І тим приємніше, що про такі помешкання не треба дбати, адже невидимі феї в потрібний час підкладуть тобі все нове, свіже — рушники, капці, халати, різні миючі прибамбаси у ванній кімнаті, наповнять холодильник напоями, ідеально застелять зібгані простирадла.

Постоявши під душем, я вийшов на балкон.

Тихий океан котив довгі повільні хвилі, сягаючи квітучих садів «gated community».

Приватні пляжі цього поселення, на відміну від пляжів по цей бік набережної, біля підніжжя нашого готелю, були сліпучо-білими, ідеально гладкими і порожніми, мов поверхня Місяця.

А тут, внизу під балконом, ресторанчики і кав’ярні тулилися одне до одного, мов у бджолиних стільниках.

На пляжах юрмилися люди, в хвилях борсалися серфінгісти, ревіли скутери, а на горизонті погойдувалися яхти.

На цьому тлі, те уквітчане поселення здавалося штучним, марсіанським, безлюдним.

І тривожна думка про те, що вона мешкає там, неприємно дряпнула по серцю.

За півгодини на нас чекав накритий стіл на веранді Мігелевого готелю.

За кожним кріслом стояв офіціант.

Сам господар, одягнений досить карнавально — в яскраво-червону сорочку з чорною шкіряною краваткою і вишитим широким паском (певно, так одягалися його пращури!) стояв біля столу.

Ми розсілися.

Офіціанти заснували за нашими спинами. Поставили величезні тарелі, накриті срібними банями, хлюпнули в бокали по ковтку вина, щоб ми вибрали те, що найбільш смакує, заклацали запальничками, засвічуючи свічки.

Одне слово, все було досить респектабельно.

До тієї миті, поки Дезмонд не поплескав Мігеля по плечі:

— Досить, старий. Покінчимо з цим показовим виступом! А тепер давай поїмо по-людськи.

Мігель розреготався і зробив знак офіціантам.

Ті вмить випарувались з веранди, лишивши біля нас триярусну тацю.

Їли, як і їхали — під нестримні коментарі Мігеля щодо тієї чи іншої страви, в яких він розбирався, як фаховий кухар.

Ми чемно кивали головами, жували, посміхалися і ставили ввічливі риторичні запитання, щоби не образити привітного господаря.

Звісно, для двох з цієї веселої компанії, це кулінарне кишкоблудство зводилося до одного: якнайшвидше звільнитися і піти до того квітучого «віліджа», що маячив внизу, аби рознести його на друзки і скалки в пошуках одного відірваного ґудзика!

Цими двома були я і Єлизавета Тенецька…

…Фарширований каплун, котрого вивезли на таці, немов китайського імператора, дійсно мав загрозливий для шлунку вигляд. Ним могла б наїстися ціла армія. А ми вже були ситі після десятка закусок.

Я безпомічно глянув на Дезмонда, той — на Єлизавету. Вона зрозуміла без слів.

Наші шлунки потребували перепочинку!

Пані Тенецька розпочала «світську» бесіду, котра за пару хвилин завдяки її майстерності ставити запитання і жваво реагувати на відповіді, переросла в невимушену балачку, в якій, здавалося, брав участь і наш розкішний каплун.

Я робив зацікавлений вигляд і тоскно вдивлявся у «марсіанські» пляжі.

Набережна спалахнула ілюмінацією.

Червоне сонце вже наполовину сиділо у воді.

У густій зелені поселення «gated community» теж зажевріли вогники.

Певно, візит туди доведеться відкласти до ранку, з прикрістю подумав я, у піввуха слухаючи, як Дезмонд домовляється з Мігелем про покази нашого фільму для мешканців готелю.

Я майже випав з розмови, споглядаючи за життям набережної, дослухаючись до музики живих оркестрів і мріючи швидше опинитися у себе в номері на широкому двоспальному ліжку. Далекий переліт давався взнаки. Ми куняли.

Очі, заворожені ритмічним накатом довгих океанських хвиль, почали злипатися.

Майже у напівсні, почув, як Мігель з різким звуком відсунув свій стілець.

— Зараз, зараз я її вам покажу! — сказав він, звертаючись до Лізи, яка, певно, поставила йому якесь запитання.

Скочив і вибіг за двері.

Повертаючись до дійсності, я запитально поглянув на друзів.

— Що сталося?

— Ліз запитала в нього про родину, — пояснив Дезмонд.

— І він приведе їх всіх сюди? — зморщився я.

Після дороги і поживної їжі з міцною випивкою, не мав жодного бажання знайомитись з родичами Мігеля.

Дез похитав головою:

— Вони всі загинули в Пхукеті. Під час того цунамі дві тисячі четвертого. Дружина і двоє дітей. Він відправив їх відпочивати. Сам добудовував цей готель. Тепер вважає себе винним.

Отже, за жвавістю огрядного веселуна таїлася своя історія.

— А куди він побіг? — запитав я.

— Зараз побачиш, — зітхнув Дезмонд. — Він показує це не всім. Але я був впевнений, що для Ліз зробить виняток.

За кілька хвилин Мігель повернувся, несучи під пахвою планшет.

Сів біля Лізи, запрошуючи нас з Дезом приєднатися.

Ми схилилися над екраном.

Мігель натиснув потрібні кнопки і перед нами замиготіли кадри «домашнього відео»: пляж, фігурки людей на березі, панорама невеличкого готелю з численними бунгало на високих палях.

Все було знято недбалою рукою оператора-аматора.

Мігель живо коментував побачене:

— Ось, бачите? Це за п’ять хвилин до цунамі! Ці кадри я викупив у однієї телекомпанії за десять тисяч доларів — вони монтували фільм із зйомок свідків.

Мало що розуміючи, ми дивилися, як на наших очах з пляжу відступає вода, ніби якась міфічна риба швидко всотує її в пащеку.

— Бачите? — захлинався Мігель, вказуючи пальцем на екран. — Води вже немає метрів на сто! А люди радіють! Погляньте — ходять по дну, мушлі збирають… Дурні, дурні!

По пляжу дійсно бродили люди різного віку.

Дехто з цікавістю спостерігав за відступом води, дехто намагався наздогнати хвилі, що відступали і пірнав в них, дехто лежав в шезлонгах під парасолями, діти бігали по вологому піску, збираючи морську живність.

— Ну, дурні… — з незрозумілим захватом гарячково коментував Мігель, тицяючи товстим пальцем в екран. — Нікому не спало на думку, що воду вбирає цунамі! Дивіться — офіціант несе коктейль!!!

Він майже реготав і Ліза поклала свою долоню на його широченне зап’ястя.

— Дурні… — стишено видихнув Мігель, ніби приборканий цим дотиком.

І більше не коментував.

Ми і самі бачили, як так само швидко вдалині вода починає зворотній рух.

Наростає. Клубочиться. А на горизонті поволі виростає довга чорна хвиля…

За мить вона виросла і видовжилась по всій ширині горизонту.

Хтось — той, хто тримав камеру, з подивом але без страху чи тривоги в голосі, зауважив, що вода прибуває надто швидко і варто попередити тих, хто гуляє по мілині, щоб вони повернулися ближче до берега.

Очевидно, він казав про тих, кого знімав в цю мить: жінка в червоному купальнику тримала за руки двох дітей і стояла на березі, вдивляючись у наростаючу хвилю.

Мить настороженої тиші несподівано увірвалася криками, рухом, шаленими стрибками камери.

Останній більш-менш чіткий кадр, зафіксований аматором, був такий: хвиля, котра нарешті виросла, з неймовірною швидкістю ринула вперед.

Люди, що прогулювались уздовж звільненої від води мілині, щодуху помчали назад.

Але було запізно.

Камера сфокусувалася на жінці з дітьми, оператор встиг скрикнути «О, майн гот!» — і три фігурки в одну мить зникли в піні височенної потужної хвилі, котра кинулася наздоганяти (і наздогнала!) інших…

Мігель натис на паузу.

Зображення застигло.

Зупинена його рукою хвиля завмерла.

— Це була вона, Енні… — сказав Мігель, погладжуючи екран в тому місці, де хвилину тому видніли три фігурки. — Я її одразу впізнав, коли фільм показали. Тепер знаю, якою була їхня остання мить…

Я бачив, як Ліза стисла його зап’ястя.

Запала тиша.

— Вип’ємо, — сказав Дез. — Вони були чудові…

Ми мовчки випили.

Мігель закрив планшет і посміхнувся, окреслюючи рукою простір:

— Тепер вона — скрізь…

Я б ніколи не подумав, дивлячись на цього сповненого енергії здорованя, що за його статурним фасадом криється трагедія.