Вислухавши нарікання жінки, Марина попросила дівчинку написати на папері речення з «Абетки»: «Мама мила раму».

Дівчинка схилилася над аркушем і тут-таки відсахнулась, почувши материн голос:

— Ну що ж ти робиш?! Пиши: «ма-ма»! Чи ти не чуєш, що лікарка каже, горе моє?!

Марина поглянула в аркуш і прочитала в ньому: «Нана шина дану».

Попросила жінку вийти і далі продовжувала обстеження наодинці з малою.

З написанням цифр вийшла та сама картина.

Дівчинка або писала їх дзеркально — всі цифри «дивилися» в інший бік, або просто не за тим порядком, у якому їх диктувала Марина.

І дивилась на неї переляканими очима.

Марина заспокоїла її і попросила переказати кілька речень, які прийшли їй на пам’ять — початок казки про Колобка. Ліна загнулася на першому ж реченні і напружено підвела очі до стелі.

Якби вона їх опустила долу — з них би полилися сльози.

Марина вирішила не знущатися із дитини і запропонувала їй гру.

Дівчинка заплющувала очі, а Марина доторкувалася до згину її руки різними предметами — плюшовою іграшкою, пластмасовою лінійкою, склянкою — одне слово, усім, що було під рукою в її кабінеті.

— З чого це зроблене, як ти гадаєш? — весело питала вона і щораз чула неправильні відповіді.

Гра «ліворуч-праворуч», в яку вона запропонувала погратися, теж не дала жодних результатів: дівчинка категорично плуталась, в якій руці Марина тримала склянку — в лівій чи в правій.

Намагаючись не злякати її, Марина зробила ще один тест: дістала з полиці книжку (у неї завжди стояли дитячі книжки на той випадок, якщо хтось з маленьких пацієнтів захоче почитати) Андерсена, і попросила Ліну прочитати вголос першу-ліпшу історію.

Дівчинка відкрила сторінку з історією про краплю води.

Марина і сама любила цю маловідому казку. Вона була короткою — про те, як такий собі старигань на ім’я Копун Клопотун розглядав крізь збільшувальне скло краплю води і побачив в ній дивне містечко, по якому бігали крихітні люди, цокали бруківкою коні, впряжені в карети і візки — все було так само, як у великому Копенгагені…

Ліна повільно, по складах, які з’єднувала, як заманеться, почала читати перший рядок: «Випев-ноба-чилиз-біль-шувальнескло-черезя-кевсі-ре-чіздають-ся всто-разівбіль-шиминіж-наспра-вді…».

Вимовляючи цю нісенітницю, дівчинка весь час з острахом поглядала на Марину — чи не почне сварити. Але та схвально кивала головою.

Дівчинка зітхнула з полегшенням і з більшою впевненістю продовжила читання.

Цього разу, мова полилася з неї вільно і зв’язно, хіба що вона давала собі перепочинок, час від часу глибоко зітхаючи, ніби їй не вистачало повітря.

Марина знала цю казку напам’ять.

Але вже за хвилину слухання, зрозуміла, що зовсім забула, про що в ній ідеться!

Звідки в ній взялися нові герої — пара закоханих, що жили в тій краплі? З подивом дізналася, що та крапля знаходилася на кришці від каструлі. І що життя всіх її мешканців залежить від того, чи переверне куховарка кришку…

— Спочатку Міллі і Талль вирішили переїхати до іншої, сусідньої, краплі, яку бачили на склі вікна. Та крапля була більшою і прозорішою. І здавалася їм надійнішою, ніж їхня, маленька, — «читала» Ліна, старанно водячи пальцем по рядках. — І вони вирішили тікати з кришки, за межі своєї краплі, щоб побачити світ таким, яким він є…

Марина здивовано знизала плечима: невже у неї зовсім відібрало пам’ять?!

Вона тихо присіла на бильце крісла, і непомітно зазирнула на сторінку, по якій ковзав дитячий пальчик.

І ледь втрималася від здивованого вигуку: Ліна вправно, швидко, з чудовою безперервною інтонацією… на ходу вигадувала зовсім іншу — свою! — історію.

Робила це так майстерно, що важко було відрізнити словесну імпровізацію від реальної, Андерсенівської, історії. До того ж, дівчинка використовувала в цьому «вільному переказі» такі слова і словосполучення, хоч бери і записуй!

Марина слухала, відкривши рота. Більше того, те, що навигадувала дівчинка здалося їй набагато цікавішим.

Боротьба закоханих за краще місце закінчилась досить трагічно: їм таки вдалося вибратися за межі своєї краплі, пробитися крізь водяну стіну, пройти складний шлях від брудної кришки до віконного скла, за яким вони побачили світ, про який мріяли. А з першим промінчиком сонця, котрий «зазирнув до кухні у пошуках чогось смачненького», обоє… випарувалися, «до останньої хвилини тримаючись за руки…».

Ліна закінчила «читати» і швиденько закрила книжку.

Марина погладила дівчинку по голові.

— Тебе в школі часто викликають читати вголос? — запитала вона.

— Ні.

— А чому? Ти ж так гарно читаєш!

Дівчинка недовірливо зиркнула на Марину.

І більше не зронила ані пари з вуст.

Поставивши ще кілька запитань і не отримавши відповіді, Марина покликала матусю.

— Ну, що скажете? — зазирнула їй в очі пані.

— Ваша дівчинка нормальна… — сказала Марина. — Але ви пізнувато схаменулись.

Доки тривала пауза, Марина напружено складала докупи всі свої, не так давно отримані в університеті, знання.

— Нормальна? — з надією запитала мати Ліни. — Тоді що з нею?

— Дислексія, — відповіла Марина і повторила це слово, яке їй довелося вимовити чи не вперше, немов говорила сама з собою: — Так, дислексія…

— Господи… — видихнула жінка. — Це небезпечно? Що це означає?

Її руки і губи тремтіли. Зараз з неї злетів увесь лоск, навіть вивітрився вишуканий «Шалімар».

Марина помітила, що один ніготь був зламаний — певно, нервувала, доки сиділа в коридорі.

— У вашої доньки, — почала пояснювати Марина, — специфічне часткове порушення процесу засвоєння слів. Раніше такий розлад називали «словесною сліпотою». Такі діти сприймають світ тривимірним, образним. А все, що написано на папері — тобто всі друковані слова і символи, які вони не можуть уявити образно, ніяк не ідентифікуються. Тому і виникають проблеми з читанням, писанням і зі сприйняттям інформації.

Жінка розридалася:

— Не розумію! Вона все ж таки хвора?

— Це вважається порушенням орієнтації. Але такі діти можуть побудувати в собі цілий світ — з нічого… — посміхнувшись, сказала Марина і додала, немов говорила із собою: — 3 краплі води…

— Що? Яка крапля?! Що нам робити? Ви візьметесь за неї? Я добре платитиму за приватні уроки! Скільки треба.

…Марина взялася. Але не через оплату «скільки треба».

Маленька пацієнтка змусила її попрацювати над осмисленням і поглибленням теми своєї кандидатської.

Найбільшим даром цієї дівчинки було бачення ситуації в цілому, у трьох вимірах, що впливало на розвиток інтуіції, багатої уяви і тих знань, які не потребують спеціального вивчення.

Її думка летіла поперед слова — тому вона не могла правильно сформулювати ту навалу інформації, яку перетравлював мозок. Звідси виникала деяка «заплутаність свідомості», яку оточуючі сприймали за затримку в розвитку. Це виглядало парадоксально.

Марина взялася за дівчинку з такою наполегливістю, що за рік сеансів та вже могла досить пристойно читати, писати і висловлювати свої думки. Марина боялася лише одного — знищити її дар, переселивши до звичайного світу без можливості жити в своєму.

Тому її лікуваня зводилося до того аби вберегти Лінині здібності, не дати їй втратити образне мислення і ту дорогоцінну багатовимірність, в якій вона існувала.

Спочатку треба було сформувати в уяві маленької пацієнтки «розумове око», адже дислектики мають крім двох звичайних ще й «третє око» — не езотеричне, котрим в індуїстській міфології володіють боги, а цілком реальне — таку собі уявну крапку посеред чола, котра дає можливість орієнтуватися в реальному просторі.

Марина охрестила його «точкою відліку».

В цю «точку відліку» треба було перемістити «розумовий зір» — усе, що дівчинка бачила довкола себе.

Років за три пацієнтка навчилась користуватися цією «точкою» і досить адекватно почала сприймати всі двовимірні зображення і символи.

Благополучно закінчила школу.