Щойно як їх розлучили, тоді вони відчули, як важко їм бути одному без одного, і впали у чорний розпач. Мій сотник попросив дати йому на півроку відпустку, щоб відпочити в рідних місцях; але ледве на два льє віддалившися від свого гарнізону, він продав коня, переодягнувся на селянина і попростував туди, де його друг був комендантом. Здається, про це вони наперед домовилися. Прибув туди... Іди ти, куди тобі заманеться! Може, є ще десь яка шибениця, яку ти хотів би з приємністю відвідати?.. Смійтеся, смійтеся, пане; є з чого сміятися... Прибув туди. Але там, угорі, було написано, що хоч би й як намагалися вони приховати радість своєї зустрічі і хоч як дотримували при тому вигляду підлеглости селянина комендантові залоги, знайшлося кілька салдатів і офіцерів, що запримітили їх зустріч, дещо вже й раніше знавши про їхні пригоди, та й, перейнявшися підозрою, повідомили майора, що йому підлягала залога.

Цей останній, людина мудра, правда, посміхнувся на таке попередження, але не злегковажив справи, надавши їй такого значення, якого вона заслуговувала. Він оточив коменданта шпигунами. У їх першому звіті говорилося, що комендант рідко виходить з дому, а селянин не виходить зовсім. Було зовсім виключене, щоб ці двос людей могли жити спільно вісім днів підряд без того, щоб не повернутися до своєї дивовижної пристрасти; що незабаром і сталося.

•••

Бачиш, читачу, який я уважаний: тільки від мене залежало дати батога коням, що тягли задраповану в чорне колісницю, на брамі найближчого заїзду звести докупи Жака і його пана з загоном податкових виконавців чи жандармерії та всією рештою кортежу, перервати історію Жакового сотника і змусіти тебе хвилюватися доти, доки мені захочеться. Але для цього треба було б брехати, а я не люблю брехні, поминаючи випадки, коли вона корисна чи вимушена обставинами. У дійсності було так, що Жак і його пан після того вже не бачили похоронної процесії, і Жак, безнастанно схвильований поведінкою свого коня, продовжував свою розповідь:

— Одного дня шпигуни донесли майорові, що між комендантом і селянином відбулася дуже жвава суперечка; потім вони вийшли з дому, селянин ішов попереду, а комендант, як здавалося, слідував за ним дуже неохоче; що далі вони зайшли до одного банкіра в місті, у якого ніби й лишалися на час звіту.

Далі довідалися, що, не маючи надії зустрітися ще раз, вони ухвалили битися до загину, і мій сотник, що, як я вам уже сказав, був багатий... мій сотник, що був багатий, не забуваючи про обов'язки найніжнішої дружби, яка їх в'язала, зажадав від свого друга, щоб той прийняв від нього вексель на двадцять чотири тисячі ліврів, який забезпечив би йому можливість жити на чужині на той випадок, якби мій сотник загинув; запевняючи, що інакше не буде битися, а той з свого боку відповів: «Чи ти віриш, мій друже, що, вбивши тебе, я пережив би твою смерть?» — Я сподіваюся, пане, що ви не змушуватимете мене їхати до кінця нашої подорожі на цій норовистій худобі...

Вони вийшли від банкіра і попрямували в напрямі міської брами, як раптом постерегли, що оточені майором і ще кількома офіцерами. Хоч воно й виглядало так, наче б ця зустріч була випадкова, наші двоє друзів, наші двоє ворогів, — називайте їх, як вам до вподоби, скоро втямили її справжню причину. Селянин перестав критися з тим, хто він насправді. Ніч перебули в одному будинку, що стояв на одшибі. Наступного дня, ледве розвиднилося, мій сотник, обнявши на прощання безліч разів свого друга, попрощався з ним, щоб більше не бачитися. А щойно прибув у свої рідні місця, як відразу й помер.

Пан: А хто тобі сказав, що він помер?

Жак: А труна? А ця процесія і його герб? Мій бідний сотник помер; у цьому я не маю сумніву.

Пан: А священик із скрученими назад руками; а інші люди із скрученими назад руками; а загін податкових виконавців чи жандармерії; а повернення похоронної процесії назад, до міста? Твій сотник живий; у цьому я не маю сумніву. Але чи знаєш ти щось про його друга?

Жак: Історія його друга — це гарний рядок на великому сувої, або рядок з того, що записане там, угорі.

Пан: Я сподіваюся...

Жаків кінь не дав часу його панові закінчити; він рвонув, як блискавка, і, не збочуючи ні праворуч, ні ліворуч, подався вперед битою дорогою. Жак зник з очей, тільки смуга лягла, і його пан, у переконанні, що ці перегони закінчаться під шибеницею, з сміху аж за боки брався. А що Жак і його пан щось важать тільки разом і нічого не варті поодинці, ніяк не більше, ніж дон Кіхот без Санчо чи Рікардетто без Ферраґуса, чого продовжувач Сервантеса й імітатор Аріосто, пан Фортеґеррі, до кінця не зрозуміли,* — поговорімо, читачу, самі собі, доки вони знову зійдуться докупи.

•••

Ти, читачу, візьмеш історію Жакового сотника за казку, і це буде твоя помилка. Запевняю тебе, що таку саму історію, яку Жак розповів своєму панові, я чув у домі інвалідів, не пам'ятаю вже, якого року, у день святого Людовіка, бувши при столі одного пана з Сент-Етьєну, головного хірурга дому; а оповідач, що говорив у присутності багатьох інших офіцерів цього дому, які ті події знали, був людиною дуже поважною і аж ніяк не виглядав на якогось вигадька. Отож я тобі повторюю як на цей випадок, так і на майбутнє: будь обачний, якщо тобі залежить на тому, щоб у цій розмові Жака з його паном не взяти вигадку за правду, а правду за вигадку. Отак я належно попередив тебе, а далі вже не мій клопіт.

— Алеж, — чую я твоє заперечення, — мова йшла про двох диваків.

І це підстава для тебе, щоб поставити під сумнів правдивість історії? Поперше, природа така різноманітна, особливо в ділянці інстинктів і характерів, що уява будь-якого поета не вифантазує нічого такого дивовижного, чому твій досвід і спостереження не знайшли б відповідника в природі. Я сам, що говорю тепер з тобою, я сам зустрів «Лікаря мимоволі»,* якого я й досі вважаю найнесамовитішою й найдотепнішою з усіх вигадок.

— Як! Відповідника чоловікові, якому жінка говорить: «На моїй шиї троє дітей»; а він їй відповідає: «Посади їх на землю»... «Вони просять хліба»... «Почастуй їх лозиною»!

Достеменно так. Ось його розмова з однією жінкою.

— Це ви, пане Ґуссе?

— Так, пані, не хто інший.

— Звідки прийшли?

— Звідти, де був.

— Що ви там робили?

— Направляв млин, який погано молов.

— Кому той млин належить?

— Не маю найменшого поняття; я ж не ходив направляти мірошника.

— Ви, супроти вашої звички, добре одягнені; але чому під цим дуже чистим одягом така брудна сорочка?

— Бо тільки одну й маю.

— Чому ж тільки одну?

— Бо й тулуб маю тільки один.

— Мого чоловіка немає дома, але це не заважатиме ж вам у мене пообідати?

— Ні, бож я не позичив вашому чоловікові ні свого шлунка, ні апетиту.

— Як поводиться вашій жінці?

— Як їй до вподоби; це її справа.

— А вашим дітям?

— Якнайкраще.

— А тому, що має такі гарні очі, таку гарну церу і таке повненьке?

— Багато ліпше, ніж іншим; воно померло.

— Учите своїх дітей?

— Ні, пані

— Як? Ні читати, ні писати, ні катехізису?

— Ні читати, ні писати, ні катехізису.

— Чому ж це?

— Бо й мене нічому не вчили, і від того я не дурніший. Якщо вони мають тяму, робитимуть так, як я; як же дурні, то те, чого я їх навчу, зробить їх ще дурнішими...

Коли тобі, читачу, трапиться колись зустріти цього оригінала, не потребуєш бути з ним знайомим, щоб розговоритися. Тягни його до шинку, розповідай йому про свої справи, пропонуй йому йти з тобою двадцять льє, він піде з тобою; потім, коли він тобі буде не потрібний, одішли його назад, не давши ні су; і він піде собі задоволений.

Може, ти щось чув про одного такого — Премонваля,* що в Парижі читає прилюдні лекції з математики? То його друг... Але можливе, що Жак і його пан уже зійшлися докупи: хочеш, щоб ми пішли до них, чи побудеш зо мною?.. Ґусс і Премонваль утримували спільно школу. Між учнями, які йшли до них валкою, була одна молода дівчина на ім'я панна Піжон,* дочка того удатного майстра, який сконструював дві гарні плянісфери, що їх перевезли з Королівського саду до заль Академії Наук. Панна Піжон щоранку йшла до школи з течкою під пахвою і креслярським приладдям у муфті. Один з учителів, Премонваль, закохався в свою ученицю і, серед інших вправ з вписаними в коло фігурами, зробив їй також і дитину. Батько Піжон не був з тих, що спокійно чекають наслідків таких математичних комбінацій. Коханці опинилися в скрутному становищі, раду радили, що їм робити, а що в них не було за що руки зачепити, таки не було геть нічогісінько, то й що могло вийти з такої ради? Вони покликали на допомогу друга Ґусса. Той, не мовивши й слова, продав усе, що мав, білизну, одяг, машини, книжки, меблі, зібрав з того щось грошей, посадив закоханих у поштову карету і провів їх, як кур'єр, аж до Альп. Там, витрусивши з гаманця решту грошей, що лишилися, віддав їм і це, побажавши щасливої дороги, а сам звідти дійшов до Ліону піхотою, просячи милостиню, а там заробив, малюючи стіни одного манастиря, стільки, щоб, не жебраючи, добитися до Парижу.