«Прядіть, шийте, плетіть чи вишивайте і віддавайте ваші вироби на продаж сестрам-жалібницям.

«Живіть якнайскромніше; дві скромні порції з харчівні і поза тим більше нічого.

«Ваша дочка хай ніколи не виходить з хати сама без вас, а ви без неї. Не оминайте жодної нагоди дати повчальний приклад малим коштом.

«А головне, повторюю вам ще раз, не запрошуйте до себе ні священиків, ні ченців, ні черниць.

«Ідіть по вулиці з опущеними очима, а в церкві маєте бачити тільки Бога.

«Я розумію, що таке життя дуже важке, але воно не триватиме довго, і я обіцяю вам за нього найпишнішу винагороду. Подумайте добре й порадьтеся: якщо такий примус здаватиметься вам понад ваші сили, признайтеся мені одверто; і я не ображуся й не візьму вам це за зле. Забула ще вам сказати, що було б добре, якби ви засвоїли побожні словеса і добре орієнтувалися в Старому й Новому завіті, щоб вас вважали за ніби здавна побожних. Будьте янсеністками чи моліністками, як вам до вподоби; але найліпше було б вам зробити так, як подобається вашому кюре. Не оминайте нагоди з будь-якого приводу, при найменшій оказії визвіритися проти філософів; кричіть, що Вольтер — антихрист, вивчіть напам'ять твір вашого молодого абата і при нагоді, як треба буде, навіть продавайте його...»

Мадам де Ляпоммре додала: «Я не зможу відвідувати вас у вашому домі, бо недостойна буду зустрічі з такими святими жінками; але не турбуйтеся цим: іноді ви зможете приходити до мене потайки, і тут утрьох, без свідків, ми зможемо надолужити прикрощі вашого суворого режиму. Проте, удаючи з себе побожних, не захоплюйтеся, щоб, чого доброго, справді такими не стати. Щодо видатків на ваше скромне господарство, це вже моя справа. Коли б мій проект мав успіх, ви не потребували б більше моєї допомоги; а якби він і не мав успіху без вашої вини, я достатньо багата, щоб забезпечити вам пристойне життя, ліпше, ніж той стан, якого ви зреклися заради мене. Але передусім підпорядкування, абсолютне й необмежене підпорядкування моїй волі, бо без цього я не можу ручитися за сучасне й не можу нічого обіцяти на майбутнє».

Пан (постукуючи пальцем по своїй табатирці й витягаючи годинник, щоб побачити, котра година): Оце так клята жінка! Борони мене Боже, зустріти подібну.

Господиня: Чекайте, чекайте, ви її ще не знаєте.

Жак: А якби чекаючи, моя люба, чарівна господине, промовити слово до пляшки?

Господиня: Пане Жаку, моє шампанське так діє на ваші очі, що я здаюся вам красунею.

Пан: Мене вже давно мучить бажання щось вас запитати; правда, може, воно й не влад, але я не можу себе стримати.

Господиня: Я вас слухаю.

Пан: Я переконаний, що ви народилися не в заїзді...

Господиня: Це правда.

Пан: Що надзвичайні обставини привели вас сюди з якогось шляхетнішого стану.

Господиня: Ви вгадали.

Пан: А що якби на якийсь час лишити на боці історію мадам де Ляпоммре...

Господиня: Це не можливе. Я охоче розповідаю пригоди інших, але не свої. Можу лише сказати вам, що я виховувалася у Сен-Сір,* де могла читати не тільки Євангелію, а й багато романів. Від королівського абатства до заїзду, який я тепер тримаю, — велика віддаль.

Пан: Цього досить; вважайте, що моїх питань не було.

Господиня: Тим часом, як наші дві преподобниці робили богоугодне діло і чутка про їх побожність і святе життя ширилася навколо, мадам де Ляпоммре у стосунках з маркізом про людське око виявляла пошану, дружбу і найглибше довір'я. Завжди бажаний гість, на якого вона ніколи не нарікала і навіть не висловлювала невдоволення і при тривалій його відсутності, він оповідав їй свої дрібні любовні пригоди, а вона удавала, що щиро ними цікавиться. У випадках, коли він наражався на труднощі, вона радо служила йому порадами; а іноді побіжно закидала й про одруження, але висловлювалася з таким байдужим виглядом, що ніхто й подумати не міг, щоб мова йшла про неї саму. А коли, було, маркіз скаже якесь ніжне чи ґалянтне слово, як то звичайно буває в розмові з так близько знаною жінкою, вона або усміхнеться собі, або зробить вигляд, ніби й зовсім того не помітила. Дивлячись на неї, можна було думати, що серце її спокійне; і вона запевняла, що сама ніколи б не повірила, що їй для щастя в житті вистачає такого друга, як він; та й до того ж вона, мовляв, уже не в першій молодості, так що й пристрасті в ній уже відшумували.

— Як, щоб ви зовсім не мали чого мені розповідати?

— Ні.

— А молодий граф, мій друг, що так упадав коло вас, коли ви належали мені?

— Я заборонила йому приходити і більше його не бачу.

— Дивне це мені! І пощо було його проганяти?

— Бо він мене не цікавить.

— Ах, мадам, здається, я розумію вас: ви мене ще любите.

— Можливо.

— Ви сподіваєтеся, що я повернуся.

— Чом би й ні?

— І робите так, щоб на випадок мого повернення теперішня ваша поведінка була без закиду.

— Гадаю, що так.

— І якби я мав щастя чи нещастя повернутися, ви були б такі добрі, що жодним словом не дорікали б мені за теперішні мої помилки.

— Ви либонь високо цінуєте мою делікатність і доброту мого серця.

— О, дорога моя, після того, що ви вже зробили, здається, немає такого героїзму, на який ви не були б здібні.

— Я не можу на вас гніватися за те, що ви про мене так думаєте.

— Слово чести, в цій історії з вами мені загрожує страшна небезпека; я в цьому переконаний.

Жак: І я теж.

Господиня: Проминуло щось коло трьох місяців отаких відносин між ними, як мадам де Ляпоммре вирішила, що надійшов час увести в гру заготовану нею важку зброю. Одного літнього дня, коли гарно випогодилося і вона чекала маркіза на обід, вона звеліла переказати пані Енон та її дочці, щоб вони вийшли до королівського саду. Прийшов маркіз; до столу сіли рано й пообідали в доброму настрої. По обіді мадам де Ляпоммре запропонувала маркізові зробити прогулянку, розуміється, на той випадок, якби його не чекала якась приємніша розвага. Того дня не було вистави ні в опері, ні в театрі. Сам маркіз про це й сказав, і випадково трапилося так, що сам же він, щоб винагородити себе за втрату приємного видовища корисним, запропонував оглянути королівські оранжерії. Не потребую вас переконувати, що пропозиція не була відкинена. Не гаючися, наказали запрягти коней і поїхали. Прибули до королівського саду і поринули в натовп, розглядаючи все і не бачачи нічого, як і всі інші.

•••

Я забув, дорогий читачу, розповісти тобі про розташування трьох персонажів, причетних до цього оповідання: Жака, його пана й господині. Завдяки цій неуважності з мого боку ти чув їх розмову, але не бачив їх. Та ліпше пізно, ніж ніколи: пан ліворуч, у нічному ковпаку і в халаті, зручно розлігся в м'якому фотелі. Хусточку до носа він повісив на поруччя фотелю, а табатирку тримав у руці. Господиня сиділа в глибині кімнати, проти дверей, поруч стола, її склянка стояла перед нею. Жак, голомозий, сидів по праву руку від неї, спершися обома ліктями на стіл і схиливши голову між пляшками: дві інші стояли на землі побіч нього.

•••

Вийшовши з оранжерій, маркіз і його подруга походжали по саду. Саме як вони прямували першою алеєю, що лежить праворуч від входу, поруч з школою дерев, мадам де Ляпоммре скрикнула від здивування і промовила:

— Ні, я не помиляюся, здається, це вони; так, це таки вони.

Відразу ж залишивши маркіза, вона попрямувала назустріч двом преподобницям. Дочка Енон була просто чарівна в її простому одязі, на якому погляд не мав за що зачепитися, зосереджуючися цілковито на постаті дівчини.

— Ах, це ви, пані?

— Так, це я.

— Як ся маєте; і що з вами сталося, що вас не видно вже цілу вічність?

— Ви знаєте наше нещастя; довелося зректися всього і жити в самотності, як належить при нашому скромному достатку; залишити світ, коли не маєш змоги відповідно показатися в ньому.