Власне, такі самі невисловлені трагедії, криються і за зачиненими стулками в багатьох інших.

Гадаю — в усіх. У кожного — своє…

Хіба я сам не згадував постійно ту, ніким не зафіксовану мить, коли випроваджував Ліку в той останній похід?..

Певно, і Єлизавета думала про щось подібне.

Певно, щось подібне міг згадати і Дезмонд Уітенберг.

Те, про що ми ніколи не говорили.

— А каплун вже зовсім захолонув… — констатував Мігель.

Я був радий такому повороту, хоча каплун нізащо не поліз би мені до рота. Хотілося поділитися з цим нащадком вимерлого іспанського племені чимось сокровенним.

Можливо, є в цьому якась розрада — показати іншому, що ти страждав не менше за нього. Але я ніколи не користувався такими прийомами.

Натомість мені в голову полізли якісь легковажні історії — ціла лавина різних байок.

Уявив себе звіром, що відводить зграю від прірви. Точніше — подалі від цунамі.

І розповів історію п’ятирічної давнини, коли мені довелося виконувати замовлення одного багатого аравійця: зняти фільм до дня народження його нової української дружини на ім’я Офелія…

…Звісно, ім’я було вигаданим.

Білявку звали Тося Поскубенко. Будучи прискіпливим, я не полінувався з’їздити до Луганська, звідки була родом новітня «мільйонерка» і дізнався, що в класі її називали «Паскуденко».

Огрядні жіночки, колишні однокласниці, говорили про неї із неприхованою заздрістю, мовляв, знайшла собі те, що шукала, і тепер, тирла цибата, має все.

Озброєний почутим, я все ж таки вирішив взятися за замовлення.

У призначений час аравієць повіз мене за місто у свій маєток.

Чоловіком він був досить приязним. Довірливо заглядав в очі, з акцентом, але українською розповідав про зворушливі забаганки дружини, про її неземну вроду і неймовірні здібності. Офелія, завдяки йому, щойно розпочала кар’єру моделі, а до того опанувала ландшафтний дизайн, трошки повчилася на режисерських курсах, обожнювала породистих коней, розводила китайських «золотих рибок», малювала картини, збирала антикваріат і була першою світською левицею всіх більш-менш відомих тусівок.

Я готувався побачити перед собою неабияку розумницю-Попелюшку з глибин промислового міста, котрій випала козирна карта у вигляді «принца» з Саудівської Аравії.

Тося-Офелія вийшла на поріг велетенського маєтку, оточеного анфіладою з білих колон, мов цариця!

На ній були сріблясті лосини і довга футболка, розшита стразами Сваровські. Під пахвою тримала кудлатого цуцика із рожевим бантиком на голові. «Продавчині Троєщинського ринку нервово курять біля туалету!», — подумки посміхнувся я.

Простота обличчя зі скошеним підборіддям і широким переніссям була ретельно замаскована яскравим макіяжем. Гелеві вуста неприродно видувалися за кінчик носа, штучно сформовані «сердечком». «Сергій Звєрєв знервовано приєднується до продавчинь Троєщини!», — пролунав в моїй голові другий коментар.

Офелія повисла на руці свого принца, сховалася за його широкою спиною, грайливо поглядаючи в мій бік. Принц пояснив, що її будуть «знімати в кіно» і попросив виконувати все, що накаже режисер. Тобто, я.

За п’ять днів зйомок Тося Паскуденко добряче заразила мене вірусом «класової ненависті», наслідки якої я почав згодом плекати в собі, як подразник для власного сумління.

Монтував фільм удома.

Тоді мати ще була здорова і, після смерті батька, часто приходила до мене. Вона тихенько сиділа за моєю спиною і годинами спостерігала цю досить нецікаву і марудну роботу. Я різав, кроїв, перекроював кадри.

Курив, чортихався і кілька разів вжив тих висловів, котрі не стосувалися ніжних материнських вух.

…Офелія на іподромі.

Вся в білому, з червоною квіткою в довгому, але зіпсованому численними перукарськими процедурами, волоссі. Кінь — білий. Збруя теж біла, інкрустована перлинами. Лізе на коня, випнувши зад, який послужливо підпирає молодий тренер.

«У мене вісім коней, — коментує Офелія, — і всі з різних країн світу!».

…ось вона в шовковому халаті, розшитому китайськими драконами, з тим же цуциком на руках, демонструє інтер’єр зали.

«Ці колони — з Греції. Одна з них піднята з дна моря. Раритет! Ми навіть вчених винаймали, щоб отримати сертифікат!». Вона тре рукою одну з гладких колон і додає: «Уявіть собі, скільки треба було зусиль, щоб ось так відшліфувати її, аби вона була схожа на інші і не вибивалася із загального архітектурного ансамблю!» (на цьому місці я почув легке материнське пхикання у себе за спиною). «А ось ця накидка зі шкіри справжнього поні, — веде за собою камеру Офелія, вказуючи на диван в стилі «ампір». — Ну, поні… Знаєте? Такі маленькі коники. Користі від них — ніякої! Пусик (це вона так називає свого аравійця) замовляв його в Новій Зеландії, живого! Його там прямо в прерії вполювали. Там же і шкуру вичинили. Щоби все було по-справжньому, а не магазинне. Я не люблю штучності!» (я знову почув пхикання за своєю спиною. Цього разу — подвійне).

Далі тяглися кадри родинної вечері.

«Пусик» і Офелія сиділи за довгим англійським столом, сервірованим за кращими зразками п’ятизіркових ресторанів. Перед ними, як годиться, горіли довгі білі свічки. Посміюючись, подружжя скандувало: «Люся! Люся!».

В кадр увійшла служниця Люся з великою срібною тацею в руках.

— Що це? — запитала Офелія.

— Піца «Луї Тринадцятий»… — вклонилася Люся.

Подружжя побесідувало про страви. Певно, вони добре підготувалися до цієї зйомки, адже Офелія жваво і невимушено розповіла про те, що цю піцу вигадав італієць Ренато Віола. І що майже таку саму вони з Пусиком замовляли в Парижі за вісім тисяч євро. Старанно перерахувала всі інгредієнти: сир моцарелла буффало, три різновиди кав’яру, червоний лангуст, креветки і омар. Трошки збилася, згадуючи назву спеціальної рожевої солі, яку вони замовляють в Австрії — «Murray River».

З виглядом доброї, але прискіпливої господині, Офелія запитала, якими руками Люся робила їжу — чистими чи бралася за волосся і, переливчасто сміючись, почала кидати шматки «Луї Тринадцятого» цуцику. Той кумедно стрибав і розвозив їх по дубовому паркету.

Люся приязно, мов на дітей, поглядала на господарів. І крадькома — на плоди своєї праці, котрі кудлата потвора ганяла по підлозі.

На цьому місці з-за своєї спини я почув материнський голос…

Відверто кажучи, я ніколи не чекав такого від своєї інтелігентної матусі, колишньої викладачки університету, літньої жінки з бездоганними літературними смаками.

— Щоб ти в пеклі вічно серла тим Луї Тринадцятим і довіку висратись не могла! — спокійним тоном вимовила моя чемна мама.

…Мігель реготав, мов навіжений.

— Невже у вашій країні є такі заможні люди? — запитав він і кивнув в бік «gated community». — Давньогрецькі колони не можуть собі дозволити навіть вони!

Довелося зробити екскурс в економічну і політичну ситуацію на рідній батьківщині.

Мігель був відверто здивований.

Ми з Лізою — не менш. Адже два запитання нашого привітного господаря стосувалися тих знань, котрі він, певно, отримав ще в початковій школі: чи є в нашій країні «цар» і чи правда, що на сніданок ми їмо чорний кав’яр, запиваючи його горілкою.

Ми вирішили не розчаровувати його.

Поволі і ця, я б сказав, пізнавальна, частина нашої вечірки добігла кінця.

І я нарешті поставив запитання руба, хоча мій язик вже добряче заплітався:

— Мігелю, друже, а ти точно впевнений, що він мешкає там?

Я махнув рукою в бік «зони» і, як це завжди буває зі мною, коли «приймеш зайвого», відчув укол «класової ненависті», котра тут здавалася безглуздою, а головне — досить підступно нагадувала звичайнісіньку заздрість. Адже люди за тим квітучим парканом не були ані політиками, ані олігархами, ані представниками мафіозних кланів.

Здебільшого вони були звичайними фахівцями своєї справи, котрі заробляють власною працею, а не дрібним чи масштабним ошуканством решти менш успішних громадян власної країни.