Я говорив по телефону, затуляючи слухавку рукою від звуків музики, що лунали з дверей готелю, і спостерігав, як вона витягає з сумки сигарети, клацає запальничкою.

— Як там Берлінгтон? — запитала Марина.

Я не дуже люблю відповідати на прямі запитання, і вона це чудово знає, але тут не втрималась.

А як відповісти на це «як там Берлінгтон?».

Берлінгтон, як Берлінгтон. Увесь пропах бузком.

Таке собі тихе містечко в штаті Вермонт у сорока хвилинах лету від Нью-Йорка. Настільки тихе, що поїсти немає де. Кав’ярні так замасковані, що годі вирахувати, чи це житлове приміщення чи ресторанчик. Все потопає в зелені.

Довелося вечеряти в готелі, попросивши винести столика у внутрішній дворик.

Мешканців у готелі було небагато і ми сиділи в чудовому, заплетеному виноградом і засадженому бузком садку самі.

Поки я говорив (довелося дати деяку довідку про місто, мовляв, мешкає тут трохи більше тридцяти восьми тисяч людей у п’ятнадцяти тисячах садиб, а за даними початку нового сторіччя, середній вік жителів цього затишного куточка становить двадцять дев’ять років), вона замовила по склянці віскі (без льоду) і швидко (надто швидко, чорт забирай!) зробила ковток.

Я сказав у слухавку, що розмову про повернення вести зарано, адже фестиваль ще триває, вчора ми показали свою стрічку і післязавтра чекаємо на результат. Запитав, як там Данило, побажав «доброго ранку», й вислухавши «добраніч», відключився.

— Ти знову палиш? — запитав її.

— Нервуюся, — сказала вона. — Давно такого не відчувала.

Вона знову піднесла склянку до вуст, але помітивши мій погляд, з винуватим виглядом потяглася до мене, аби цокнутись.

Я взяв свою:

— За удачу!

— Ох, не знаю… — зітхнула юна.

— Не вірю! — озвучив я сакраментальну фразу Станіславського. — Ти завжди знала, що робиш.

— Це було давно. Я була інша, — відказала вона.

— Ми всі були інші, — підхопив я. — Ти, я, Дезмонд…

— Так, — зітхнула вона. — Але по-моєму єдиний, хто не змінився — це саме Дезмонд.

— Американці взагалі мало міняються коли йдеться про справи, в яких вони беруть безпосередню участь, — посміхнувся я. — У них це в крові: гарна посмішка і «ноу проблем». Але у даному випадку ти не маєш рації: за останні п’ять років Дезмонд двічі розлучався.

— Тільки двічі? — посміхнулася вона і знов узялася за келих: — Тоді — за Дезмонда! Нехай буде здоровий! Принаймні, якби не він, ми б тут не сиділи…

Я кивнув. Так воно і є.

Але це було не зовсім правдою.

Звісно, я зміг витягнути її сюди лише завдяки Дезмонду.

Дезмонду Уїтенбергу, моєму давньому приятелю і партнеру по роботі. Звісно, він дав нам цю можливість.

Насправді приводом для цього стала вона сама. І це я намагався довести їй і в Києві, і тут, у Штатах, дивуючись невпевненості, яка оселилася в ній, здається, на віки вічні. І це слід було зламати.

Однак поки що у мене нічого не виходило.

Повторюватися ж до безкінечності я більше не міг, адже одразу наштовхувався на крижаний погляд і фізично відчував, як в ній зі скреготом зачиняється залізна брама, щойно мова заходить про її заслуги.

Така сама залізна брама затуляла її обличчя, коли ми торкалися і другої мети цієї подорожі. Але тут я не сперечався, адже і сам впадав у ступор невизначеності та непевності в тому, чи буде її досягнуто. Все залежатиме від здійснення першої. Адже не можна виказувати продюсеру, що вся його праця з нами зводиться зрештою до зовсім іншої мети — до поїздки сюди, в Америку. До вільного часу, який прагнемо використати у власних інтересах.

Внутрішній дворик готелю сповнився бузковими сутінками і офіціант люб’язно запалив перед нами дві маленькі свічки.

Ми мовчали. Все було переговорене, узгоджене.

Кілька днів перепочинку в цьому затишному куточку видавалися мені тишею перед грозою, прихистком від метушні, котра чекала на нас найближчими днями.

— Що Марина? — запитала вона, вказуючи очима на мобільний телефон, котрий я поклав поруч із тарілкою.

Я посміхнувся: відколи їй стали незручними мовчазні паузи у розмові?

Стенув плечима:

— Питала, як там Берлінгтон…

Вона кивнула і сказала:

— Берлінгтон, як Берлінгтон… Гарно пахне бузком.

— Я так і сказав.

— Найкраще визначення, — додала вона. — Я впізнаю міста за запахом. Мов собака…

Вона без усякого цокання відпила віскі і скоса зиркнула на мене:

— Якого дідька? Слухай, ще один такий погляд — і я звідси зникну!

— Ти це можеш… — сказав я. — Пробач!

— Останній раз! — сказала вона. — Затям.

Я затямив.

Я міг все, що завгодно, але тільки не це — суперечити Єлизаветі Тенецькій. Це «мінне поле» мені доводилось опановувати щохвилини. Але воно було того варте.

Післязавтра ми мусили бути на церемонії визначення переможців на кінофестивалі Трайбека в Нью-Йорку.

І «місіс Тенецька» не мала зникнути раніше, ніж отримає свою відзнаку.

Я в це свято вірив.

У це вірив Дезмонд.

І тому я мав бути чемним.

Я зітхнув і… замовив ще дві порції віскі «Signet» — цього разу, як годиться, по-шотландськи: з карафою холодної води.

Я знайшов її в елітному реабілітаційному санаторії під Ригою.

Кинувся не одразу. Ще довго перетравлював отриману інформацію від того клятого американця, котрий несподівано встромився в наше життя.

Намагався примиритися з нею, усвідомити, прийняти, як належне, як факт: Ліка жива.

Спочатку через егоїзм я навіть забув, що не сам.

Що цю благу звістку треба донести і до її матері. Донести — і нарешті заспокоїтись, змиритися і… порадіти.

Але порадіти зміг не скоро.

Спочатку відчував один суцільний жар в голові і повну плутанину в думках.

Як писав поет — «з журбою радість обнялась». Це було саме те відчуття!

Чому не я йшов по сліду, чому мене випередив якийсь американський бовдур.

Чому не я?!.

Потім переді мною постала інша задача: повідомити про все, що сталося, її рідним. І поставити на цьому крапку. Велику крапку. І продовжувати жити — з цією важкою чорною крапкою в душі.

Оскільки мій, так би мовити, колишній тесть ширяв у недосяжних політичних емпіреях, навіть не йшлося про те, аби звернутися до нього по допомогу. Навпаки я бажав тим «емпіреям» згину без вороття.

І це дуже ускладнило пошуки місця, до якого він запроторив свою дружину. Вже — колишню. Оскаженілі жовті таблоїди того часу повідомляли, що він одружився із якоюсь своєю прес-секретаркою, відправивши дружину «на лікування» у зв’язку з «глибокою душевною травмою» після смерті доньки.

Мені довелося дізнаватися, куди саме «відправив» у однієї літньої жінки, колишньої актриси, з якою Єлизавета Тенецька колись топила горе в чарці.

Виявилося, що це «місце» — передмістя Риги, елітний реабілітаційний санаторій. Одне слово, той благословенний куточок, з якого вибратися, не маючи грошей, цим «елітним» пацієнтам досить важко. Особливо, коли тобі немає куди повертатися.

Я знайшов свого старого ризького приятеля з телебачення — Андріса, котрий дістав точну адресу того санаторію і навіть змотався туди, адже я мав необережність назвати йому ім’я пацієнтки, яке досі діяло на представників мого триклятого і недобитого «кіношного» покоління, мов звук магічної сопілки.

— Вона там, старий! — заволав Андріс у слухавку збудженим голосом, немов його вкусив скажений пес. — Вона там! Я навіть бачив її крізь паркан! Ну, я тобі скажу…

Що саме він хотів сказати, я дізнаватися не став, подякував, пообіцяв звернутися до нього в разі необхідності і наступного ж дня пішов до посольства оформлювати візу.