— Маєте дітей?

— Так, сім душ! Один за одним! — роздратовано сказав я.

— Це щастя, коли чоловік і дружина мають стільки дітей і спільну працю. Щасти!

Вимовивши цю сентенцію, пані підвелася першою.

Вона гляділа в бік майданчика, на який в’їхав білий автомобіль. Я поглянув туди ж і здивувався: оце колорит!

За кермом сиділа така ж літня пані, одягнена в картате індіанське пончо, вся увішана намистом. Її довге волосся було заплетене в дві тонкі косички. Складалося враження, що вона щойно вийшла з індіанського поселення.

Цікавий типаж. Індіанська пані суворо кивнула моїй разфуфиреній співрозмовниці, мовляв — я чекаю! Та поквапливо кивнула мені.

А на мій здивований погляд, відповіла:

— Це моя покоївка.

І тут мені дійсно стало цікаво: дві колоритні пані на дорогому авто! Куди вони поїдуть? Хто такі? Сан-Дієго досить дороге місто для таких от літніх пань.

— Перепрошую, — гукнув до старої. — Вибачте, що був нечемним. Мене звуть Денис Северин. Я готовий поговорити з вами про Україну!

Це виглядало досить безглуздо, але чомусь мені закортіло зупинити її хоча б на мить.

Вона обернулася:

— Дуже приємно, — відказала. — Я — місіс Мелані Страйзен. А все, що я хотіла дізнатися — дізналась. Прощавайте!

Вона сіла в авто.

Індіанка так рвонула з місця, ніби брала участь в перегонах.

Я розгублено дивився вслід, напружено думаючи, що я десь вже чув це ім’я…

До мене знову підійшла Єлизавета, за нею, як завжди, волочився втомлений славою Дез.

Єлизавета, кивнула в бік авто:

— Колоритні бабці! Що вони хотіли?

А дійсно — що вони хотіли, подумав я.

Авто завертало за ріг і з пагорба було видно, що прямувало в бік поселення, біля якого мене заарештували п’ять днів тому.

— Здається, я зробив помилку… — сказав я.

Але мені це не здавалося: я був у цьому впевнений!

Океанські хвилі шліфували ребристі дюни піску.

В таку хвилю можна було заходити довго, маючи ілюзію, що вже досяг певної глибини, але при відкаті, ноги лишалися у воді хіба що по коліна.

Ми сиділи в шезлонгах, так і не наважуючись забрести в океан.

Та нам цього й не хотілося.

— Навіщо ти змолов ті дурниці? — вкотре питала Ліза. — Якщо ця місіс Страйзен — єдина, з ким товаришувала Ліка, вона, вірогідно, має з нею зв’язок і одразу перекаже цю інформацію.

Який же ти дурень, Ден! Який дурень!

Мені не було чим крити.

Наслухавшись за ці дні нісенітниць від подібних старушенцій і дідків, я дійсно втратив пильність.

— Досить докорів, — сказав Дезмонд. — Треба подумати, як це виправити. Принаймні, ми знаємо людину, котра могла би прояснити ситуацію.

— І ця людина живе в тій мишоловці, підходити до якої мені — зась! — сказав я.

— Тоді піду я, — сказала Єлизавета.

— Результат буде такий самий: тебе не пропустять без дозволу хоча б одного мешканця цього клятого мільйонерського кубла.

— І все ж таки я спробую! — рішуче сказала Ліза і підвелася з шезлонгу, кинувши нам через плече: — Не ходіть за мною! Я сама. Якщо до вечора не повернусь — вважайте мешканців селища людожерами. І не сидіть на сонці — пече.

Ми з Дезом, як два школяра, накинули на плечі рушники і не зробили ані кроку: наказ — є наказ. Перезирнулися, розуміючи один одного без слів: краще не потрапляти їй під гарячу руку.

— Дивно, що проживши стільки років, я ніколи не уявляв, що жінка може бути ось такою, — сказав Дез, дивлячись їй услід.

— Якою?

— Нор-маль-ною, — сказав Дезмонд Уїтенберг. — Такою, як ми.

— Ми? Дискримінація за статевими ознаками! — сказав я. — Здається, у вас цього не люблять.

— На словах, дорогенький, на словах. У мене завжди були силіконові ляльки. Я ніколи не розмовляв з ними серйозно…

— А Опра?

Опра була першою дружиною Деза і загинула, спускаючись на лижах з гір, років двадцять тому.

— Опра… Я гадав, таких більше немає, — він тоскно поглянув услід Єлизаветі, котра піднімалася білими сходами пляжу, — …і помилився…

До вечора вона не повернулася.

Проте, передзвонила:

— Не хвилюйтесь. Мене не з’їли.

— Ти де?

— У Мелі… У місіс Мелані Страйзен. Все в порядку. Я лишаюся ночувати. Вранці побачимось.

Як завжди, вона нічого не пояснювала.

— Відкрий он ту шухляду! — сказала Любов Данилівна.

Марина зітхнула. Вона відкривала її вже разів десять і знала, що буде далі.

Попри це, вона покірно встала, відклала книгу і відчинила дверцята шафи, висунула шухляду, запитально поглянула на жінку.

— Діставай! — наказала та.

Марина витягла три целофанових пакети.

— Неси всі, — сказала Данилівна, — розберемось.

Марина виклала пакети біля її ніг.

— Давай! — скомандувала Данилівна. — По черзі.

Марина взялася за перший пакет.

Обережно витягла з нього темно-синю сукню з білим плетеним комірцем, чорну комбінацію — нову і стару водночас. «Нову» — тому, що жодного разу не вдягнену, «стару» — тому, що років цьому витвору радянської легкої промисловості було зо тридцять. Далі слідувала білизна — така ж нова-стара. Чорні панчохи на резинках (це вже щось більш-менш сучасне, куплене нею ж нещодавно), лаковані тупоносі туфлі шкільного фасону.

Все це вона тримала над ліжком перед очима Данилівни, котра, суплячи брови, уважно роздивлялася кожну річ.

— Давай другий! — командувала.

І Марина так само потрошила вміст другого пакета: чорна спідниця, біла блузка. Біла білизна, білі капці на шнурівці, довгі чорні гольфи…

— Третій!

У третьому була бузкова сукня з полиском, окремо до неї — великий цупкий комір на ґудзику, білизна тілесного кольору, запаковані нові колготи марки «Конте» і стерті на підошвах, але гарні туфлі на високому підборі з грайливими лаковими бантиками.

Все це розвішувалося на бильцях ліжка охайними шарами — одне за одним, щоби, не дай Боже, потім нічого не переплутати!

— Слухай, — зосереджено бурмотіла Данилівна, поглинута думками. — Цікаво, навіщо там, скажімо, труси? І зовсім нові колготи? А туфлі? Вони ж тиснуть…

— Пані Любо, — втомленим голосом відказувала Марина, — не до театру ж збираєтесь…

Вона знала, що старій краще підтакувати, ніж умовляти не молоти дурниці.

— А бузковий колір… — продовжувала Данилівна. — Чи не дуже він претензійно виглядатиме? Може, відпореш ту оборку? Точно! Сідай: відпореш цю ідіотську оборку!

— Добре, — згоджувалася Марина. — Але тоді ви виглядатимете, як школярка: буде вище коліна!

— Справді? — замислювалася стара. — Так, я про це не подумала. Ну, тоді складай все на місце. Що за чортівня: нема що надіти на власний похорон!! Яка зараз мода?

І вони обговорювали «тенденції і тренди-бренди», мов дві студентки.

А потім Данилівна говорила:

— Може, хоч на похорон приїде…

І в Марини щораз завмирало серце.

Скільки разів вона вимовляла подумки: «Він не повернеться».

А навіщо йому повертатися, заради чого або кого?

Зрештою, він може згодом забрати до себе матір. І її, Маринина, місія на цьому буде вважатися завершеною.

…Розмови з матір’ю про Дениса стали таким самим ритуалом, як перегляд її «посмертного гардероба».

— Вони були разом менше, ніж рік! Хіба це можна назвати шлюбом? І взагалі все вийшло так несподівано і спонтанно, що ми з батьком — Царство йому Небесне! — не встигли і оком змигнути. Ніякого весілля. Привів її до нас в гості, мовляв, привітайте — одружився. Все не як у людей. Не знала я з ним спокою! А був же відмінником, вірші писав. Такі чудові… У мене навіть десь зошити зберігаються. Потім покажу… Вступив на режисуру, хоч як ми його умовляли — ну що це за професія. Такий щасливий був. А потім — ніби підмінили хлопця: навчання покинув — і до армії. Я тоді день і ніч плакала. Інші від армії тікають, батьки що завгодно роблять, аби їхні діти туди не потрапили. Була і у нас така можливість. А він затявся: до армії! Тоді я свій перший інфаркт і заробила. Молилися. Чекали. А він ще й на надстрокову лишився! Повернувся. Інститут все ж таки закінчив і подався до провінції. Думала, грішним ділом — зіп’ється. Але він там добре заробляти почав.