— Простіть, паніматонько, — сказала я їй, — що я прийшла сюди без вашого дозволу.

— То правда, — відповіла вона, — краще було б спитати в мене.

— Але мене жаль узяв до любої сестри, я бачила, що важко їй.

— А чому?

— Сказати вам? Та й чому б не сказати? Адже ця чутливість свідчить тільки про палку прихильність до вас. Ваша доброта до мене її непокоїть, її непокоїть, вона боїться щоб я не посіла її місце у вашім серці; це ревниве почуття — таке, зрештою, чесне, природне й для вас утішне, паніматінко, — стало, як я помітила, болісним для моєї сестри, і я її заспокоїла.

Вислухавши мене, настоятелька прибрала суворого й поважного вигляду й сказала їй:

— Я любила й люблю вас, сестро Терезо. Мені нема чого скаржитися на вас, а вам так само на мене. Але таких надмірних претензій я не терпітиму. Покиньте їх, якщо не хочете погасити в мені решту прихильності до себе, й пригадайте долю сестри Агати… — Потім до мене: — Це та висока й чорнява, що ви бачили поруч мене в церкві.

Знайомих у мене тут було ще небагато, адже в монастирі я була так недовго, отож на ім'я всіх сестер не знала. Вона додала:

— Я любила її, коли до нас прийшла сестра Тереза, яку я почала жалувати. Вона теж отак непокоїлася, аж до нестями. Я попередила її, вона не виправилась, і я змушена була вдатися до суворих заходів, які тривали довгенько, хоч це геть зовсім суперечило моїй вдачі — вони всі вам скажуть, що я добра й караю завжди проти свого серця… — Я тоді звернулася до сестри Терези: — Дитино моя, я не хочу прикрості і про це вже казала вам. Ви мене знаєте, тож не уривайте мені терпець.

Спершись рукою на моє плече, сказала мені:

— Ходімо, сестро Сюзанно, проведіть мене.

Ми вийшли. Сестра Тереза хотіла за нами піти, але настоятелька, недбало повернувши голову, кинула їй деспотично:

— Верніться до келії і не виходьте, поки я не дозволю вам…

Вона послухалася, грюкнула дверима й шепнула кілька слів, від яких настоятелька аж затремтіла. Не знаю вже чому, бо змісту в них не було ніякого. Побачивши, що вона гнівається, я сказала їй:

— Паніматонько, якщо ви хоч трохи добрі до мене, простіть сестру Терезу: вона не при собі, не тямить, що каже, не тямить, що робить.

— Щоб я простила її? Охоче, але що мені за це буде?

— Ох, паніматонько, я була б щаслива, коли б могла вас чимось потішити й заспокоїти.

Вона опустила очі, почервоніла й зітхнула — так, як зітхають закохані, і сказала, ніби як млосно до мене:

— Нахиліть чоло, я поцілую його.

Я нахилилась, і вона поцілувала мене в чоло.

Із цього часу, як завинить, бува, якась черниця, я заступалась за неї і певна була, що здобуду їй пільгу якоюсь безневинною ласкою — то був звичайно поцілунок або в чоло, або в шию, або в очі, або в щоку, або в уста, або в груди, або в руки, але найчастіше в уста: на її думку, віддих у мене був чистий, зуби білі, губи свіжі й червоні. Справді, я дуже гарна була б, коли б варта була хоч маленької частини того, що вона говорила про мене: чоло — біле, рівне й чарівної форми, очі — блискучі, щоки — рум'яні й ніжні, руки — маленькі й пухкі, груди — мов камінь тверді й чудової форми, плечі — краще окреслених та кругліших і бути не може, шия — такої гарної в жодної сестри немає, красою вона виняткова. Чого тільки вона мені не казала! Щось правдиве в її похвалах було таки. Багато з них я відкидала, але ж не всі. Іноді, оглядаючи мене з голови до п'ят так замилувано, як ніколи не траплялося мені бачити в жодної жінки, вона казала мені:

— Яке велике щастя, що Бог покликав її до монастиря! У світі з таким обличчям вона занапастила б усіх чоловіків, на кого б тільки подивилася, і сама загинула б разом з ними. Бог усе на добре робить.

Тим часом ми йшли до її келії. Я збиралась покинути її, але вона взяла мене за руку й сказала:

— Уже надто пізно, щоб починати вашу історію в монастирі св. Марії та Льоншанському, але все ж зайдіть, дасте мені маленький урок на клавесині.

Я ввійшла. За одну мить вона відкрила клавесин, наготувала ноти, підсунула стільця, бо була жвава. Я сіла. Вона боялася, щоб я не змерзла, зняла з крісла подушку, поклала її переді мною, нахилилась, узяла мої ноги й поставила на неї. Сама сіла позаду на стільця й схилилася на спинку. Спочатку я брала акорди, потім заграла кілька речей Куперена[32], Рамо[33], Скарлатті[34] — тим часом вона підняла край покривала в мене на шиї, її рука лягла мені на голе плече, а кінці пальців дісталися моїх грудей. Вона зітхала, була ніби пригнічена, дихала важко; рука, що вона в мене на плечі тримала, спочатку дуже тиснула його, а потім зовсім перестала, так ніби не стало в ній сили й життя, і її голова впала на мою голову. Справді, ця дивачка була неймовірно чутлива і якнайпалкіше кохалася в музиці — я не знала, щоб на когось іншого музика справляла таке дивне враження.

Так розважалися ми немудро й приємно, коли це двері раптом з грюкотом розчинились. Я злякалась, настоятелька також. То була та навісна сестра Тереза, розхристана, з каламутними очима. Вона оглянула нас одну й другу з дуже чудною пильністю. Губи в неї тремтіли, вона не могла говорити. Проте схаменулась і кинулась настоятельці до ніг. Я й собі почала просити й знову здобула їй прощення, але настоятелька заявила якнайтвердіше, що це прощає сестру Терезу востаннє, принаймні провини такого роду, і ми обидві разом вийшли.

По дорозі до своїх келій я сказала їй:

— Люба сестро, стережіться, ви розгніваєте паніматку. Я вас не покину, але ви вичерпаєте мій вплив на неї, а мені тяжко буде, що не зможу нічим допомогти ні вам, ні кому іншому. Що у вас на думці?

Ніякої відповіді.

— Чому ви боїтеся мене?

Ніякої відповіді.

— Хіба паніматка не може нас обох однаково любити?

— Ні, ні, — відповіла вона мені бурхливо, — цього не може бути! Невдовзі я обридну їй, а через те з горя помру. Ох, навіщо ви прийшли сюди? Тут ви щасливою довго не будете, я певна цього, а я буду нещасною довіку.

— То велике, звісно, нещастя, — сказала я, — втратити зичливість своєї настоятельки, але я ще більше нещастя знаю — заробити таку неласку, а ви ж собі нічим не можете докорити.

— Коли б то!

— Коли ж ви самі знаєте провину за собою, то треба виправити її, а найпевніший до цього спосіб — терпляче прийняти кару за неї.

— Не можу, не можу! Та й чи їй карати мене!

— Чи їй, сестро Терезо? Хіба годиться так казати про настоятельку? Недобре це, ви втрачаєте здоровий глузд. Я певна, що ця провина багато більша за ті, якими ви собі докоряєте.

— Ох, коли б то, — мовила вона знову, — коли б то!..

І ми розлучились — вона пішла до своєї келії горювати, а я до своєї поміркувати про те, якими дивними бувають жінки. Ось вони, наслідки самотництва. Людина народжується для того, щоб жити в суспільстві. Відірвіть її, відокремте її від нього — у неї піде розлад у поняттях, характер у неї зіпсується, безліч дивних уподобань постане у неї в серці, чудернацькі думки заполонять її розум, забуяють у ньому, як терни на дикому полі. Поселіть людину в лісі — вона лютою стане, а ще гірше в монастирі, де над нею тяжить безвихідь і рабство, — адже в лісі вона вільна, а в монастирі — раб. Мабуть, для самотності потрібно більшої душевної витривалості, аніж для злиднів: злидні принижують, самотність спотворює. Як краще жити — у впослідженні чи божевіллі? Цього не зважуюсь розв'язати, але того й того треба уникати.

Настоятельчина прихильність до мене, бачила я, день у день зростала. Я весь час була у неї в келії або вона в мене. Бувало, тільки нездужається мені трохи, вона в лікарню клала мене, звільняла від відправ, посилала рано спати, забороняла молитися вранці. У хорі, в трапезній, на відпочинку — скрізь вона добирала способу виявити мені свою приязнь. Коли траплявся в хорі вірш якогось пристрасного чи ніжного змісту, вона співала його, звертаючись до мене, або дивилася на мене, коли інший хто співав. У трапезній присилала мені щось смачненьке з того, що їй подавали, на відпочинку обіймала мене за стан, казала мені ніжні й ґречні слова. З усього, що було даровано їй, я мала свою частку — із шоколаду, цукру, кави, лікерів, тютюну, білизни, хусточок. Зі своєї келії вона віддала мені естампи, посуд, меблі й усякі приємні й корисні речей, щоб я прикрасила свою келію. Тільки відлучалась я куди-небудь на хвилинку, вона майже завжди знаходила, повернувшись, якийсь дарунок. Я йшла подякувати їй, і вона така рада була, що й висловити годі — обіймала мене, голубила, на коліна мене садовила, розповідала про всякі монастирські таємниці й обіцяла, що, коли любитиму її, буду набагато щасливішою, ніж коли б жила серед мирян. По тому спинялась, дивилась на мене зворушено й казала: