— Не знаю… — замислилась Ліна і додала: — До речі, у неї теж є пересторога, що кожен зустрічний неодружений чоловік — загарбник. Певно, тут ви з нею схожі. Тому вам нічого не загрожує. А лікар вона добрий. У неї німий заговорить! Вона один з небагатьох спеціалістів з дислексії. Пише докторську. І, будьте певні, при її красі і розумі, має мільйон мужиків набагато кращих за вас! А у вас — ось, погляньте в люстерко! — очі як у крокодила Гени і сорочка непрасована…

Відверто кажучи, протягом всіх цих років різні добродії не раз намагалися втягнути мене в своє коло «сімейних і одружених» саме у такий спосіб.

Знадобилося ще кілька тижнів, щоби я упевнився, що це не підступ. Що ця Марина Павлівна дійсно була людиною завантаженою.

Через Ліну ми цілий місяць коригували час зустрічі: то у неї не виходило, то я був у відрядженні.

Я вже плюнув на всі церемонії і збирався сам піти до клініки, коли нарешті Ліна беззаперечно повідомила, що веде пані лікарку до мене.

Довелося трохи розгребти завали і почистити від накипу чайник.

Ця віртуальна «Марина Павлівна» за весь період узгоджень зустрічі в «невимушеній обстановці», ввижалася мені жінкою суворою, огрядною, з вусиками над верхньою губою і дзеркальцем «вухо-горло-носу» на високому чолі.

А ще чомусь уявляв, що у неї великі круглі п’яти, котрі звисають з боків стоптаних босоніжок. Принаймні, така сама лікарка колись вирізала мені гланди.

Попри ці очікування, Марина виявилася стрункою, високою і сором’язливою жінкою з темним довгим волоссям і… в кросівках.

Вона довго знімала їх в коридорі, не зважаючи на мої заперечення. Відверто кажучи, я побоююся, коли жінки аж так ревно підходять до відвідування моєї оселі. Знімають взуття, йдуть до вбиральні і лишають там свій гребінець…

Колись одна пані залишила по різних кутках стільки дрібничок, що ще кілька місяців після нашого чемного прощання заходила то за одним, то за іншим — і, як мені здавалося, забираючи це «одне», залишала щось навзамін. Аж доки я не зробив ретельну ревізію, склавши всі ті речі в один пакет…

Отже, Марина роззулась і Ліна з хазяйським виглядом повела її на кухню. Я зробив їй «страшні очі», мовляв, чому не до пацієнтки?!

Але Ліна жестами показала, що це буде не ввічливо і не гостинно.

Марині було ніяково, як і мені. Щойно ми сіли за стіл, втупившись в чайник, котрий не хотів закипати, вона промовила:

— Вибачте, у мене небагато часу. Ліна сказала, що у вас до мене справа?

Я сказав, що справа у мене дійсно є і, наперекір своєму внутрішньому голосу, несподівано додав, що спочатку варто, як годиться, попити чаю.

Намагався бути привітним господарем. І відчував незручність, адже не був упевнений, що Ліна не наплела про мене три кіло вовни із зайвою інформацією.

Таку незручність я відчував завжди, коли друзі намагались познайомити мене з жінкою. Завжди помічав, що вони, ці обізнані в моїй «тяжкій долі» жінки, дивляться на мене, мов сарни — великими круглими і трохи збентеженими очима.

У Марини очі були цілком нормальні, без співчутливої уваги.

Лікарські очі.

Блакитні, з золотавинками всередині.

Вона сказала, що заочно знає мене: Ліна, виявляється, приносила їй наші анімаційні стрічки, рекламні ролики і короткометражки. Пошкодувала, що їх не показують по телевізору, висловила кілька досить слушних думок щодо музичного оформлення.

— Якщо бос згодиться, — радо сказала Ліна, — ми можемо переглянути наші останні роботи просто зараз!

Але ні я, ні Марина Павлівна не зреагували на таку пропозицію.

Навпаки, лікарка одразу перейшла до справи: подякувала за чай, підвелася зі стільця.

— Дозвольте я огляну вашу маму, — сказала вона і додала: — Можете за мною не ходити.

Я показав їй кімнату, а «Віслючку» — кулак. Але та спокійнісінько сьорбала чай і вдавала повну байдужість.

Від матері Марина вийшла хвилин за двадцять.

Сіла на стілець, постукала пальцями по поверхні столу і уважно подивилась на мене.

— Ви молодець. Ви зробили все, що могли. Але я не впевнена, що зможу чимось допомогти — ця проблема неврологічна. А я лише дефектолог.

— Але ж у тебе все виходить! — вигукнула Ліна. — Ну, будь ласочка…

Марина поглянула на мене. Певно, мій погляд промовляв те саме.

— Гаразд. Спробую, — сказала вона і підвелася: — Вибачте, мушу йти. Мене чекають вдома.

Поки вона зав’язувала кросівки, я дивився на її вузеньку спину, на засмаглі зап’ястя, і думав про подібні рухи, котрі в цю саму мить проробляють мільйони або мільярди жінок по всьому світі: взуваються в передпокої, розпрямляються, поправляють розсипане волосся, когось цілують на порозі — і випурхують, залишаючи по собі запах парфумів.

Звісно, про поцілунок не йшлося.

Просто я так подумав…

З певного часу до подібних знайомств я ставився зневажливо.

Для мене мало значення лиш те, що було «спущене згори». Як те давнє знайомство з Єлизаветою Тенецькою, а через нього — з Лікою. Все те, що потягло за собою той ланцюжок подій, без якого я був би не я.

Все, що стосувалося «спілкування з особами протилежної статі», до якого мене наполегливо залучали приятелі, було штучним. Тим, що могло відбутися, а могло — і ні.

Скажімо, на місці Марини могла б дійсно опинитися огрядна вусата пані, котра так само приязно поставилася б до моєї матері.

Яка, власне, різниця?..

Проте, за останні півтора року, що вона займалася з матір’ю, мені було приємно думати, що це — саме вона. Не вусата. І п’яти у неї не звисають з босоніжок.

І босоніжок вона не носить — лише кросівки. І що вона так просто і ненав’язливо увійшла до мого життя. Навіть трохи змінила його.

Особливо гостро я відчув це того дня, коли перестеляючи материне ліжко, почув від неї уривчасте, але досить чітке:

— Чу-дова жін-ка… Не-про-ґав. Хоч зможу спокійно померти…

Я зрадів так, що пообіцяв «не проґавити», якщо вона пообіцяє мені не говорити дурниць.

І того ж вечора влаштував для Марини грандіозну вечерю з відкритими дверима до материнської спальні — щоб та бачила, як її син ударними темпами налагоджує своє життя.

Потім я зачинив двері.

І поволі, якось непомітно розповів про свій невдалий і досить дивний шлюб…

І був вдячний, що не помітив в її очах тієї загостреної цікавості і робленого співчуття, котре бачив у інших.

Того вечора вона, на відміну від того, як це було завжди, не спішила додому.

Допомогла прибрати зі столу. Не відмовилась від кави.

Вже проводжаючи її до порогу, я обережно запитав, чи чекає на неї хтось вдома.

Вона похитала головою: «Сьогодні — ні».

І я поцілував її.

Але за всі ці півтора року, я не замислювався над тим запитанням, котре почув від Єлизавети Тенецької.

…З вокзалу я одразу повіз Єлизавету до своєї квартири.

Лиш натякнув їй, що вона має повне право на половину майна колишнього чоловіка і її очі звузились, мов у дикої кішки.

— Нізащо! — сказала вона сухим холодним голосом і втупилась у вікно.

А після паузи промовила спокійно:

— Знаєш, я не хочу стягувати з минулого жодної каструлі! Мені краще мити підлоги чи на ринку торгувати. Принаймні, знатиму, чого варта.

Я сказав, що мити підлоги їй не доведеться.

І більше не повертався до цієї теми.

У своїй квартирі я бував раз чи два на місяць.

Заходив, мов на затонулий човен, і сам здавався собі привидом загиблого матроса. Поринав у знайомі запахи, безтямно тинявся кімнатами, проводив рукою по корінцях книжок, сидів на своїй продавленій тахті і тупо дивився на вицвілі постери «бітлів» і «Машини часу», що висіли навпроти — помальовані записами чиїхось давно забутих телефонів.

Іноді лягав і дивився в стелю, уявляючи, що дійсно лежу на дні моря, а час пливе високо вгорі і котить наді мною свої смертельні дев’яті вали.

А мене це аж ніяк не обходить!