Вступила, як і хотіли батьки, до Наргоспу.

За півроку так само благополучно кинула його і, під невпинним наглядом «пані лікарки», з легкістю вступила до кінематографічного факультету.

І тепер мала плани, які здавалися Марині нереальними, але цікавими, як космос…

…У Марини таких планів не було.

Вона захистила кандидатську, користуючись досвідом лікування Ліни і могла вважати свою біографію цілком сформованою і… катастрофічно закінченою.

Звичка «не їсти абищо» впевненим шляхом вела її до самотності.

Метафора чарівного віяла, котре розкрив перед нею той незабутній студент час від часу виникала в її душі і не знаходила аналогів в реальності.

Вона вже чудово знала, хто такий Жак Превер, читала англійською, відвідувала кіно- та театральні прем’єри, не пропускала виставок. Але дерев’яні стулки її існування залишалися щільно припасованими, склеєними між собою.

Часом ловила себе на думці, що в коловороті світської метушні шукає очима того, кого могла б одразу упізнати.

І сама себе сварила: дурепо, це від того, що ніяк не можеш визначитись, за кого йти — за Станіслава чи Сашка.

От і шукаєш когось третього, хто врятує від тих двох. А якщо це так, то просто треба усвідомити — ані той, ані той тобі не підходить.

Але довкола так мало чоловіків, котрі готові одружитися. А ці готові. Хоч завтра!

І що далі?

Далі треба буде йти на розумні компроміси, говорив їй поміркований внутрішній голос.

А інший — сумбурний і неясний — бурмотів про диво, романтику, несподіванки.

Про раптове впізнавання в натовпі. Про того давнього «Ромеро Санчеса» на пошарпаній сцені гумового містечка.

Звісно, в тому, що вона так і не наважувалася дати відповідь ані Сашкові з його рафінованою родиною, ані Стасу з перспективами виїхати до Канади, цей давній спогад не грав жодної ролі.

Хіба що на один відсоток.

Хіба що як «вищий знак» з натяком на те, що мусить бути хтось третій.

Але протягом усіх років, що проминули від її втечі з батьківської домівки, цей невідомий третій так і не з’явився. Тобто, було їх чимало — Марину не так просто оминути увагою! — але «того самого» не було.

І, відверто кажучи, часу на упізнання чи розглядання облич катастрофічно не вистачало.

Проте, був свій кабінет, добра репутація, пацієнти, котрі передавали її «з рук у руки», мов дорогоцінний дар і… безбарвна порожнеча вибору між двома «гідними кандидатурами».

…Це був один з тих днів, який доля часом підкидає як випробування: почуєш чи не почуєш?

Марина призначила Стасу зустріч на Воровського, просто на вулиці.

І до самого ранку ще не знала, що скаже. В його плани входило не гучне, але розкішне весілля в престижному ресторані і клопоти, пов’язані з від’їздом до Канади.

Зі своїми планами Марина ще не визначилась. Була в повному розпачі, обвішана питаннями, мов новорічна ялинка іграшками.

Ще не знаючи, що вирішити (хоча з боку Станіслава все було ясно, як божий день), зранку вирядилась так, як ніколи: якщо вже стрибати головою у воду, то перед тим хоч розважитись реакцією майбутнього чоловіка.

Чорні колготки в сіточку, червоні туфлі на шпильках і коротка джинсова спідниця. Нехай побачить, якою вона може бути! Обвела рот яскравою помадою. Посміялась у дзеркало, побачивши перед собою той образ, від якого плани Стаса можуть злегка похитнутися. І тоді вона спробує зачепитися бодай за одну маленьку соломинку, аби визначитись остаточно.

Всередині розкручувався якийсь внутрішній вентилятор і трощив лопатями все, що під них потрапляло. Під яскравою обгорткою було суцільне місиво.

Марина вирішила, що сьогодні мусить розставити все по своїх місцях і підготуватися до змін, які можуть відбутися, щойно вона скаже Стасу «так».

Серце стане серцем, нирки — нирками, а кров потече в правильному напрямку.

День має бути вирішальним, а рішення коротким, мов постріл.

Йшла вулицею, ловила на собі погляди, вдихала запах квітнучих каштанів і думала, що це місто нарешті належить їй.

Навіть провела рукою по стіні будинку. Вона була холодна і волога — така, що Марині закортіло притиснутися до неї щокою.

На розі побачила високу фігуру Стаса.

Він дивився просто на неї, але не помічав.

Марина посміхнулася: звісно, в такому вигляді він бачив її вперше.

Підійшла. Його очі округлились.

— Що за маскарад? — видихнув він.

Внутрішній вентилятор зупинився.

Марина відчула всередині тишу.

І порожнечу.

Але це була радісна і заспокійлива порожнеча, готова прийняти в себе усе, що завгодно, але тільки не цей тон, не цю фігуру, не ці очі.

І не… Канаду!

Подумки подякувавши винахідникам чорних колготок, Марина несподівано спокійно вимовила:

— Я прийшла попрощатися…

Він не зрозумів, недовірливо всміхнувся.

— Жартуєш?

— Ні, — сказала вона, дивуючись, як просто говорити правду.

Всі питання вмить обсипалися з неї і захрустіли під ногами скалками розбитих ялинкових іграшок.

— Поясниш? — запитав він.

— А що тут пояснювати?.. — здивувалася вона і вже повернувшись, щоби піти, додала щось для нього зовсім незрозуміле: — Просто… віяло не розкрилося…

І пішла якомога швидше, з кожним кроком відчуваючи легкість.

Але до кінця вулиці дійшла вже на ватяних ногах, підбори вгрузали в асфальт, мов у пластилін.

Ще один етап життя з імовірністю змінити його, закінчився — настає інший. І в цьому іншому вона теж має стати іншою.

Але якою, — лишалося загадкою.

Помітила, що стоїть перед яскравими дверима кав’ярні, що нагадували вхід до циркового намету-шапіто. Прочитала: «Суок».

Увійшла, подумавши, що сьогоднішню подію треба відзначити.

Кав’ярня у цей час, що ледь перейшов за пів на шосту, була порожня.

Тільки під яскравим незграбним малюнком із зображенням персонажів «Трьох товстунів» на чолі із головною героїнею — самою Суок, котра чомусь балансувала на кулі (вітання малярам-плагіаторам від Пабло Пікасо!), — сидів чоловік і відстороненим поглядом дивився на неї.

Точніше — крізь неї.

І… точнісінько так, як вісім чи десять років тому в порожньому сквері її рідного містечка.

«Ромеро Санчес»!

У ньому змінилося все, крім цього погляду, за яким вона його і впізнала.

Якби не цей погляд, вона б посміхнулася, помахала б рукою і гукнула через два столики: «А ви колись виступали в нашому клубі!».

Але той самий погляд — важкий, мов земна куля, на якій балансувала Суок — унеможливив цю невимушену репліку.

Як унеможливило її і те, що відбулося всередині самої Марини: перед її очима знову розчахнулося, розкрилося, розквітло і забуяло всіма фарбами те «чарівне віяло».

Воно розгорнулося, вистрілило — і Марина з подивом зрозуміла, що тим віялом було ніщо інше, як її душа, а зовсім не зовнішні прояви життя, від яких вона чекала цього довгоочікуваного руху!

Саме тому, отримавши те, чого прагнула — столичного життя, освіти, вражень і тому подібного, вона ще жодного разу не відчула того щастя і захвату, як у день, коли на сцені обідраного клубу виступав студент, читаючи вірші незнайомого їй французького поета.

Отже краса світу не залежала від оточення і обставин!

Вона залежала від чогось зовсім іншого, від того, на що відгукується душа — це зіщулене і замкнене «чарівне віяло»!

Це відкриття вразило і збентежило її ще більше, ніж випадкова зустріч.

Але, якщо це сталося, швиденько міркувала Марина, чи може вона залишити все так, як є?