— Дуже гарний вчинок.

Певно, що так! І з цього героїчного вчинку ти, читачу, зробиш висновок про високі моральні якості цього чоловіка? Але це буде твоя помилка; моралі в ньому стільки й не більше, ніж у щуки.

— Це не можливе.

Можливе. Він мав від мене доручення; я виставив йому папір до своїх вірителів на вісімдесят ліврів. Сума була написана числом. Що він зробив? Він додав один нуль і дістав вісімсот ліврів.

— Який жах!

Обкрадаючи мене, він не був негідником, як і не був шляхетним, віддаючи все, що мав своїм друзям; це оригінал без принципів. Вісімдесятьох ліврів йому не вистачало, і він розчерком пера зробив потрібні йому вісімсот ліврів. Або ще коштовні книжки, які він мені дарував...

— Які книжки?

А як бути з Жаком і його паном? І з Жаковим коханням? Ех, читачу, витривалість з якою ти мене слухаєш, зраджує твою байдужість до обох моїх персонажів, і я найрадше залишив би їх там, де вони е... Мені потрібна була одна дорога книжка, і він мені її приніс; за якийсь час мені знову була потрібна інша дорога книжка, він і цю мені приніс; я хотів йому заплатити, але він відмовився взяти гроші. Нарешті, я потребував третьої дорогої книжки.

— А цієї, — сказав він, — ви вже не дістанете, бо дуже з нею запізнилися; мій доктор Сорбонни помер.

— А що має спільного ваш доктор Сорбонни з книжкою, яка мені потрібна? Не взяли ж ви дві попередні з його бібліотеки?

— Певно, що взяв.

— Без його згоди?

— Гадаєте, що я мав би завдавати собі клопоту з додержанням права власности на майно? Я всього тільки й зробив, що знайшов для книжок ліпше застосування, перенісши їх з того місця, де вони були не потрібні, туди, де з них була користь...

•••

— І говоріть після цього про людську поведінку. Але історія Ґосса з жінкою надзвичайна...

Я тебе розумію, читачу; цього ти вже маєш досить, і ти хотів би, щоб ми повернулися до наших двох мандрівників. Читачу, ти поводишся зо мною, як з автоматом, і це не ввічливо; оповідай мені про кохання Жака, не оповідай про кохання Жака... я хочу, щоб ти оповідав історію Ґосса, мені її вже досить... Звичайно, подеколи я мушу зважати на твої примхи, але подеколи маю право й на свої, не кажучи вже про те, що кожен слухач, який дозволяє мені розпочати оповідання, хоче почути також і його кінець.

Це я тобі сказав, поперше, але, кажучи поперше, цим самим припускають уже й подруге... Отже, подруге... Слухаєш ти мене чи не слухаєш, я говоритиму сам для себе... Жакового сотника і його друга могла мучити велика і потайна заздрість; а це таке почуття, що його не завжди може подолати й дружба. Немає в світі такого, що важче було б пробачити, ніж заслуги. А, може, вони боялися якогось підвищення поза чергою по службі, яке однаково було б образливе для кожного іншого з них? Самі собі того не усвідомлюючи, вони наперед намагалися позбутися небезпечного конкурента, самі себе випробовуючи на майбутнє. Але хіба можна так думати про того, хто з таким щирим серцем відступив євій комендантський пост біднішому другові? Він то відступив, це правда; але якби в нього цей пост хотіли відібрати, чи не відстоював би він його з шпагою в руці? Кожне підвищення поза чергою між військовими, роблячи честь тому, кому воно припадає, ображає його суперника. Але лишім це все і скажімо собі, що таке було в них дивацтво. Хіба не має кожен свого? Дивацтво наших двох офіцерів було властиве протягом багатьох століть усій Европі; воно називалося духом лицарства. Усі ці пишні когорти, озброєні від голови до п'ят, прикрашені в різні кольори дам серця, що гарцювали на румаках, зі списами напоготові і з піднятими чи опущеними заборолами, гордо оглядаючи й міряючи оком один одного, загрожуючи іншим чи перевертаючись кумильгом самі в пилюці і захаращуючи турнірне поле поламаною зброєю, — чи всі вони не були лише друзями, заздрими на заслуги за модою часу? Ці друзі у ту мить, коли вони тримали списи напоготові, кожен на протилежному кінці поля, втинаючи своїх румаків острогами, перетворювалися на найзапекліших ворогів; вони кидалися один на одного з тією самою люттю, якою вони пашіли на полі бою. Отак і наші два офіцери були лише мандрівними лицарями, що народилися в наш час, але лишилися при старих звичаях. Кожна чеснота і кожна вада має свій час появи й занику, як мода. Фізична сила мала свій час, як свій таки час мало й захоплення фізичними вправами. Хоробрість теж цінувалася то більше, то менше; чим більше вона поширена, тим менше нею хизуються, менше її цінують. Придивіться до нахилів людей, і ви зауважите такі, що здаються запізнілими: вони наче з минулого століття. І що може нам перешкодити думати, що наших двох військових звабило до щоденного небезпечного поєдинку лише бажання намацати слабі сторони свого конкурента і ствердити свою перевагу над ним? Поєдинки повторюються в суспільстві у найрізноманітніших формах: між священиками, між урядовцями, між літераторами, між філософами; кожний стан має свої описи і своїх лицарів; і наші найурочистіші збори і найвеселіші товариства — не що інше, як маленькі турніри, на яких колір дами серця носять якщо не на плечі, то в глибині душі. Чим більше глядачів, тим завзятіше ламаються списи; а присутність дам доводить затятість і запал до шаленства, і сором поразки в їх присутності ніколи не забувається.

— А Жак?..

Жак проскочив браму міста, пролетів під захоплені вигуки дітей по його вулицях і опинився на протилежному кінці, де його кінь кинувся в маленьку низьку фіртку, і між горішньою перекладиною цієї фіртки й головою Жака стався старешенний зудар, так що мусіла або зрушитися ця перекладина, або Жак мусів злетіти з коня; сталося, як і слід було сподіватися, останнє. Жак упав з розтрощеною головою і втратив свідомість. Його підвели й намагалися опритомнити горілкою; я припускаю навіть, що господар дому пустив йому кров.

— Він був хірург?

Ні. Тим часом прибув і його пан, розпитуючи про Жака у всіх зустрічних:

— Чи не бачили ви високого худого чоловіка на рябому коні?

— Щойно проїхав, він мчав так, наче б його чорти несли, десь уже либонь доїхав до свого хазяїна.

— А хто його хазяїн?

— Кат.

— Кат!

— Так, бо на його коні.

— Де живе кат?

— Досить далеко, але не трудіться його шукати, бо чи не несуть оці люди того худого чоловіка, якого ви шукаєте, а ми про нього думали, що він катів челядник...

— А хто був той, шо говорив з Жаковим паном?

То був корчмар, при дверях якого пан зупинився. І в тому, що він корчмар, не можна було помилитися: він був короткий і товстий, як бочка, на ньому була сорочка з закоченими до ліктів рукавами і бавовняна шапочка на голові, підперезаний він був кухонним хвартухом, а при боці мав великий ніж.

— Мерщій ліжко для цього небораки, — сказав йому Жаків пан, — і хірурга, лікаря, аптекаря...

Тим часом Жака поклали до його ніг. Жакові очі були заплющені, а чоло загорнене у велетенський компрес.

— Жаку, Жаку!

— Це ви, мій пане?

— Так, це я; глянь на мене.

— Я не можу.

— Що тобі сталося?

— Ах, кінь, клятий кінь! Я розповім вам про все завтра, якщо за ніч не помру.

Тим часом, як його несли й укладали в його кімнаті, пан пильнував, щоб усе було як слід, покрикуючи:

— Увага, ідіть обережно, обережно, ради Бога, ви його пораните. Гей, ти, що тримаєш за ноги, бери праворуч; а ти, що тримаєш голову, бери ліворуч.

А Жак ледве чутно приказував:

— Так було написано там, угорі...

•••

Щойно Жака вмостили в ліжку, як він тут таки й заснув. Його пан перебув ніч при хворому, то мацаючи йому пульс, то раз-у-раз змочуючи компрес водою на гоєння ран. При цьому ділі й побачив його Жак, прокинувшись, і запитав його:

— Що це ви робите?

Пан: Доглядаю тебе. Ти мій слуга, коли я хворий і в доброму здоров'ї, а я тобі слуга, коли тобі зле.