Енжі поквапилася сказати, що заробітна платня її влаштує.

Місіс Берд зраділа, сказала, що всі офіційні документи на дозвіл займатися реставрацією оформить сама і повела Енжі до майстерні, котра знаходилася на цьому самому поверсі в найдальшому кутку.

— Тут поки що нікого немає, — сказала вона, дістаючи з кишені довгий мідний ключ. — Містер Харпер — хворіє, а Роббі раніше полудня не з’являється або не з’являється зовсім… Тому цей ключ я віддам вам.

Вона встромила ключ у шпарину і двічі повернула…

…Це не був нижній поверх!

Те, що з зовнішнього боку здавалося майже підземеллям, з внутрішнього — величезною верандою зі скляною стіною, з висоти якої як на долоні лежав «версальський» краєвид, — той, що Енжі бачила кілька хвилин тому.

— Ну, Роббі! — гнівно вимовила місіс Берд. — Завжди забуває завісити вікно! А у нас же тут — рідкісні екземпляри! Мікроклімат!

Вона натисла якусь кнопку і важкі зсувні штори поповзли згори, затуляючи і краєвид, і світло. Клацнув вимикач і майстерня, котра нагадувала прозорий кришталевий куб з законсервованим всередині сонцем, поринула в сутінки. І вони здалися Енжі не менш привабливими, ніж щойно втрачене світло.

Але не це, не це було головним!..

Запах фарб, широкі столи з розкладеними на них сувоями, розкиданими пензлями і олівцями, з лампами, котрі мов живі велетенські богомоли схилялися над підрамниками, кольоровий пил, що легкою курявою здійнявся в промінцях ламп і вся обстановка майстерні — така незнайома і така привабливо-рідна, немов сказали їй: ось те, що тобі треба.

Але вона почула й інше, найважливіше: ось твій дім…

Це відчуття було набагато сильнішим, ніж те, яке вона пережила, коли побачила гобелен в помешканні Мелані Страйзен. Його можна було порівняти хіба що з вдихом, який робить потопельник, якимось дивом виринаючи на поверхню.

Вона пригадала як давно, у дитинстві, тонула в морі.

Це сталося майже на березі, коли зробивши кілька сальто під водою (вона завжди любила плавати і пірнати), втратила орієнтир і не знала, в який бік зробити поштовх, щоби опинитися на повітрі. І куди б не штовхалась — натикалася головою на піщане дно. Вже втрачаючи кисень, безсило припинила рухатися.

І тоді вода сама перевернула її і виштовхнула на поверхню.

Тієї ж миті, з судомним хрипом втягуючи в себе повітря, вона побачила берег зовсім іншими очима. Кілька хвилин задухи відкрили перед нею світ в тих незбагненних кольорах, які вона потім намагалася відтворити на своїх полотнах.

Тепер вона знову жадібно вдихнула запах фарб і її оболонка, яка досі здавалася їй безбарвною і порожньою, наповнилася безліччю відтінків. Їй здалося, що якби вона зараз підійшла до дзеркала, то побачила б на амальгамі лише сповнений кольорами контур. Кожна її судина засочилася фарбами, вони текли в ній, немов кров.

І, навчена за останні кілька годин жити лиш миттю, вона так чітко і так ясно усвідомила: ніщо і ніхто не зміг би зробити її щасливішою, ніж розсип тюбиків, пензлі і чисте полотно, натягнуте на підрамник.

— Опановуйте робоче місце, — сказала місіс Берд. — Тут на кожному столі те, що, на наш погляд, потребує відновлення. Докладніше вам розкажуть містер Харпер або Роббі. А поки їх немає, перегляньте це.

Вона кивнула в куток, де стояли стоси загорнутих в тканину полотен.

— Виберіть собі, що вам сподобається. Обідня перерва у нас з двох годин. На нижньому поверсі — кав’ярня. Але можете приносити їжу з собою чи замовляти тут. Ваш робочий день закінчується о шостій.

Приязно кивнувши, місіс Берд пішла.

Зачиняючи за собою двері, не втрималась, озирнулася.

Дійсно, все було так, як казала Мелані: молода жінка, яку вона щойно прийняла на роботу, притягувала погляд, немов магніт…

Як мені набрид цей Сан-Дієго! Ми жили тут вже п’ятий день.

Мігель щовечора крутив у кінозалі свого готелю наш фільм. І якщо на перший сеанс прийшло людей з двадцять — п’ятий зібрав аншлаг.

І Мігель умовив нас залишитись на довше.

Дез перебував в ейфорії, рахуючи гроші і роздаючи інтерв’ю. Ми з Єлизаветою застрягли в анабіозі, розмірковуючи, що робити далі.

А в моїй голові постійно крутилася ця фраза: «Як мені набрид цей Сан-Дієго!».

Цікаво, що сказав би я років п’ятнадцять тому, якби міг уявити, що колись вимовлю її?

Я більше не мав сили дивитися на ці газони, клумби, цукрові стежки і пряничні, з чорт-зна-чого зроблені будинки, на червоні та жовті спортивні автомобілі і пластмасові рельєфні торси, що вештались по набережній.

Мене ніколи не приваблювала стерильна пихатість курортних міст.

Навіть довелося кілька разів переглянути наш фільм, в якому вирувало справжнє життя.

До того ж, запопадливий Мігель облаштував для нас окремий столик, до якого могли підходити всі бажаючі — познайомитись, взяти автограф і висловити свою думку.

Завдяки цьому, сп’янілий від успіху і прибутків Дезмонд Уїтенберг вже планував наступні «гастролі», запрошення до яких сипалися на нас, мов із рогу достатку.

Я ж сидів роздратований, поглинутий думками про подальші пошуки.

Стирчати на одному місці не мало сенсу.

Мій новий товариш, садівник Пол, не мав жодних звісток від несподівано зниклих господарів, мій чудовий друг, сержант Дрейк, суворо зберігав таємницю приватного життя мешканців цього райського куточка, або дійсно не мав ніяких відомостей про Маклейнів.

До кого звернутися ще, — ми не мали жодного уявлення.

В один із таких днів, коли я, мов павук, сидів за столом і вирішував, що робити, з’явилася ця бабця…

Вона подивилася стрічку і посунула з зали просто до мене, пожовуючи повітря нафарбованими яскраво-помаранчевою помадою губами.

Я «вмочив» свій ніс у келих з пивом, вдаючи, що я — то не я. Адже розмови з такими от нафарбованими старушенціями, котрі приходили сюди від нудьги, стали для мене справжньою карою Господньою.

Цікаві глядачі мучили мене годинами, розпитуючи, чи ходять по наших вулицях білі ведмеді і чи змащуємо ми шкіру собачим жиром замість того, щоб прийняти ванну.

І я звірів, дивуючись такій бурхливій уяві, що зберігалася поміж представників старшого покоління. Молодь здебільшого цікавило, чи правда, що футболіст Шевченко пише вірші…

Отже, бабця з помаранчевими вустами з діловим виглядом шкандибала просто на мене.

Підійшла і сіла навпроти, жодним чином не переймаючись тим, що я старанно наминав чіпси і ковтав пиво з виглядом крайнього ступеню зосередженості на процесах травлення.

Кілька хвилин вона уважно спостерігала за мною.

А потім вижувала своїми фарбованими вустами:

— Ваша країна — дійсно така?

— Яка? — не дивлячись на неї, буркнув я.

— Така, якою побачила у вашому фільмі, — конкретизувала вона.

Я зайняв оборонну позицію:

— А що ви там такого побачили?

Вона замислилась.

— Чорнобривці…

— Що?!

Вона була ще й божевільною, або впала в маразм. Тільки цього мені бракувало! Я хотів підвестися і швидко змитися. Нехай з нею розбирається Дез.

Але вона зупинила мене суворим поглядом — і я слухняно сів.

— Ви ж — з України?

Досі всі, не зважаючи на титри, вважали, що ми — «раша».

— Так, — сказав я. — А що ви знаєте про Україну?

— Майже нічого, — сказала вона. — Хіба те, що там — талановиті люди. Шкода, що про вас так мало знають у світі.

— Кому треба, той знає… — буркотнув я.

Цієї миті до столика підійшла Єлизавета, кивнула старій, поплескала мене по плечі:

— Мігель запрошує поїсти.

Я кивнув, радіючи можливості припинити розмову. Ліза відійшла.

— Це ваша дружина? — запитала стара.

Вона була такою ж, як усі бабці в усіх кінцях світу — цікава і налаштована на довгі балачки.

— Ага… — сказав я і знову зробив спробу підвестися.

— Гарно живете? — не вгавала стара пані.

— Пречудово!

— Давно?

— Дуже!