Мабуть, жоден концерт не викликав у мене такого хвилювання, як цей. То було наче диво: Аргентина, Буенос-Айрес... Далека чужа сторона i рiднi, близькi люди. Могутнє дихання Ла-Плати, що ось сягне океану, i - пiсня, вкраїнська пiсня на березi Атлантики, пiд Пiвденним Хрестом... I спiвали її українцi, бiлоруси, латишi, яких об'єднала доля. I спiвав її iспанець Хуан, який не розумiє по-українськи нi слова, а пiсню от зрозумiв, збагнув, осягнув. Є одна пiсня, пiсня свiту, як назвав її Пабло Неруда, пiсня трударiв. Вона складається рiзномовно, але звучить однаково.

- Передайте в Радянському Союзi, що ми теж за мир. Були й зостаємося з вами.

Скiльки слiз, розпачу й надiй за цими словами! Уже, гадалося, кiнець, Захiдна Україна стала радянською, можна додому, до отчого краю. А воно - вiйна, Україна в огнi, Росiя в огнi, Бiлорусiя i Прибалтика... На допомогу, брати! Грiшми, одягом, добрим словом. Чим хто може, як може. Рiднi ж там, свої.

- Ая, то була справдi патрiотична акцiя, - каже Домiнго. Вiн трохи забувся буковинської своєї говiрки i тепер намагається згадати чи то слово, чи якийсь вигук. - Якби нас, - вiн має на увазi українськi товариства, - не заборонили, можна було б зробити бiльше.

- I моє ремесло стало в пригодi, - розповiдає його товариш Євген Бойко, кравець. - Шив що мiг. Який крам потрапляв до рук, з того й шив. Сорочки, штани, пiджаки. Всiх розмiрiв. Комусь знадобилося, хтось зносив.

Я багато чув про цих людей на дорогiй для мене Волинi, Полiссi, в Галичинi, на Буковинi! Про їхню недолю, поневiряння за океаном... I ось вони i їхнi дiти, онуки - поруч. Низький уклiн вам, чеснi трударi! Це вашi руки роками розчищали тут лiси, орали перелоги, сiяли жито, пшеницю. Пшеницю, що нею славиться нинi, пишається Аргентина. Честь вам i хвала! Що не забули рiдного слова, рiдної пiснi, материнського вiзерунку на рушниковi, звичаїв народних. Не забули землi батькiв своїх... I що в чорнi днi воєнного лихолiття подали їй руку допомоги. I за Шевченка та Пушкiна, за Лесю Українку та Франка, чиї iмена живуть у ваших добрих серцях. Спасибi!

Тихо стало. Дiти сидiли на колiнах у батькiв... Що думалося лiтнiм людям тої хвилини?! Тим, котрi ще пам'ятають страшну дорогу за океан ("...заки море перелечу, крилоньки зiтру..."), i тим, хто тiльки чув про країну Днiпра, Бугу й Днiстра, але нiколи не бачив, не чув її солов'їного спiву, зозулиного кування, не бачив її росяних ранкiв... Що їм думалось?..

Потiм їздили нiчним Буенос-Айресом, дивилися на вогнi широчезної тут, у гирлi, Ла-Плати, милувалися Пiвденним Хрестом, що мерехтiв над нами й нагадував про далекi краї, земнi й неземнi, i про людей, цих дивних iстот, що не змогли запримiтити в ньому чогось iншого, а тiльки хрест, знамення початку й кiнця нетривалого свого на цьому свiтi буття.

Аргентина. Яка милозвучнiсть голосiв! Яка просторiнь! Запахущi евкалiптовi гаї, неозора пампа, де круглий рiк вигулює на природних випасах худоба, рiчки й озерця... I прибiй океанської хвилi, i дужий порив солонуватого вiтру при березi. I знамените танго...

- На наше зiбрання можуть ввiрватися, розiгнати, когось арештувати, - розповiдають активiсти Товариства дружби.

- А скiльки разiв нашу невеличку друкарню громили! - зiтхає Домiнго...

Зате тут можна вiльно купити спогади вцiлiлих вiд справедливої кари есесiвцiв (їх чимало на цiй землi), бiографiю i зображення фюрера, навiть залiзнi хрести, каски, фляги, ременi з масивною металевою пряжкою. ("Gott mit uns!"), що їх на всякий випадок прихопили, тiкаючи iз свого лiгва, фашистськi недобитки. Любо їм вдалинi вiд освенцимiв, дахау, бухенвальдiв милуватися отим головорiзьким знаряддям. Любо й безкарно.

- Як там Сталiнград?- цiкавився один з торговцiв антикварiатом. I гнилозубо вишкiрився на мовчазливе моє обурення. Мовляв, бач, я ще живий i товар мiй в ходу.

Камiнiто - коротенька вуличка в районi порту. Низенькi цеглянi будиночки, мiнiатюрнi балкончики, з яких просто на людей звисають старi килимки, кiлька вуличних художникiв... Можливо, це десь тут народилося колись запальне танго, танець знедолених -"сумна думка, яку танцюють". Можливо, саме тут, у порту, де нинi догнивають старi, негодящi вже судна, зiйшов колись на берег гаучо, хлопець-бродяга, зустрiв такої ж долi сеньйориту i вдвох вони вперше протанцювали свiй смуток, свою журбу, сумну свою долю. А що таких, як вони, було багато, - танець припав до душi, його пiдхопили й понесли по свiту. Танго танцюють всюди: у нiчних ресторанах i кафе, на естрадi, пiд час гулянь.

Танго, що стукає в груди народу...

Танго, що його танцювали на вулицi мої тiтки,

Робiтницi тютюнової фабрики,

З хлопцями, що повертались iз взуттєвої фабрики..

Справжнє танго!

Цi слова написав видатний аргентинський поет Рауль Гонсалес Туньйон. Туньйон, який на початку п'ятдесятих побував на Українi, захоплювався українськими танцями й пiснями, поезiєю Шевченка, написав "Пiсню про червоний галстук пiонерки", нарис про Київ.

Ель Параїсо - в перекладi означає рай. Райська мiсцина. Це кiлометрiв за сiмдесят вiд столицi. Гарне асфальтове шосе, комфортабельний автобус легко несе нас повз мiстечка i невеличкi села (пуеблiто), поля в рiзнотрав'ї, крамницi над дорогою, переважно господарськi, з широким вибором товарiв. На узбiччях сила-силенна будякiв-розкiшних, буйних. Один поворот, другий - i автобус мчить неширокою, обсадженою гiгантськими евкалiптами дорогою, схожою на алею, i приводить до старої, колонiального стилю (назва узаконена) садиби з двоповерховим будинком у центрi. Колись, розповiдають, це був гарний маєток, про що, до речi, свiдчить i садиба - простора, з басейном, фонтаном, клумбами й квiтниками, а потiм власник, розорившись, продав його. Не пощастило й наступному, бо близьке мiсто вiдтягнуло в нього робочу силу. Садиба довгенько стояла занедбана, тiльки останнiми роками її прибрали до рук спритнi органiзатори рiзних розважальних заходiв. Тут традицiйно влаштовується кореро кiнно-спортивнi змагання, в програму яких входить i приручення диких коней. Чимале поле - iподром, довге накриття, пiд яким стоять столи, лави, споруджено пiдвищення для естради; торгiвля сувенiрами, вином; катання на конях... Тут же, пiд вiдкритим небом, щось смажиться, вариться, печеться - пахощi на кiлька верст! Обiд, що вартий особливого слова, та зараз я не казатиму його, бо... просто перед нами, за кiлька метрiв, на отих пiдмостках, з'являється пара - вiн i вона, - звучить гiтара i звихрює танго. Здається, двоє ось-ось зiллються, перетворяться в одно - настiльки синхроннi, чiткi, природнi їхнi рухи, мiмiка, жести. Працюють ноги, руки, голова, груди, - все тiло, до найменшої своєї частинки. Працюють то вiртуозно плавно, м'яко, то враз поривчасто, рвiйно, розвихрено. Свiт пристрастей, надiй, поривань. Важко передати, висловити, бо це треба бачити, чути, вiдчувати. Так можуть захопити хiба що "Гопак" у прекраснiй iнтерпретацiї Павла Вiрського або, примiром, запальнi кавказькi танцi.