Увімкнула ноутбук…

І просиділа майже до ночі, затуляючи собою екран від цікавих поглядів інших відвідувачів.

— Чи добрі новини?

Підвела очі: повз неї проходив якийсь чолов’яга.

— Не дуже…

— Нічо, скоро все владнається, — заспокоїв її чоловік і сів за сусідній столик.

Втупився в неї масним зором.

Марина кивнула, з жахом розуміючи, що віднині вона не знає, що в її рідному місті означає це «владнається».

Вона мов локатор, уловлювала уривки фраз, розмов, дослухалась до дихання містечка — і відчувала, що починає, мов риба на березі, хапати повітря пересохлими вустами.

Те, що лежало на дні, під шарами туги і втоми, безвиході і безграмотності, несподівано скаламутилось і вспливло на поверхню…

— …тепер будуть ставити американські ракети на кожному подвір’ї…

— …ага, прийде та Ната і всіх нас поріже…

— …нічо, Росія поможе!

— То все — карпатьські наробили! Бендерівці! У них там роботи немає — от і вирішили захопити наші робочі місця! Як попруть сюди, як попруть…

— … а ми торік відпочивали в Карпатах… Там гарно і люди… щедро приймали…

— …до Європи, бач, захотіли! Там суцільний гріх: мужик з мужиком живе. У нас скоро теж таке буде…

— …на органи, кажуть, будуть більш-менш здорових забирати — і за кордоном продавати!

— …ми б, може, теж би мітингували — так нема коли: працювати треба, свою копійку заробляти!

— …а чули: там у них вся їжа отруйна, наркоту в чай підсипають…

— …то все американці присилають! І платять! По сто баксів кожному!

— Звісно! Хто ж за безплатно стоятиме?!

— …влада не подобається? А кому вона подобається, га?! Може, нам теж не подобається! Але ж, нічо — не бунтуємо! Влада вона і є влада!

— …підемо до Євросоюзу — всі поля рапсом засіють! А за три-чотири роки, кажуть, рапс виснажує землю. Будемо лапу смоктати…

— А те, що за ці чотири роки влада виснажила країну на чотири річних державних бюджети, вас не турбує?..

— А ви владі ліхтарик тримали?! Га? Ви що, агент? Звідки знаєте?

— У мене інтернет є.

— …та якби не Ленін, сиділи б ви в тому інтернеті! Ленін вам все дав!

— …а ще, кажуть, сланцевий газ тут будуть видобувати. Для Америки. Кров’ю харкати будемо…

— … нас ще ніхто на коліна не ставив!

— Не дамося!

— Гівно будемо їсти — а не дамося!

— Та ми, люди добрі, його всі роки їмо!

— …давай, давай, базікай…

…Безпросвітна задуха, котра колись витіснила її з цього містечка, знову тисла на неї — не продихнути. На зубах скрипів пісок.

Сидіти вдома, де лунали подібні байки, не могла.

Бродила містом, немов у пустелі. Поруч не було жодного співрозмовника. Сахались, мовляв, вона ж — «київська», отже — заражена.

Сірі будинки — «хрущовки», довга запилюжена вулиця — Абрикосова…

Абрикосовий аромат — наркотичний запах дитинства — заповз у ніздрі, дістався самого мозку, запік в очах.

Не зважаючи на осінь, він ще не вивітрився і не змився дощами.

А, можливо, він їй просто наснився.

Він, цей аромат, завжди рятував її, ніби натякаючи на те, що життя може бути прекрасним, справжнім, як цей аромат, якого не відняти у дерева. Навіть старого…

Ноги вивели її на Абрикосову, 10…

Ось кого вона не відвідала, поглинута своїми проблемами — Антоніну Петрівну, колишню вчительку. Її звільнили з роботи якраз тоді, коли Марина закінчувала школу.

Звільнили зі скандалом, без права обіймати будь-яку педагогічну посаду. За що, Марина не знала. Тоді її це не цікавило, хоча пам’ятала, що вчителька завжди розповідала багато нового і не була схожа на жодного із шкільних викладачів.

Пізніше, вже перед своєю втечею до столиці, заходила до неї отримати «благословення» і почула: «Біжи звідси, дитино! Біжи далеко, як тільки можеш!».

Піднялась на третій поверх, подзвонила в розхитані двері.

І за мить вже сиділа на кухні…

— Ну, що ти хотіла, дівчинко? Люди безграмотні. Але вони не злі — прості, — казала Антоніна Петрівна, наливаючи чай. — Що вони бачили? Що знають? Робота — телек — робота. Роботи немає — пиятика. Біда. Хазяїн у них мусить бути. Без хазяїна — біда. Газет немає, по телебаченню — серіали про міліцію. Іншого не дивляться. Не дай Боже, що буде, якщо цей гнійник розкриється — затопить усе… Їм важливий спокій — прогнилий, рабський, але — щоб тихо було. Щоби пиво продавалось. І, знаєш, що я думаю: це ми винні! Ми, вчителі! Адже не таблиці множення треба вчити в першу чергу. Гроші рахувати всі зрештою навчаться. А чи є такий предмет, котрий вчить віри, любові, людяності, зрештою — патріотизму, правді? Або хоча б того, що не можна бити лежачого, жінку, дитину, не можна красти, брехати, вбивати… Я спробувала — не вийшло. А скільки брехні було! Скільки брехні… Звідси і безграмотність, небажання самим розібратися, а не брати на віру все, що тобі підсовують. Але тут так не звикли. А вчитися — «робітнича гордість» не дозволяє. Але знаєш, тут не всі такі. Приходять до мене… хлопці. Говоримо… Боюся за них: збираються до Києва.

— А двері вам хто розхитав?

Посміхнулась іронічно:

— Та були тут… одні… Але, не переймайся, я стара — мені вже нічого не страшно. Їх теж збирають — під пивними ятками: вивозять автобусами, гроші видають — за владу стояти… Я їх з дитинства знаю: тих, хто вас перочинними ножичками по підворіттях лякав. Так що, дитино, будь обережною. Більш за все бійся тих, хто каже «моя хата скраю». Але то нерозумні люди придумали, адже саме в крайню хату першим ворог заходить! Не дай Боже, дожити до цього… Не знаю, чим все скінчиться…

— Я знаю! — сказала Марина.

— І чим же? — посміхнулась до неї Антоніна Петрівна.

— Ми переможемо! — сказала Марина.

…На ранок наступного дня вона стояла на Київському вокзалі, вирішуючи, куди податися — чи одразу на Майдан — чи до квартири, що стояла порожня майже три місяці.

Три місяці перебування в космосі…

— …любити батьківщину буває — ох, як важко! Адже батьківщина — не хліб з маслом.

Часом, вона не може дати і цього.

— Власне, чому вона мусить це давати? Вона, а не — ти? Ти, люблячи її, мусиш зробити все аби вона, твоя батьківщина, не ховала сором’язливо очі, як жебрачка, котра не в змозі прогодувати свою дитину. В певному віці це мусиш зробити ти: прогодувати і захистити. Ось у чому секрет. Не вимагати — а давати! Точніше — віддавати. І поки ми не навчимося віддавати — нічого не зрушиться з місця…

Це вже були зовсім інши розмови.

Інші люди.

Перебуваючи серед них, вона ще ніколи так гостро не відчувала любові до всіх них, до країни, до землі.

Раніше все те, про що точилися розмови, усвідомлювалося на рівні пафосу, навіть апелювати такими банальними категоріями, як любов і патріотизм, було ніяково. Та й ніколи. Здебільшого говорили про кар’єру, гроші, престиж, успіх. Хотіли «звалити», поволі сповнювалися скепсисом до всього, що відбувалося після виборів 2010-го, піджартовували над безграмотністю можновладців, «молотили бабло», сварилися в маршрутках, сподівалися лише на себе — або взагалі ні на що не сподівалися.

Тепер з’ясувалося, що гідне життя на цьому світі можуть прожити лише максималісти, до числа яких Марина ніколи себе не відносила. І от — на тобі! — несподівано, зненацька, неочікувано і непередбачувано вона зрозуміла, що країна стала для неї «понад усе».

Вона піднеслася над метушнею, немов статуя.

І її доля перевищила увесь сенс Марининого життя.

…Чи потрібен військовий квиток?!

Куди він подівся?

Адже точно пам’ятала, що отримувала його з рук кумедного полковника у відставці, котрий вів «військову кафедру». Ніколи не думала, що він знадобиться!

Рилась у шухлядах, ковтаючи нарослий за ці місяці пил.

До біса!

Навіщо цей квиток?!

Тепер одяг! Летіли на підлогу еластичні колготки, панчохи з загогулистим візерунком, сукні з декольте, «діловий» костюм.