О. Буш

ФІЛОСОФ «Z – 43»

1. ГЕРОЙ

Його костюм було пошито бездоганно. Його паличка, його рукавички, його краватка, його манери, його лице – всі ці необхідні дрібниці, що складали його вигляд – були без-до-ганні...

Здавалось – він допіру зійшов з обкладинки нового журналу мод, затримавшись лише для того, щоб прогулятись по сторінках останнього популярного роману.

Хрипіння авто; вереск джазу; шепіт жорстви, – увесь цей дисонуючий акорд ненаситно схоплював щасливий носитель бездоганної зовнішности, – у недбалій позі відкинувшись на спинку старого кам’яного ослону.

Над ним і над ослоном, і над старезною липою, що розкинулась над ослоном, і над бульваром, в якому був цей ослін, і над містом, в якому містився цей бульвар – розливалась тепла, тремтюча, густа весняна ніч, що заповнювала собою все, – починаючи від карбюратора фешенебельного «Опеля» і закінчуючи витонченим шпилем ратуші, – якоюсь непередаваною, особливою, солодкою втомою.

Затиснувши між пальців прив’ялу квітку хризантеми, незнайомий задумливо спльовував на її пелюстки і віддавався мріям, – одній за одною, – з послідовністю і пристрастю одаліски. Поруч його на ослоні шелестів сторінками зшиток з золотим обрізом, химерним фронтисписом і слідами крови (роздушеної мухи) на першій сторінці. Там-таки (на першій сторінці), трохи вище за кривавих слідів, чудовим латинським шрифтом було написано:

«Fabrice-Louis Mannequin»

Нижче не менш чудовим ґотичним:

«Шеф ферейна – Гох фатерланд»

А ще нижче мальовничою мовою, яку можна було б назвати загальноєвропейською, що складалась з зворотів, властивих рішуче всім мовам – йшло:

«Я залишив Берлін. Вперті наполягання лікарів примусили ферейн дати мені двомісячну відпустку, і ось знову – в свіжій зелені дерев, – сірі маси бетону і голубінь шкла, знову (крихітний і чіткий, немов залізно-бетонна іграшка) розлігся перед мною – Пржау.

Бетон! Як по-своєму, як самостійно сприйняло його це місто.

Він дав новий тип котеджу, новий тип вілли. Далі: будинок – легку машину!..»

Саме в цю мить слухняний вітер обережно перекинув картки мемуарів, прагнучи швидше ознайомитись з змістом сторінок, що несміливо уводили в розповідь хрупку постать героїні.

«...Вечір. Спокій. Напівтемрява. Напівлежачи в лонгшезі, глибоко вдихаючи повітря. П’ю його...

Над пелюстками хризантеми стежу: віддаляється «Praha», і здається мені, – авто повзе мурашкою по різьблених пелюстках квітки.

Її – цю квітку – подарувала мені маленька Б’янка (смугляві щоки, очі – сапфір, крихітки-перси – немов пружисті тенісні опуки). Я познайомився з нею в день мого повороту до Пржау, і з того часу щодня зустрічаюсь з нею. Загадкова істота.

Безупинно жує стеблинки травинок і міркує про абсолютне пізнання, взаємовідносини суб’єкта і об’єкта і про казуальність явищ. Кожного разу, коли вона приходить до мене, – очі їй насичені слізьми, що вилискують діамантами, й за бездоганну чистоту й гру її сліз я охоче вибачаю скромність її одягу... Яких неймовірних зусиль коштує мені кожного разу розважити її.

І завжди даремні всі мої спроби вирвати таємницю, що її мучає. Своє життя, як і лице, вона закриває густою вуаллю.

Сьогодні я чекаю на неї знову: бульвар, ослін під старою липою...

Вечір. Спокій. Наш вельмишановний різник Ян Подляслі розплескав в тиші мелодію ноктюрна Ondřiček’a...»*

Такий був зміст першої сторінки «Зошита мемуарів» Фабриція Луї Манекена, людини, що в найглибшій задумливості окреслювала хрупкою квіткою хризантеми самозаглиблені, готичні літери садової урни: «Прошу плювати!»

Блукаючи двокрапками зіниць (що сонними звірятками виглядали з-за штор напівзаплющених очей), мандруючи з кінця в кінець по графічних краях гігієнічного заклику («прошу плювати»), він готовий був уже піднестись до повного усвідомлення бульварної максими, коли раптом...

2. ТАЄМНИЧИЙ НЕЗНАЙОМИЙ

… чийсь рипливий і терпкий, як огіркова ропа, голос, врізавшись в саму гущавину мрій Фабриція Луї Манекена, примусив його здригнутись.

– Отже, пане!

Якийсь сивий, з лицем, немов викроєним з шагреневої шкіри, незнайомий сидів поруч з ним, нащось міцно тримаючи в зубах велику, не менш як 20 кг, гирю.

Проте, при ближчому розгляді, ця масивна гиря, виявилось, була просто важкою, немов вилитою з чавуну бородою.

– Отже, пане! – повторив незнайомий, закінчуючи свою довгу й змістовну промову. – Що ви на це скажете?

Фабрицій Манекен збентежено втопив очі в незнайомого. Вся мальовнича, чула промова незнайомого пролетіла повз його вуха, що були замкнуті щільними жалюзями забуття.

Незнайомий, здавалось, відгадав розгубленість Манекена. Хмуро всміхнувшись, він не поспішаючи вийняв із задньої кишені штанів велику кольорову хусточку з обличчям Кайзера в однім кутку, коліноприклонною Ґретхен в другому й «наконечники фірми Круппа – основи вашого щастя» – у третьому (четвертий був зав’язаний подвійним вузлом), з шумом і з насолодою висякавсь. Потім, акуратно випрямивши зморшки кюлот,* він терпляче виклав зміст своєї справи.

– Бачите, – так почав він, – в готелі «Пржау патріот» мені сказали, що вас знайти я можу тільки тут, – незнайомий заклав свою бліду тремтючу руку в кишеню піджака і потім продовжував, зразу якось особливо зосереджено дивлячись на Фабриція. – Бачите... я, звичайно, не маю чести знати вас... Так. Я зовсім не знаю, що ви за людина. Можливо, ви найшляхетніша істота, істота високих стремлінь, містилище шляхетних поривів і найчистіших побуджень, але...

– Ви в мені не помилилися, мій друже! – поспішив перервати його Луї Манекен. – Все це дійсно так, і залишається тільки дивуватися вашій дивовижній проникливості.

– Можливо. Цілком можливо! – незнайомий вийняв з кишені піджака важеньку нікельовану табакерку, тремтючими пальцями взяв з неї пучку білого порошку і, цокнувши нігтем по кришці з відповідним написом «Zur Gesundheit»,* – жадібно втягнув порошок в широко роздуті ніздрі. – Можливо – повторив він, – але, можливо, що й ні. В усякому разі, це буде видко з подальшого. Поки що дозвольте сказати вам, що ваше ім’я, виставлене в числі прибулих, навело мене на щасливу думку звернутись до вас за підтримкою... Ви, саме ви, а не хто-небудь інший, – ви, шеф патріотичного ферейну,* голова союзу, що існує під таким величним девізом, повинні прийти мені на допомогу в моєму великому починанню... Проте... (незнайомий знов вчепився до кришки нікельованого «Zur Gesundheit»)... Але раніш, ніж приступити до викладу мого прохання і пояснення моїх праць, я повинен... Я насмілююсь просити вас дати мені запоруку, запоруку голови настільки поважаного ферейну, – що все сказане між нами буде назавжди таємницею. Це безумовно необхідно, – бо мова буде про відкриття величезної цінності!.. Обставини примушують мене шукати допомоги в людей, мені особисто невідомих, і я...

– О! – скрикнув з запалом Луї Манекен. – Прошу вас не мати сумніву в мені. Посмію вас завірити, що про мене прийнято говорити не інакше, як про одного із найповажніших і відданіших членів ферейну «Гох фатерланд!».

(Луї говорив правду. Перебуваючи найспритнішим поломщиком кас, він користався загальною любов’ю і повагою серед своїх колег, зорганізованих в спілку «кваліфікованих поломщиків», що їх звичайно звали «Гох фатерланд»).

– Але, бачите, – зам’явся незнайомий, – це надзвичайно цінне відкриття!

– Тим краще! – з ентузіазмом підхопив Луї. – Тим з більшою охотою я прийду вам на допомогу!

– В такому випадкові... – тихо проговорив незнайомий, махнувши шапкою сивого волосся і пучком чорної, як смола, бороди. – В такому випадкові я прохав би вас піти за мною в мою «віллу перманентної дівочости». Дорогою я спробую, – оскільки це можливо, – увести вас у зміст мого винаходу.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: