Зрадів, коли почув у слухавці її голос.

Марина сказала, що вона саме знаходиться поряд з мамою, що у них все добре і привітала з перемогою, про яку дізналася з Інтернету.

Вона говорила до мене з іншого краю землі, з іншого життя. Це якимось чином врівноважило і заспокоїло мене.

Я сказав, що післязавтра ми вирушаємо в Сан-Дієго.

— Вона там? — запитала Марина.

— Так…

Вона трохи помовчала і знову запитала:

— Дуже хвилюєшся?

Можна було б збрехати, але я сказав: «Так».

— Чому?

Вона питала, мов лікар.

Власне, вона ж і була лікарем, нема що дивуватись. Вона поставила правильне запитання — не з цікавості (знаючи її, це я розумів напевне), а швидше заради того, щоби я сам міг відповісти на нього якомога чіткіше.

Відповідей на цю хвилину в голові роїлося безліч.

Треба було обрати найчеснішу. І тому я мовчав.

Вона теж мовчала.

Чув лиш її дихання.

— Бо не знаю, що скажу їй…

— Я думаю, що ти сам собі допоможеш у потрібну мить, — сказала Марина. — Тобто… Ти сам зрозумієш, що треба робити, як діяти і що говорити. Просто зараз не думай про це. Все буде так, як має бути.

Ці прості слова заспокоїли мене.

Дійсно, про що мені зараз думати? Навіщо моделювати те, що може розвалитися, мов картярський будиночок.

— Ти справжній друг! Дякую, — сказав я.

— Ага… — відказала вона і поклала слухавку.

— …Речі переживають людей. Раніше я над цим не замислювалась. А тепер от поміняла всі меблі в будинку, влізла у кредит років на десять і думаю: кому вони дістануться? Хто дивитиметься в ті дзеркала після мене? Стою в передпокої, дивлюсь у люстро і думаю лиш про це.

— А я ще років у вісімнадцять з жахом зрозуміла, що моя золота підвіска на ланцюжку, котру сама собі купила на закінчення коледжу — вічна. Бачите, вона і зараз на мені? Я вже, як мавпа, а вона — нічого собі, блищить, як і п’ятдесят років тому. А ще років за десять-двадцять так само висітиме на комусь іншому.

— …синя акула може народити за раз аж п’ятдесят двох дитинчат! Довжина кожної новонародженої акули становить тридцять сантиметрів! Синя акула може розвивати швидкість до сімдесяти кілометрів на годину…

— Ти коли-небудь замовкнеш? Хоч на три хвилини? Зараз почнеться реєстрація.

— …під час парування самці сильно кусають самок, проте від укусів їх надійно захищає груба шкіра.

— Це ти йому розповів про парування?

— Він уже дорослий. Хлопцю вісім років!

— …підводні печери поблизу узбережжя Мексики вночі стають притулком для багатьох рифових акул! Аквалангісти бачили в печерах близько ста сплячих рибин! Ма, а ми їх побачимо?

— Побачимо. Не крутись!

— …люди хочуть мати пастиря, вірити месії, йти за пасіонарієм, слухати пророка. Їм страшно залишитись сам на сам із собою, їм потрібен поводир. А ти можеш поставити їх в ці умови — «сам на сам», аби вони побачили, наскільки можуть бути самодостатніми і обходитись без сторонньої допомоги. Варто лиш знати мету і вірити в кінцевий результат.

Я озирнувся на знайомий голос: це говорив Єлизаветі Дезмонд Уітенберг.

Вони стояли за мною в черзі на посадку на літак «Нью-Йорк — Сан-Дієго». Перед тим я дослухався до інших розмов, що вели дві старенькі пані, молоде подружжя із хлопчиком в рогових окулярах.

Вуха перетворилися на локатори.

Якісь слова я перекладав не точно, адже не вловлював нюансів, але загалом люди гомоніли так само, як будь-де у будь-яких чергах.

Щойно я озирнувся, як Дезмонд розплився в дурнуватій посмішці і, надувши одну щоку, вдарив по ній кулаком.

Мовляв, нема що підслуховувати — «пшик тобі»!

Ліза засміялась.

Я давно помітив, що вона йому подобається не на жарт. Дивним було лиш те, що відомий мартопляс Дезмонд Уітенберг після смерті дружини (та загинула під час катання на лижах років двадцять тому), головним чином «спеціалізувався» на зовсім юних пасіях, котрі з кожним роком дедалі молодшали.

Я неодноразово кпинив над його схильністю до полювальниць за ролями і кредитними картками. Він і не сперечався. Якось зауважив, що нічого більшого і не чекає.

Йому досить того, що може виправдовувати сподівання інших…

Йдучи по довгій «кишці» до боїнга, я несподівано подумав: а що, коли він впаде?

Саме тоді, коли все тільки починається?

Наша примарна, але все ж таки слава.

Наближення до мети.

Новий виток у стосунках з цими людьми, котрі ставали для мене дедалі важливішими.

Хто дізнається про те, для чого і навіщо ми летіли до Сан-Дієго?

Якими були?

І які життєві ланцюжки увірвалися разом з нашим життям?

І… що я мав сказати Ліці?

Щоправда, на останнє запитання у мене відповіді не було.

Я подумки вилаявся. Якщо Богу буде цікаво дізнатися про фінал цього кіно, до якого він сам написав сценарій багато років тому, ми все ж таки мусимо долетіти.

…В аеропорту нас зустрів той самий «нащадок племені кумеяй» на ім’я Мігель.

Вони з Дезом хвилини зо три відривали один одного від підлоги, стискаючи в міцних обіймах.

Досить кумедно виглядав цей ритуал!

Бідолашному Дезмонду довелося добряче упріти аби ноги Мігеля відірвалися від землі.

Адже той являв собою триярусну гору, доволі величну, немов Джамалунгма.

На ньому була довжелезна жовта футболка, пляжні шльопанці і короткі вицвілі шорти.

Скажи кому-небудь, що перед нами — хазяїн мережі ресторанів і готелів на одному з найбагатших узбереж Каліфорнії, — ніхто би не повірив.

Галасливий, зі смоляним волоссям, зібраним на потилиці у зворушливу гульку, щокастий, Мігель одразу справив враження свого хлопця і я не без задоволення потис його велику м’ясисту долоню.

Ліза поруч із ним здавалася мишкою.

У своє авто він вніс її двома пальцями.

Мов шахову фігурку переставив.

І ми помчали їсти розрекламованого Дезмондом каплуна.

Дорогою Мігель, як годиться гостинному господареві, розповідав про місцину, в якій нам довелося опинитися. Говорив голосно, не дивлячись на дорогу і без жодної перерви на рекламну паузу — тобто, наші захоплені вигуки.

Підозрюю, що він повіз нас найдальшою дорогою, щоби охопити всі краєвиди, котрі могли би нас вразити. Ми крутили головами на всі боки, впевнюючись, що дійсно потрапили в зелений тихоокеанський рай.

Височенні пальми розхитувалися над трасою, мов гігантські квіти з банановими пелюстками. Далеко за грядою білосніжних будівель, котрі скидалися на грудки пресованого цукру, зеленіли неосяжні поля для гольфу, підстрижені під гребінку.

Зробивши крутий поворот, Мігель помчав крізь місто, котре все ж таки подекуди мало досить демократичний вигляд.

Але на самому узбережжі, де розташувався його готель, нас знову оточили пейзажі, бачені в кіно: стерильні стежки, анфілади пальм і геометрично підстрижена рослинність.

Все виглядало ідеально, немов цю іграшкову місцину змайстрував небесний ювелір, орудуючи мікроскопічними інструментами.

Ми не могли відмовити доброзичливому нащадку племені кумеяй ані в поселенні, ані у вечері, яка чекала на нас на відкритій веранді.

Мігель запевнив, що з верхнього майданчика добре видно те поселення, в якому мешкає об’єкт нашої зацікавленості. Але спішити туди не варто, адже просто так потрапити в «gated community» (так називалася закрита зона, котра розташовувалась за парканом) нам буде нелегко, якщо нас туди ніхто не запрошував.

Оскільки ми дійсно були з розряду саме таких гостей, нам не залишалося нічого іншого, як оцінити свої шанси з висоти Мігелевого готелю, що мав назву «Енні».

Три наших номери містилися на одному поверсі і сполучалися одним широким і довгим заквітчаним балконом.

Ми домовилися прийняти душ, переодягтися і вийти до вечері хвилин за тридцять.

Я обожнюю заходити в невідомі готельні номери!

Не знаю чому, але от такі тимчасові помешкання викликають у мене дивні і приємні асоціації: ніби вповзаєш в чужу шкіру, котра на певний час здається тобі кращою за власну.