І народ розважався на всю котушку! Поодинці і цілими родинами просто в телевізійному просторі золотозубі чоловіки й жінки готували їжу, вигравали квартири, худнули, різали одне одному в очі правду-матку, перевиховували дітей, завойовували мільйонерів, вели розслідування, народжували дітей, обмінювалися партнерами по шлюбу.

На випусках всієї цієї комедії абсурду сиділи досить нормальні, в психічному розумінні, люди, багатьох з них я знав. Вони посміювались і відверто «рубали бабки» з розлогого древа людського прагнення бачити власне вивернуте нутро.

Двічі чи тричі мене запрошували працювати на подібних проектах.

Я відповідав нецензурно і від мене поволі відчепилися. Роботи вистачало. Як з’ясувалося, наша маленька команда, до складу якої я взяв талановитих «тридешників», мала неабиякий успіх чомусь саме в Китаї. І ми креативили невеличкі анімаційні стрічки. А я, від нема що робити, вчив по вечорах китайську. І, як міг, розважав матір.

…Вона здала раптово.

Стояла біля плити, розмовляла з сусідкою, яка, на щастя, зайшла до неї, і в якусь мить осіла на підлогу.

Коли таке трапляється, життя розколюється. Моє, і без того розколоте навпіл, звузилося до чверті…

Півроку пішло на боротьбу за її життя. Ліву частину тіла паралізувало, мова не відновлювалась. Ані я, ані вона не могли з цим змиритися. Щоденно я займався з нею різними фізичними вправами і навіть навчив сидіти.

Але страшенно боявся залишати саму, адже вона, зазвичай, поривалася щось робити і неймовірно страждала, видобуваючи з себе незрозумілі звуки.

Мені порадили звернутися до лікарів-дефектологів.

Таким чином, за рекомендацією однієї своєї колишньої студентки, Ліни, я познайомився з Мариною.

Вона згодилась попрацювати з матір’ю в приватному порядку.

Приходила щовечора, зачиняла перед моїм носом двері до спальні — і протягом двох годин крізь них я чув, як та, котра навчила мене першим словам, тепер сама намагається вимовити своє перше: Де-нис…

…Увечері ми з Єлизаветою Тенецькою сіли в потяг.

З нами в купе їхала лише одна жінка.

Вона одразу дістала з пакета смажену курку і полохливо поглянула на нас — чи не заперечуємо проти аромату, котрий одразу заповнив увесь простір купе.

Ми не заперечували.

В старих потертих джинсах і такій самій курточці Єлизавета виглядала хлопчиськом.

Як все ж таки з часом змінюється уявлення про вік!

Скажімо, в сорок три моя мати виглядала, як і належить матері сімейства — монументально. Носила високу зачіску, спідниці і блузки, що на її погляд «відповідали вікові», мала заклопотаний вигляд і полюбляла нарікати на молодь.

Нині жінки в свої сорок «з хвостиком» могли б зійти за тридцятирічних.

Ліза ж в своїй вимученій худобі і напівтемряві купе взагалі скидалася на підлітка-сироту, якого кортить підгодувати. Хіба що, коли говорила, довкола очей і вуст виникало легке мереживо мімічних зморщок. Проте, говорила вона не часто.

Кілька разів, оглядаючи нас, чуйна сусідка пропонувала нам долучитися до курки або хоча б до розмови, від чого ми швидко передислокувалися до вагона-ресторану.

Спочатку розмова просувалася сутужно. А повертатися до вже з’ясованого, тим більше вдаватися до якихось спогадів, здавалося нам безглуздим витрачанням нервів.

Єлизавета ввічливо поцікавилася, чим я займаюся зараз.

І я так само ввічливо повідомив, що нині доглядаю за хворою мамою.

Долаючи ніяковість, ми могли невимушено говорити лише на дві теми — про тимчасове, і про справу, яка все ж таки була і якоюсь мірою залишалася для нас спільною — «про кіно».

Мене це цілком влаштовувало.

Обидві теми ніяк не зачіпали минуле.

Проте, говорячи про свою ніким не зайняту квартиру, я обережно схилив її до рішення оселитися в ній хоча б попервах.

А розповідаючи про те, що нині робилося на ниві кінематографу, закинув вудку щодо її хоча б часткового повернення в професію: запропонував замінити мене на кінофакультеті, з якого ніяк не міг втекти, знайшовши поважну причину.

І на першу, і на другу пропозицію вона майже ніяк не зреагувала. Ані погодилась, ані відмовила.

Я намагався бути обережним, як людина, що знешкоджує міну: ледь дихаючи і не знаючи, що несе в собі кожний наступний крок.

Ледь не пензликом розчищав довкола неї нашарування часу. Як хитромудрий розвідник, дослухався до її коротких реплік і намагався зрозуміти, якою вона стала і якою може стати, якщо «розмінування» мине успішно.

Адже — і тепер я відчував це напевно! — звістка про те, що Ліка жива-здорова і те, що ми зустрілися на новому витку свого життя, ледь чутно запустила в дію наші заіржавілі і вкриті патиною механізми.

Залишалося лиш зрозуміти — заради чого?

І у який спосіб використати цей поки що досить химерний шанс на користь цьому рухові?

Поки що ми жваво говорили про мене, і я цілковито віддав свою не таку вже й яскраву буденність на поталу її ввічливої (і не більше!) цікавості.

Досить докладно розповів про перші дні лікування, про те, як розкололося життя.

Поволі вона витягла з мене майже все. А почувши про жінку-дефектолога, котра ось уже два роки відвідує хвору, несподівано запитала:

— Вона тебе любить?

— З якого дива?! — надто швидко заперечив я.

І посміхнувся, впізнаючи в погляді цього стриженого хлопчиська — «рентген», про який колись попереджала її донька.

…Моя колишня студентка, Ліна, була однією з небагатьох учнів, заради яких я ще тримався на кінофакультеті як керівник курсу.

Вступаючи до театрального університету, вона відверто повідомила, що, виконуючи волю батьків, вчиться в якомусь економічному вузі. І що батьки категоричнго відмовились фінансувати ще одну, на їхню думку, неприбуткову, хибну і безглузду освіту.

Тому заробляти на навчання буде сама. А той вуз збиралася полишити, щойно вступить до мене. Була впевнена, що вступить. Подумки я одразу охрестив цю нахабу «Віслючком», але на курс довелося взяти — дурень був би, якби не взяв.

Мав єдиний сумнів — у спроможності оплачувати навчання, адже до когорти «бюджетників» вона не потрапляла через те, друге, навчання.

Але дівчина досить добре зналася на комп’ютерній графіці і заробляла непогані гроші як комп’ютерний дизайнер — робила каталоги, художні альбоми, мала купу замовлень на верстку складних наукових монографій, що потім стало в нагоді, коли я взяв її на роботу в свій продакшн.

Спочатку не уявляв, навіщо їй, майбутньому менеджеру торгівлі, потрібна така химерна і неприбуткова професія, як кінодокументалістика. А вже згодом мав суцільне задоволення від її ідей, вміння все схоплювати «на льоту», а головне — того шаленства, з яким вона йшла до своєї мети. Коли (курсі на другому) її брехню було викрито, мав досить неприємну зустріч з батьками, котрі вважали, що саме я збив дівчину зі «шляху істинного». Погано ж вони знали свого Віслючка!

Згодом, цілком підтверджуючи мою теорію про невипадковість, саме Ліна познайомила мене з Мариною, лікарем-дефектологом, яку порекомендувала для матері.

Це була трохи дивна зустріч.

Коли я згодився випробувати ще й цей спосіб налагодження мовного розладу, Ліна сказала, що Марина Павлівна навряд чи зможе прийняти мене в клініці — у неї щільний графік і брак часу обговорювати приватні справи на роботі.

— Якщо хочете, я б змогла заманити її до вас, — запропонувала Ліна. — І ви б все обговорили в невимушеній обстановці.

Я замахав руками:

— Стоп, машина! Сказала б одразу: ти хочеш мене засватати. Яка ще невимушена обстановка? Навіщо? Терпіти цього не можу, благодійнице ти моя!

Вона розреготалася, мов навіжена:

— У вас, босе, перебільшена самооцінка. Теж мені, цяця! До чого тут «засватати»? Вона ділова жінка. Чи ви вважаєте себе неабияким подарунком, на який зазіхають?

Я скривився, хоча давно звик до її вільного способу спілкування.

— Якщо вона така зайнята, чи схоче витрачати на мене час? — запитав я.