Жак: І ви вбачаєте щось лихе в тому? Не в кожному парадоксі криється фальш.

Пан: Це правда.

Жак: Якось ми, мій сотник і я, переїздили через Орлеан. Саме тоді в місті було тільки й мови про пригоду, що недавно трапилася з одним громадянином на ім'я Лепельтьє, людиною, так глибоко перейнятою співчуттям до нещасних, що, щедрою милостинею звівши нанівець весь свій досить великий маєток, змушена була ходити з простягненою рукою від хати до хати, щоб у гаманці інших знайти ті засоби на допомогу бідним, яких у своєму вже не було.

Пан: І ти гадаєш, що люди були різної думки про поведінку цього чоловіка?

Жак: Ні, бідні були одностайні в своїй думці; але майже всі багаті, без винятку, вважали, що в нього не всі дома; і мало бракувало до того, щоб його родичі не добилися замкнути його як марнотратника. Тим часом, як ми зайшли до одного шинку щось перекусити, навколо одного своєрідного оратора, перукаря з цієї вулиці, зібрався натовп гультіпак, просячи його:

— Ви ж там були; розкажіть нам, як те все сталося!

— З дорогою душею, — відповів вуличний оратор, який тільки на те й чекав. — Пан Оберто, один з моїх клієнтів, що його будинок стоїть проти церкви Капуцинів, стояв на дверях; пан Лепельтьє приступає до нього й каже:

— Пане Оберто, може, дали б щось для моїх приятелів? — бо він, як ви знаєте, тільки так називає убогих.

—Ні, сьогодні ні, пане Лепельтьє. Пан Лепельтьє наполягає:

— Якби ви тільки знали, для кого я прошу вашої ласки! Йдеться про бідну жінку, яка щойно обродилася і не має фантини, щоб загорнути свою дитину.

— Не можу.

— Або ось молода вродлива дівчина, в якої ні хліба, ні заробітку. Можливо, ваша щедрість не дасть їй збитися з пуття.

— Не можу.

— Або ще один поденщик, який живе з своїх рук, і трапилося йому, упавши з риштування, зломити ногу.

— Кажу вам, що не можу.

— Ось послухайте, пане Оберто, дайтеся на намову, і будьте певні, що ніколи ви не мали ще такої нагоди зробити добре діло, гідне великої пошани.

— Не можу, не можу.

— Мій добрий, мій сердечний пане Оберто!..

— Пане Лепельтьє, дайте мені спокій; коли я хочу дати, тоді мене не треба просити...

І по цих словах пан Оберто обертається до нього спиною, входить у двері своєї крамниці, куди за ним слідує й пан Лепельтьє; він слідує за ним і з крамниці до приміщення в подвір'ї, з приміщення в подвір'ї до хати; і там пан Оберто втрачає панування над собою вже до такої міри, що дає йому ляпаса.

Тут раптом мій сотник зірвався з місця і запитав оратора:

— І той його не вбив?

— Ні, пане, де ж за таку дрібницю вбивати!

— Ляпас! Прокляття! Ляпас! І що ж він зробив?

— Що він зробив, діставши ляпаса? Він гарно усміхнувся і сказав панові Оберто:

— Це для мене, а що для моїх бідних?

По цих словах всі слухачі заревли від захоплення, за винятком мого сотника, який сказав їм:

— Ваш пан Лепельтьє, панове, жебрак, жалюгідна істота, боягуз, гидке сотворіння, яке дістало б заслужену кару оцією шпагою, якби я там нагодився; а ваш Оберто був би щасливий, якби втратив при тій оказії тільки свого носа і обоє вуха.

Оратор відповів йому:

— Я бачу, мій пане, що ви не дали б часу роздратованій людині усвідомити свою помилку, кинутися в ноги панові Лепельтьє і віддати йому гроші з гаманцем.

— Напевно ні!

— Ви вояка, а пан Лепельтьє християнин; тому ви маєте різні уявлення про ляпаса.

— Щоки однакові в усіх чесних людей.

— Це не цілком відповідає тому, що написане в євангелії.

— Моя євангелія в серці й у піхві від шпаги, а іншої я не знаю...

— Я не знаю, мій пане, де ваша євангелія, а моя написана там, угорі; кожен цінує образу й добродійство на свій кшталт, і, можливо, що в двох різних випадках нашого життя наш погляд ніколи не буває той самий.

Пан: Далі, клятий пащекуне, далі...

•••

Коли Жакового пана опанував поганий настрій, Жак змовк, заглибившися в свої думки, хоч часто переривав мовчанку словами, які були пов'язані з тими думками, що оберталися йому в голові, але з розмовою так само не були узгоджені, як буває при читанні книжки, коли перескочити через кілька сторінок. Отак сталося й тим разом, коли він промовив:

— Мій дорогий пане...

Пан: Ого! нарешті вернуло тобі мову. Я радий за нас обох, бо я вже почав нудитися, не мавши що слухати, а ти — не говоривши. Продовжуй далі...

Жак хотів знову почати історію свого сотника, коли його кінь, уже вдруге, раптом кинувся з битої дороги праворуч, проніс його широкою рівниною якусь чверть льє віддалі і став, як укопаний, між стовпами шибениці... Між стовпами шибениці! Справді дивна кінська примха завозити свого вершника під кожну шибеницю...

— Що б воно мало значити, — мовив Жак. — Попередження долі?

Пан: Мій друже, не сумнівайся в цьому. Твій кінь надхнений звідти і до того надокучливий, тож всі ці передчуття, надхненкя й попередження згори через сни і з'яви нічого не поможуть: станеться, що має статися. Дорогий друже, я раджу тобі подумати, чи все в порядку з твоїм сумлінням, упорядкувати свої дрібні справи і поспішити, скільки можна скоріше, закінчити історію твого сотника й твого кохання, бо мені було б дуже прикро втратити тебе, не дослухавши їх до кінця. А будеш ще більше ламати собі голову — що це тобі поможе? Нічого. Вирок долі, об'явлений двічі через твого коня, здійсниться. Подумай, чи не лишився кому щось винен? Довірся мені в своїй останній волі і будь певен, що я чесно виконаю твоє бажання. Якби щось украв у мене колись — дарую тобі; помолися лише, щоб і Бог тобі подарував, і протягом більш чи менш короткого часу, який нам лишається жити спільно, не обкрадай мене.

Жак: Я перебираю в пам'яті все своє попереднє життя і не знаходжу нічого такого, з чим мусів би вийти на суд людський. Не вбивав, не крав і не брав ґвалтом нічого.

Пан: Тим гірше; добре помисливши, я волів би, щоб злочин був уже доконаний, ніж його треба було ще вчинити, і то з поважних причин.

Жак: Але, пане, може статися так, що мене повісять не за мою, а за чиюсь чужу провину.

Пан: Це теж можливе.

Жак: Може бути ще й так, що мене повісять по моїй смерті.

Пан: І це можливе.

Жак: Можливе, що мене й зовсім не повісять.

Пан: Сумніваюся.

Жак: Може бути там, угорі, написане й так, що я буду лише присутній при повішенні іншого. А хто він, цей інший? Близький мені чи далекий?

Пан: Пане Жаку, хай тебе повісять, як того хоче доля і провіщає твій кінь, але не будь нахабою: дай спокій з своїми зухвалими припущеннями і, не гаючись, оповідай мені історію свого сотника.

Жак: Пане, не гнівайтеся; не раз трапляється таке, що вішають чесних людей: в наслідок судових непорозумінь.

Пан: Це дуже прикрі непорозуміння. Говорім про щось інше.

Жак, заспокоєний різними інтерпретаціями, які він знайшов на те, що провіщав йому кінь, почав:

— Коли я прибув до полку, було там два офіцери приблизно одного віку, однакового роду, стажу служби й заслуг. Один з них був мій сотник. В одному-єдиному була між ними відміна, що один був багатий, а другий — ні. Багатий був мій сотник. Така спільність у всьому могла витворити або найбільшу симпатію, або навпаки — антипатію. Тут вона витворювала те й друге.

Тут Жак змовк, шо часто тепер траплялося в бігу його розповіді, кожного разу, коли кінь робив рух головою праворуч чи ліворуч. І тоді, щоб продовжувати далі, він повторював попередню фразу, наче б мав гикавку.

— ... Витворювала вона те й друге. Були дні, коли вони зустрічалися, як найкращі друзі в світі, а в інші дні були смертельними ворогами. У дні дружби вони шукали один одного, втішалися один другим, обіймалися, повідали собі взаємно турботи й радощі, свої клопоти; радилися в найтаємніших справах, розповідали кожен про домашні клопоти, про свої надії й побоювання, про можливі підвищення в чинах. А при зустрічі наступного дня? Вони проходили один повз другого, відвернувши погляди або давлячись згорда, кидали зневажливе »пане«, додаючи ще й образливі слова, а то хапалися за шаблі й билися. Коли ж траплялося, щоб котрийсь був поранений, інший кидався до нього, плакав, впадав у гіркий розпач, супроводив його додому і влаштовувався при його ліжку аж доти, доки той видужував. За вісім днів, два тижні, місяць все починалося спочатку, кожної миті їх можна було побачити разом, цих двох порядних людей... двох порядних людей, сердечних друзів, що наражалися на небезпеку загинути один від руки другого; і ще хто зна, чи той, що лишився б живий, не був би вартий більшого співчуття, ніж загиблий. Скільки разів говорено їм про їх дивовижну поведінку! Я сам, бо мій сотник ласкаво дозволяв мені сказати слово, я сам говорив йому: «Мій пане, а що як трапиться так, що ви його вб'єте?» Чувши такі слова, він обливався сльозами, закривав обличчя руками й бігав по кімнаті, як божевільний. А пару годин пізніше або друг приводив його додому пораненого, або він робив своєму другові ту саму послугу. Ні мої перестороги... ні мої перестороги, ні перестороги інших не могли їх погамувати. Не було іншого рятунку, як розлучити їх. Дали знати воєнному мінінстрові про дивну їх наполегливість на двох несполучних крайностях, і мого сотника призначили комендантом окремої залоги, але з рішучим наказом негайно податися на місце свого призначення і за жодних обставин не залишати його, другий наказ зобов'язував його друга не відлучатися від полку... Я думаю, що цей клятий кінь доведе мене до божевілля... Щойно прийшли накази від міністра, як мій сотник, під претекстом особисто подякувати за ласку, яку йому виявлено, подався на королівський двір, щоб вияснити там, що він багатий і що його друг заслуговує на таку саму королівську ласку; а посада, на яку його призначено, була б доброю винагородою для його друга і забезпечила б ліпше його матеріяльне становище; що ж до нього самого, то для нього така зміна була б великою радістю. А що міністер не мав іншого на мислі, як розлучити цих двох диваків, і що шляхетна щедрість завжди розчулює, було вирішено... Клята худобо, не можеш спокійно тримати свою голову?.. Було вирішено, що мій сотник лишиться в полку, а його друг піде на пост коменданта окремої залоги.