Жак: Мій пане, дуже добре це ви сказали; але що воно, до лиха, поможе? Я втратив свого сотника, з того я в глибокій скорботі; а ви, як папуга, повторюєте мені уривок співчутливого листа від чоловіка чи жінки до іншої жінки, що втратила свого коханця.

Пан: Я гадаю, що це з листа від жінки.

Жак: Як на мене, то я гадаю, що від чоловіка. Але хай буде чоловік чи жінка, повторюю ще раз: що воно, до лиха, поможе? Чи ви не вважаєте мене за коханку мого сотника? Мій сотник, пане, був справжній мужчина, а я йому — чесний слуга.

Пан: Хто ж це заперечує, Жаку?

Жак: Тоді до чого, хай його дідько візьме, вам потішати мене, як чоловік чи жінка потішає іншу жінку? Можливо, відповісте мені на це питання, коли я вас прошу.

Пан: Ні, Жаку, відповідь мусиш знайти сам.

Жак: Якби я ламав собі голову до кінця життя — і то не відгадав би; цього вистачило б мені до страшного суду.

Пан: Мені здавалося, що ти уважно слухав, коли я так говорив до тебе.

Жак: Хіба можна слухати без уваги таку сміховину?

Пан: Дуже добре, Жаку!

Жак: Мало бракувало, щоб я не засміявся, коли ви повели мову про незручну стриманість, яка дратувала мене за життя мого сотника, а тепер я її, мовляв, позбувся завдяки його смерті.

Пан: Дуже добре, Жаку! Значить, я дійшов своєї мети. Скажи сам, чи був ліпший спосіб тебе потішити? Ти плакав, і якби я повів мову про предмет твого болю, що з того вийшло б? А те, що ти плакав би ще більше і я довів би тебе до розпачу. А так своєю смішною промовою і легенькою суперечкою, яка з неї вив'язалася, я відвернув твою увагу в інший бік. А тепер признайся сам, що думка про твого сотника так само віддалилася від тебе, як похоронна процесія, яка провадить його до місця останнього спочинку. З чого, я думаю, виходить, що ти можеш продовжувати історію свого кохання.

Жак: Я теж так думаю.

— Докторе, — звернувся я до хірурга, — чи ви живете далеко звідси?

— Буде щонайменше чверть льє.

— У вас бодай трохи затишне помешкання?

— Досить затишне.

— Могли б ви мати одне ліжко?

— Ні.

— Як! Навіть за гроші, і за добрі гроші?

— О, за гроші, і за добрі гроші, прошу дуже! Але, друже, я не маю враження, щоб ви могли взагалі платити, не кажучи вже про платити добре.

— Це моя справа. І міг би я знайти сякий-такий догляд у вас?

— Навіть добрий. Я маю жінку, яка доглядала хворих усе життя; я маю старшу дочку, яка може поголити вас і зніме перев'язку так само добре, як я.

— Скільки візьмете з мене за приміщення, харчі і ваш догляд?

Хірург відповів, чухаючи собі вухо:

— За приміщення... харчі... догляд... Але хто може ручитися, що ви будете платити?

— Я платитиму за кожен день.

— Оце, я розумію, — розмова; це було б...

Але, пане, мені здасться, що ви мене не слухаєте.

Пан: Ні, Жаку; так було написано там, угорі, що цим разом, і, може, це не останній раз, ти говоритимеш, а ніхто не слухатиме.

Жак: Не слухаючи того, хто говорить, можна або ні про що не думати, або думати не про те, що той говорить; що було з вами: перше чи друге?

Пан: Друге. Я розважав над тим, що один із слуг у чорному, які супроводили похоронну процесію, сказав тобі, що твій сотник, завдяки смерті його друга, позбувся приемности мати змогу битися щонайменше раз на тиждень. Чи ти зрозумів щось з того?

Жак: А певно.

Пан: Для мене це таємниця, яку ти мусів би мені пояснити.

Жак: Горе моє, чи це вас цікавить?

Пан: Не так щоб дуже, але коли ти говориш, очевидно, хочеш, щоб тебе слухали?

Жак: Річ зрозуміла.

Пан: Отож, щиро кажучи, я не можу тебе слухати з належною увагою, доки ті таємничі слова сидять мені в голові. Звільни мене з цього клопоту, з твоєї ласки.

Жак: Хай буде й так; але бодай обіцяйте мені, що не будете мені перебивати.

Пан: На всякий випадок, обіцяю.

Жак: Було так, що мій сотник, людина добра, вихована, заслужена людина, один з ліпших офіцерів корпусу, але дещо дивакуватий, зустрівся й заприятелював з іншим офіцером того самого корпусу, людиною так само доброю, так само вихованою, так само заслуженою, так само добрим офіцером, як і він, але так само ж і дивакуватим...

•••

Щойно Жак почав розповідати історію свого сотника, як вони почули, що їх наздоганяє великий гурт людей і коней. Це була та сама похоронна процесія, яка тепер повернулася назад, у їх слід. Вона була оточена...

— Загоном податкових виконавців? Ні.

— Жандармерії?

Можливо. Хто зна, що там було, але перед процесією йшов священик у сутані й пелерині, із скрученими назад руками; чорний кучер, із скрученими назад руками; двоє чорних слуг, із скрученими назад руками. Хто найбільше схвилювався? Жак, який скричав: «Мій сотник, мій бідний сотник не помер! Хай буде благословенне ім'я Боже!..» Потім Жак повернув коня, дав йому остроги і з копита рвонув назустріч загадковій похоронній процесії. Але він не наблизився до неї й на яких тридцять кроків, як податкові виконавці чи жандарми навели на нього зброю й закричали: «Стій, повертай своєю дорогою, бо ляжеш трупом...» Жак умить зупинився, помислив собі в голові, яке було б тут веління долі, і йому здалося, ніби доля сказала: «Повертай своєю дорогою», що він і зробив. Пан запитав його:

— А шо там діється, Жаку?

Жак: Правду сказавши, я нічого не знаю.

Пан: Чому?

Жак: Бо так нічого й не довідався.

Пан: Запевняю тебе, що це контрабандисти, які наповнили труну забороненим товаром, а зрадили їх митникам ті самі негідники, які продали їм товар.

Жак: Але чому ця колісниця має герб мого сотника?

Пан: Або тут ідеться про викрадення. У труну заховали... я знаю, жінку, дівчину, черницю; що труна вкрита наміткою — цього ще не досить, щоб людина в ній була мертва.

Жак: Але чому ця колісниця має герб мого сотинка?

Пан: Про мене, думай собі, що хочеш; але продовжуй історію свого сотника.

Жак: Вас усе ще цікавить ця історія? Але, можливо, мій сотник ще живий.

Пан: А яке це має значення?

Жак: Я не люблю оповідати про живих, бо час від часу доводиться червоніти за добре чи зле, що про них скажеш; за добре тому, що вони тим часом могли його спаскудити, а зле — вони могли спокутувати.

Пан: Не будь ні солодким панегіристом, ні суворим суддею; оповідай про речі, як вони є.

Жак: Легко вам казати! Та 'дже кожен мас свій характер, свої інтереси, свій смак, свої пристрасті, у згоді з якими щось перебільшує або применшує! Оповідай про речі, як вони є!.. Далебі таке не трапляється двічі на день навіть у зовсім великому місті. А той, що вас слухає, хіба інакший від того, що говорить? Ні. То й ледве чи трапляється двічі на день навіть у зовсім великому місті таке, щоб вас почули так, як ви говорите.

Пан: До дідька, Жаку, з засадами, тримавшися яких, ми не потребували б ні язика, ні вух і не сміли б ні говорити, ні слухати, ні в щось вірити! Отож говори на свій кшталт, я слухатиму тебе на свій, а віритиму тобі так, як зможу.

Жак: Дорогий мій пане, життя складається з самих непорозумінь. Є непорозуміння в коханні, непорозуміння в дружбі, непорозуміння в політиці, в фінансах, у церкві, в суді, непорозуміння між жінками, в подружжі...

Пан: Гей, лиши ці непорозуміння і потрудися зрозуміти, що сам впадаєш у грубе непорозуміння, вдаючися в ділянку моралі, коли йдеться про історичний факт, про історію твого сотника.

Жак: Так воно ведеться, що в цьому світі ніщо сказане не буває так зрозуміле, як воно сказане; а що багато гірше — ніщо зроблене не цінується так, як воно зроблене.

Пан: Мабуть, нема в світі іншої голови, яка містила б у собі стільки парадоксів, як твоя.