… коли ми зустрілися вперше?

Він знав, що зараз Мілред збентежено супить брови в пітьмі. Він розтлумачив:

— Ну, коли ми познайомились? Де це було й коли?

— Це було… — вона затнулася. — Не знаю.

Він похолов.

— Невже не можеш пригадати?

— Це було так давно…

— Лише десять років тому, всього-на-всього десять!

— Ти не хвилюйся так, я ж намагаюся пригадати. — Вона засміялась якимсь дивним, верескливим сміхом. — Смішно! А й справді смішно! Забути, де й коли вперше зустрілися зі своїм чоловіком! А він теж забув…

Монтег лежав, легенько розтираючи собі повіки, чоло, потилицю. Долонями натис на очі, ніби намагався поставити пам’ять на місце. Несподівано це питання — де він уперше зустрівся з Мілред — стало для нього найважливішим у світі.

— Яке це має значення? — долинув її голос уже з ванної кімнати. Монтег чув дзюркіт води, що текла з крана, а потім ковтки — цевне, дружина запивала таблетки.

— Мабуть, ніякого, — відповів він.

Він спробував порахувати, скільки вона їх проковтнула, і зненацька пригадав тих двох, з блідо-синіми, мов цинкові білила, обличчями, з сигаретами в тонких губах і змією з електронним оком, яка, звиваючись, занурювалась у темряву, в камінь, у стоячу воду, і йому захотілося гукнути Мілред, запитати: “Скажи, скільки ти вже випила сьогодні? Скільки ти ще вип’єш і не помітиш? Якщо не зараз, то через годину, якщо не цієї ночі, то наступної!.. А я не спатиму цілу ніч, і сьогодні, й завтра, і ще багато-багато ночей, оскільки це вже почалось”. І він пригадав, як тоді вона лежала на постелі, а два оператори, не схилившись турботливо, а випроставшись і склавши руки, байдужо стояли над нею. І ще він пригадав, що подумав тієї ночі: коли вона помре, він не плакатиме за нею. Бо ця смерть буде для нього смертю чужої людини, чиє обличчя він мигцем бачив на вулиці чи в газеті. І раптом йому здалося це таким жахливим, що він заплакав, — не від думки про смерть Мілред, а від думки, що не зможе плакати, коли вона помре. Дурний, спустошений чоловік біля дурної, спустошеної жінки, яку та голодна зміюка спустошила ще більше!


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: