— Чи любите мене, сестро Сюзанно?

— Як же можу я не любити вас? Дуже невдячна була б у мене тоді душа.

— То правда.

— Ви ж така добра.

— Скажіть — захоплена вами…

І, кажучи це, цілувала мене в очі, рука, що нею обіймала мене, дужче стискалася, а та, що на коліно мені спиралася, напружувалася; вона пригортала мене до себе, обличчям до обличчя, зітхала, відхилялася на стільці, тремтіла, — ніби звірити мені щось хотіла, тільки не зважувалась; плакала й потім казала мені:

— Ох, не любите ви мене, сестро Сюзанно!

— Я не люблю вас, паніматонько?

— Ні.

— Скажіть же мені, чим я мушу довести свою любов?

— Мусите самі здогадатися.

— Гадаю і не здогадуюсь.

Тим часом вона тягнула собі на шию покривала, клала мою руку собі на груди, мовчала, і я мовчала також; здавалось, вона величезної втіхи зазнає. Тоді просила цілувати їй чоло, щоки, очі, уста, і я слухалася — не думаю, щоб у цьому щось погане було, проте її втіха збільшувалась, а що я й не бажала нічого кращого, як отак безневинно додавати їй щастя, то знову цілувала їй щоки, лиця, очі й уста. її руки, що в мене на колінах лежали, посувалися по всій моїй одежі від кінця ніг аж до пояса, то там, то там мене потискуючи. Заникаючись, тихим, не своїм голосом вона вмовляла мене дужче голубити її, і я голубила її дужче. Зрештою, настала мить, коли вона — не знаю вже, з утіхи чи болю — зблідла як смерть, очі в неї заплющились, усе тіло враз напружилось, губи спочатку стиснулись, пойнялися ніби легенькою піною, потім рот напіврозтулився, вона глибоко зітхнула, аж подумалось мені, що вона вмирає. Я раптово підвелася, гадала, що недобре їй, хотіла вийти, гукнути. Вона кволо розплющила, очі й промовила ледве чутно:

— Невинна… То нічого. Що ви хочете робити? Спиніться.

Я дивилась на неї безтямно, не знаючи, лишитись мені чи вийти. Вона знову розплющила очі, говорити не могла зовсім, дала мені знак підійти й сісти до неї на коліна. Не знаю, що діялося в мені. Я боялася, тремтіла, серце в мене калатало, я насилу дихала, почувала себе схвильованою, пригніченою, збуреною, страшно мені було. Здавалось, я знесилію і ось-ось знепритомнію. Проте не можу сказати, щоб це почуття було болісне. Я підійшла до неї. Вона знову-таки рукою дала знак сісти до неї на коліна. Я сіла. Вона була ніби мертва, а я ніби вмирала. Довгенько сиділи ми вдвох у такому дивному стані. Коли б надійшла якась черниця, то, певно, злякалася б. Вона подумала б, що ми обидві зомліли або поснули. Тим часом добра настоятелька — адже не можна бути такою чутливою й не бути доброю — мовби стямилася. Вона так само лежала в кріслі, очі так само були сплющені, але з обличчя зійшла блідість. Вона взяла мою руку, поцілувала її, а я сказала їй:

— Ох, налякали ж ви мене, паніматонько!.. — Вона посміхнулась не розплющуючи очей. — Але ж не боліло вам?

— Ні.

— Я так і думала.

— Невинна! Ох, люба й невинна! Як вона подобається мені!..

Кажучи це, вона підвелася, сіла в кріслі, обійняла мене за стан і дуже міцно поцілувала в щоки, потім спитала:

— Скільки вам років?

— Ще двадцяти немає.

— Аж не віриться.

— Суща правда, паніматонько.

— Я хочу знати все ваше життя. Ви розкажете мені?

— Так, паніматонько.

— Усе?

— Усе.

— Але можуть увійти. Сядьмо до клавесину, ви дасте мені урок…

Сіли ми, але не знаю, що воно сталося — руки мої тремтіли, на папері я бачила лише безладну мішанину нот, грати не могла зовсім. Сказала їй це, вона засміялася, сіла на моє місце, але з нею було ще гірше, ніж зі мною, — вона й руки ледве могла тримати.

— Дитино моя, — сказала вона, — бачу, що ти не спроможна ні показувати мені, ні вчити мене. Я трохи стомлена, мушу спочити, прощавай. Завтра, не гаючись далі, я хочу знати все, що діялося в цій любій маленькій душі. Прощавай…

Раніш, коли я виходила, вона проводила мене до дверей, потім дивилася мені вслід, поки я доходила до своєї келії, посилала мені рукою поцілунок і верталася до себе тільки тоді, коли я заходила до себе. А цього разу вона насилу підвелася. Єдине, на що спромоглася, — це дійти до крісла, що було поряд з її ліжком. Вона сіла, схилила голову на подушку, послала мені рукою поцілунок — очі в неї сплющились, і я пішла.

Моя келія була майже навпроти Терезиної. Двері в неї були відчинені. Вона чекала мене, спинила й сказала:

— А, сестро Сюзанно, ви від паніматки йдете?

— Так, — відповіла я.

— Довго ж ви в неї були.

— Стільки, скільки вона побажала.

— Не таке ви мені обіцяли.

— Я вам нічого не обіцяла.

— Чи зважитеся сказати мені, що ви робили в неї?

Хоч сумління й нічого мені не закидало, проте признаюсь вам, пане маркіз, що її запитання занепокоїло мене. Вона це помітила, напосілась на мене, і я відповіла:

— Люба сестро, може, мені ви не повірите, але повірите нашій паніматці, тож я попрошу, щоб вона сама розказала вам.

— Люба Сюзанно, — сказала вона жваво, — не робіть цього, коли не хочете заподіяти мені лиха. Вона ніколи не простить мені цього. Ви не знаєте її: вона така, що в неї найбільша приязнь на лютість може обернутися — не знати, що й станеться зо мною. Пообіцяйте, що не скажете їй нічого.

— Ви цього хочете?

— Навколішках прошу. Я в розпачі, я добре бачу, що мушу зважитись і зважуся. Пообіцяйте, що не скажете їй нічого.

Я підвела її, дала їй слово, вона поклалася на нього, заспокоїлась, і ми зачинились — вона у своїй келії, а я у своїй.

Коли вернулась до себе, мене задума взяла. Хотіла молитись — і не могла. Шукала собі діла якогось — одне робити почала, потім зразу до іншого взялася і ще до іншого. Руки в мене самі собою спинялися, сама я ніби отупіла. Ніколи нічого подібного я не переживала. Очі мої самі собою сплющилися, я трохи задрімала, хоч удень не спала ніколи. Прокинувшись, спитала сама себе — що сталося між мною та настоятелькою? Замислилася, сподівалась добрати чогось, ще більше замислюючись. Але думки були такі невиразні, недоладні й смішні, що я відкидала їх від себе геть. Стала на тому, що вона, певно, на якусь недугу слабує. Потім ще думка мені спала, що та недуга, мабуть, чіпка — повсяк сестра Тереза її перейняла, тож і я перейму її так само.

Другого дня настоятелька сказала мені по вранішній відправі:

— Сюзанно, сьогодні я сподіваюся дізнатися про все, що з вами відбувалося в житті, приходьте…

Я прийшла. Вона посадовила мене на крісло, що стояло коло її ліжка, а сама сіла на трохи нижчого стільця. Отож вона трохи нижче від мене була, бо сама я вища й сиділа вище. Вона так близько від мене була, що коліна наші переплелися. Ліктями вона спиралась на ліжко. Помовчавши трохи, я сказала:

— Хоч і молода я, а вже багато вистраждала. Невдовзі мені двадцять років виповниться — і двадцять років я мучуся. Не знаю, чи зможу сказати вам усе й чи ласка буде ваша все вислухати — муки в батьків, муки в монастирі св. Марії, муки в Льоншанському монастирі, усюди муки. З чого скажете почати, паніматонько?

— З перших.

— Але ж, паніматонько, — сказала я, — то дуже довго буде й дуже сумно, а мені не хотілося б так довго вас засмучувати.

— Не бійся, я люблю плакати, ніжній душі солодко проливати сльози. Ти теж, мабуть, плакати любиш. Ти мені сльози втиратимеш, а я — тобі, і ми, певно, щасливі будемо під час оповідання про твої муки. Хто знає, до чого може довести нас зворушення? — На останніх словах глянула на мене знизу вгору вільготними вже очима, взяла мене за обидві руки й присунулась до мене ще ближче, так що вона до мене торкалась, а я до неї.

— Розповідай, дитино моя, — сказала, — я чекаю і почуваю в собі велике бажання розчулитися. Здається, у житті своєму я не була ще така чула й ніжна…

Тож я почала своє оповідання приблизно так, як вам оце написала. Годі переказати, яке враження справило воно на неї, як вона зітхала, як плакала, як обурювалася моїми жорстокими батьками, жахливими черницями у монастирі св. Марії та Льоншанському. Мені дуже прикро було б, коли б їм трапилася хоч мала частина того лиха, що вона їм зичила. Я не хотіла б, щоб з голови мого найгіршого ворога хоч би волосина впала. Вряди-годи вона уривала мене, підводилася, ходила, знову сідала на своє місце, іноді зводила руки й очі догори, а потім ховала голову в мене на колінах. Коли я розповідала про в'язницю, про своє заклинання й прилюдне каяття, вона мало не кричала, а коли я закінчила й замовкла, вона лежала якийсь час, схилившись на ліжко, припавши обличчям до ковдри, витягнувши над головою руки, і я сказала їй: