Марина дослухалася до розмов, обираючи з-поміж варіантів, які обговорювали дівчата, щось для себе. І зрозуміла, що підходить їй лише один: дитяча логопедія. Хоч що воно таке, уявляла слабо.
Але чітко знала: якщо вже вибралася сюди, то не заради «папіка» на мерседесі чи торгівлі на ринку.
Ані їжа, ані одяг, ані інші блага, що могли задурно подарувати часи першої кризи, її не влаштовували. І це вона знала напевне!
Виписуючись з гуртожитку, дізналась у щиросердої вахтерки, де знаходиться той педагогічний, про який почула від колежанок по нещастю.
І на подив легко вступила на непрестижний факультет.
Поки тривало довге літо, найнялася таки торгувати бананами на ринку, зняла койку в кімнаті на десять дівчат біля вокзалу.
…Дівчата були різні і наслухалась вона теж різного, набралася розуму, а разом із тим — переконалася, що то не її життя. Що краще, як вичитала у свого улюбленого Омара Хайяма, «голодувати, ніж їсти абищо».
Голодувала.
Тижнями смажила цибулю, їла з хлібом, що цупила з їдалень.
Але у вересні прийшла на заняття, не як усі — а в елегантному сірому костюмі і білих черевичках-«човниках», на купівлі яких і заробила перші ознаки гастриту.
Але то все було несуттєво, адже з першого дня нового життя на неї ринув вал інформації, якої так жадала і яка — Марина відчувала це майже на фізичному рівні! — почала розпирати щільні стулки її «віяла». Всотувала знання, мов губка, нанизувала відповідь на поставлене запитання, немов петельку на гачечок.
Жага до знань і те, як вони вели її до нових і нових відкриттів, скидалося на Інтернет, про який тоді ще й мови не було: кожне нове ім’я, поняття, цікава цитата, почуті в випадковій розмові чи вичитані з книжок, спонукали шукати більшого — про це ім’я, поняття, про те, що означає цитата і кому належить. А вже ті відповіді чіплялися за інші запитання, які треба було нанизати на гачки. Зрештою, виходило непогано зіткане полотно…
Просиджувала в бібліотеках, в театрах чи кіно, дивуючись з того, що сокурсниці так легко марнують час на дискотеках.
Ех, коли б зараз зустріти того «Ромеро»! Вона б вже не гризла косу в розпачі і напевне б знала, хто такий Жак Превер…
До закінчення інституту прийшла з червоним дипломом і непідробною цікавістю до… мовних розладів.
Це була одна з тих визначних і майже сакральних речей, яка по-справжньому зацікавила її, хвилювала і зачіпала за живе — незвичайні і рідкісні патології людської психіки. Те, що заведено вважати відхиленням від норми чи хворобою.
У ній збурився і власний досвід, котрий дотепер видавався їй дивним.
Скажімо, через ті уявні картини, які вона могла бачити, знаходячись будь-де — в транспорті, на вулиці, на зборах.
Часом ці картини і ситуації, в які вона себе «переселяла», були реальнішими за будь-яку реальність. Більше того, в тій своїй реальності вона могла відчувати запахи, звуки, навіть — дотики.
Але цікавішим у цій уяві було інше, і воно здавалося Марині наближеним до якоїсь науки, якої вона ще не осягла.
Отже, її багата уява мала два ракурси, які вона називала «дедуктивним» і «індуктивним». Залежно від настрою, вона могла пересунути себе у той чи в інший бік.
Скажімо, в «індуктивному» вона могла побачити цілу країну, взявши до рук лише один камінець з її дороги.
Звісно, Марина знала, що цей метод давно існує, як логічний перехід від часткового стану речей до загального. Але навіть з точки зору логіки, вона не могла пояснити, чому підібравши будь-який камінець і покрутивши його в руці, вона могла запросто викликати видіння з життя цілого будинку, від якого він відвалився, відчути його і відтворити так явно, ніби вона жила в ньому.
Не менш цікавим був і інший ракурс — «дедуктивний», коли натовп, юрба, черга або навіть географічна мапа — і взагалі щось надто картате і розмито-об’ємне, перетворювалось на одиничний, окремий випадок. І тоді вона до дрібниць бачила в натовпі кожне обличчя або кожну травинку, кожну нитку, вплетену в килим…
Пояснити це комусь було надто складно. І Марина залюбки користувалася цими двома ракурсами своєї уяви, щоб просто урізноманітнити життя.
На більш серйозні рейки ці спостереження за собою і людьми поставив старенький викладач Арнольд Семенович, котрого на лекціях майже ніхто не слухав, адже говорив він повільно і собі під ніс.
Викликали його почитати лекції просто з дивану, «з пенсії». Адже ніхто зі спеціалістів не хотів гнути спину на копійчану ставку перед двадцятьма дівахами, у котрих, за словами куратора, «тільки заміжжя в голові».
Від нього вперше почула про Рональда Дейвіса, скульптора і бізнесмена, колишнього дислектика, засновника Центру досліджень проблем читання при Центрі корекції дислексії штату Каліфорнія.
Зачепившись за ім’я, почала «розшифровувати» англійські статті про проблему, котрої нібито і не існувало в буремному «пострадянському» суспільстві.
І, як це часто буває, тема, закрита для багатьох лише тому, що вони ніколи не стикалися з нею, почала траплятися їй на кожному кроці.
Пригадала хлопчика-однокласника, зацькованого учнями і вчителями, Вовочку Смірнова, і його танталові муки над сторінкою друкованого тексту чи при написанні диктанту. Вчителька зачитувала вголос його «абракадабру» і відчайдушно сміялась разом з усім класом. Потім цього Вовочку перевели до спецшколи і всім стало легше жити — «дебілам не місце поміж нормальних дітей!».
Де він тепер, той нещасний Вовочка з вічними заскорузлими «ципками» між пальців? Вантажить цеглу на заводі чи бомжує серед собі подібних? Не зустрівся йому на шляху Рональд Дейвіс чи хоча б нормальний психолог, який би розпізнав в ньому зародки геніальності.
Згадувала інших — роботяг «гумового містечка», котрі ледь тримали олівець в руках, писали з помилками і не читали нічого, крім телевізійної програми. Їм легше було підкорюватись чужій волі, ніж наполягати на своєму.
Розмірковуючи таким чином, Марина дійшла висновку, що у світі — безліч моральних дислектиків. Причому, хворих «за власним бажанням».
Цілком нормальні від народження, вони були сліпі й глухі до світу, немов кроти. Копнула проблему в своїй «дипломній», котра, за словами Арнольда, потягла на половину кандидатської.
Той самий Арнольд Семенович, Царство йому Небесне, встиг познайомити її з директором центру розвитку дитини «Індиго XXX».
І на той час, коли її подруги розлетілися по дитсадках, школах або, отримавши диплом, вдало чи не дуже стрибнули у заміжжя, Марина вийшла на роботу в досить престижну клініку і вперше в житті змогла відсилати батькам гроші в своє «гумове містечко».
Ліна стала однією з її перших пацієнток.
Її привела мама — модно одягнута молода жінка з довгими квадратно підпиляними нігтями.
— Пані Марино, ми до вас за рекомедацією Арнольда Семеновича! — з порогу вигукнула вона, вносячи за собою до кабінету шлейф парфумів «Шалімар» і підштовхуючи в спину дівчинку в білій пухнастій шубці.
Посадивши відвідувачів у м’які крісла, Марина з півгодини слухала стурбований різкий голос пані, спостерігаючи, як дівчинка поглинає очима малюнки на стіні її кабінету.
— Ми в шоці! В шоці! — репетувала пані, нервово бгаючи в руках мереживний носовичок. — Нас не хочуть брати до четвертого класу! З усіх предметів — самі лиш двійки. Вчителі кажуть — затримка в розвитку. Погано пише, надто повільно читає. Дражнять її. Але… — дама підвела пазурястий палець догори, — ви би бачили, як малює! А мелодію може відтворити — будь-яку. Як Моцарт! І таке дивне мислення, як на її вік. Читаємо їй «Дон Кіхота», а вона каже: мамо, не «Дон Кіхот», а «донкий хід»! Я питаю, а що воно означає? А вона: невже не розумієш: «донкий» — це «швидкий»! Тобто — «швидкий хід»! Як вам таке?! Руку даю на відсіч — тут щось не те… У нас в роду всі нормальні, з вищою освітою. А Ліночка, маленькою, взагалі була вундеркіндом — у два роки знала, як усі предмети називаються. А запитаєш, бувало, щось, так вона цілу історію могла розповісти — хоч про бляшанку, хоч про голку з ниткою. І от тепер маємо: розумово відстала! У неї зовсім немає друзів, вона така самотня. Коли вона до школи йшла, ми з чоловіком жили кілька років окремо від неї — він у мене дипломат: поїздки, те-се. З бабусею жила. А бабусі — що? Аби дитя нагодоване було. Тепер от ми схаменулися, коли на ній вже тавро — вся школа дебілкою дражнить. Навіть вчителі…