— Простіть мене, паніматонько, що я такої туги завдала вам. Я ж попереджала вас, а ви сами схотіли…
Вона відповіла мені тільки:
— Лихі істоти! Жахливі істоти! Тільки в монастирі може отак занепасти людяність. Коли ненависть поєднується з постійним лихим настроєм, то впину тоді вже немає. На щастя, я лагідна, люблю всіх своїх черниць; вони теж ті більше, ті менше перейняли мою вдачу, і одна одну люблять. Але як витримало ваше слабе здоров'я такі муки? Як не зламалися ці ручки й ніжки? Як не зруйнувалася ця тендітна машина? Як не погас у сльозах блиск цих оченят? Жорстокі! Скрутити ці руки мотузками!.. — казала вона і брала мене за руки й цілувала їх. — Виривати скарги й стогони з цих уст!.. — І цілувала їх. — Нагонити на це чарівне, ясне обличчя безкінечні хмари смутку!.. — і цілувала його. — Зв'ялити троянди цих лиць!.. — і гладила їх рукою та цілувала. — Спотворити цю голівку! Рвати це волосся! Захмарити клопотом це чоло!.. — І цілувала мені голову, чоло, волосся. — Накинути петлю на цю шию, шматувати ці плечі наконечниками!.. — і зсувала мені покривало з шиї та голови, розстібала мені вгорі сукню, волосся моє падало на відкриті плечі, груди мої були напівголі, а вона цілувала мені шию, відкриті плечі й напівголі груди. Тоді по тремтінню, що охопило її, по незв'язності в мові та нестямі її очей і рук, по тому, як стискалось її коліно між моїми, як палко вона пригортала мене і як міцно оповивали мене її руки, — я помітила, що та хвороба незабаром знову обпаде її. Не знаю, що діялось у мені, але мене пройняв жах, дріж і млость, які потвердили мою підозру, що її недуга заразлива. Я сказала їй:
— Гляньте, паніматонько, до якого безладу ви мене призвели! Коли ввійде хто…
— Сиди, сиди, — мовила вона здушеним голосом, — ніхто не ввійде…
Тим часом я силкувалася встати, вирватися в неї і казала їй:
— Бережіться, паніматонько, ось знову ваша недуга підступає. Дозвольте мені піти…
Я хотіла піти, хотіла, певна річ, але не могла. Сили в собі не почувала зовсім, коліна піді мною підгиналися. Вона сиділа, я стояла, вона тягла мене до себе, я боялася впасти на неї і зробити їй боляче. Тож сіла край ліжка й сказала їй:
— Не знаю, що зі мною, паніматонько, але мені недобре.
— Мені теж, — сказала вона, — але спочинь хвилинку, це минеться, це нічого…
Справді, моя настоятелька заспокоїлась, і я також. Обидві ми були пригнічені — я схилилась головою на її подушку, а вона поклала голову мені на коліно, чолом пригорнулась до моєї руки. Так ми пробули хвилин кілька. Не знаю, про що вона думала, а я не думала нічого, не могла думати, кволість огорнула мене геть усю.
Ми мовчали, аж ось настоятелька заговорила перша й сказала мені:
— Сюзанно, з того, що ви казали мені про вашу першу настоятельку, мені здається, що вона була вам дуже дорога.
— Дуже.
— Вона любила вас не більше, ніж я вас, а ви її любили більше… Ви не відповідаєте?
— Я була нещасна, вона полегшила мої муки.
— Звідки взялася у вас відраза до чернецтва? Ви не все мені сказали, Сюзанно.
— Даруйте, паніматко.
— Та це ж неможливо — бути такою гарною, адже ви дуже гарна, самі не знаєте, яка гарна, і щоб ніхто вам не сказав цього.
— Мені казали.
— І той, хто казав це, не був вам прикрий?
— Hi.
— І він припав вам до серця?
— Аж ніяк.
— Що? Ваше серце ніколи нічого не почувало?
— Нічого.
— Як? Хіба відраза до монастиря постала у вас не через пристрасть — таємну або батькам невгодну? Звіртеся мені, я вибачлива.
— Не маю з чим звірятися вам, паніматонько.
— Так з чого ж тоді взялася ваша відраза до чернецтва?
— З самого чернецтва. Я ненавиджу його обов'язки, заняття, самотництво, примус. Мені здається, я до іншого покликана.
— Чому ж вам здається так?
— Бо нудьга гнітить мене, нудьгую я.
— Навіть тут?
— Так, паніматонько, навіть тут, дарма що ви до мене така добра.
— Може, ви почуваєте в собі якісь потяги, бажання?
— Ніяких.
— Вірю. Ви, здається мені, на вдачу спокійна.
— Дуже.
— Навіть холодна.
— Не знаю.
— Ви світу не знаєте?
— Трохи знаю.
— Він вабить вас?
— Цього я гаразд не тямлю, та, мабуть, вабить-таки.
— Може, за волею сумуєте?
— Саме за нею, та, певно, й ще багато за чим.
— За чим же саме? Скажіть мені щиро, друже, вам хотілося б вийти заміж?
— Воліла б краще вийти заміж, ніж бути черницею, то вже певно.
— Чому воліли б?
— Не відаю.
— Не відаєте? А скажіть, яке враження справляє на вас присутність чоловіка?
— Ніякого. Коли він розумний і говорить добре, мені приємно його слухати, коли він з обличчя гарний, я помічаю його.
— А серце ваше спокійне?
— Досі було спокійне.
— Як? Коли вони втеплюють гарячі погляди у ваші очі, ви не відчували…
— Іноді ніяковіла. Під такими поглядами я опускала очі.
— І ніякого хвилювання?
— Ніякого.
— І ваші почуття вам нічого не сказали?
— Я не знаю, що то за мова почуттів.
— А проте вони свою мову мають.
— Може бути.
— І ви її не знаєте?
— Аж ніяк.
— Невже? Мова ця дуже солодка. А хотілося б знати її?
— Ні, паніматонько, навіщо мені це?
— Щоб нудьгу розвіяти.
— Щоб збільшити її, мабуть. Та й що таке мова почуття, коли ні до кого звертатися з нею?
— Говорять звичайно з ким-небудь. Напевно, воно краще, ніж самій розмовляти, хоч і від цього все-таки втіху маєш.
— Я нічого в цьому не розумію.
— Коли хочеш, серденько, я поясню тобі.
— Ні, паніматонько, ні. Я нічого не знаю і волію краще не знати нічого, ніж набути знання, яке, певно, ще більшого жалю мені завдасть. У мене немає бажань, і я не хочу шукати таких, яких не зможу задовольнити.
— А чому не зможеш?
— Та як же?
— Як я.
— Як ви? Адже в монастирі нікого немає.
— У ньому я, любий друже, і ви.
— Так що ж я вам? І що ви мені?
— Яка вона невинна!
— Атож, паніматонько, я дуже невинна, і воліла б краще вмерти, ніж перестати невинною бути…
Не знаю, чим могли вразити її мої останні слова, але від них вона раптом перемінилась на обличчі; стала поважна, заклопотана. її рука, що в мене на коліні лежала, спочатку перестала його стискувати, а потім вона геть прийняла її й понурила очі. Я сказала їй:
— Що це з вами, паніматонько? Може, промовилась я чимось таким, що вас образило? Даруйте мені. Я користаюся з волі, якої ви надали мені, — кажу вам усе без роздумувань, та коли б і роздумувала, то сказала б так само, може, ще й гірше. Адже ми про такі незвичайні речі розмовляємо! Даруйте мені…
На цих словах я оповила їй шию руками й поклала голову на її плече. Вона теж мене обняла й дуже ніжно пригорнула. Отак пробули ми хвилинку, потім вона знову прояснішала, поласкавішала й спитала мене:
— Ви добре спите, Сюзанно?
— Дуже добре, — сказала я, — надто ж останній час.
— Засинаєте зразу?
— Здебільшого.
— А коли не зразу заснете, про що думаєте?
— Про своє минуле життя й про те, що ще лишилося прожити, або Богу молюся, або плачу, всяко буває.
— А вранці, коли рано прокинетесь?
— Встаю.
— Зразу?
— Зразу.
— Так ви не любите помріяти?
— Ні.
— Поніжитись у теплому ліжку?
— Ні.
— Ніколи… — на цьому слові вона спинилась, і не без підстави: те, що вона спитала в мене далі, недобре було, а я, мабуть, ще гірше зробила, що відповідала, але вирішила ні з чим не таїтися. — Ніколи не з'являлося у вас бажання помилуватись собою. Ви ж знаєте, яка ви гарна?
— Ні, паніматонько. Не знаю, чи така вже я гарна, як ви кажете, та коли б і так, то гарною для інших буваєш, а не для себе.
— Ніколи не спадало вам на думку погладити руками ці чудові груди, стегна, живіт, пружне, ніжне, біле тіло?
— Ні, ні, це ж гріх! Коли б сталося таке, як би призналась я в цьому на сповіді?..
Не знаю, про що ми ще говорили б, але її викликали до приймальні. Здається, цей візит завдав їй прикрості й вона воліла б краще далі зі мною говорити, хоч за тим, що говорили ми, зовсім не варт було жалкувати, проте ми розлучились.