До біса!

Навіщо все це тепер?!

Чорт забирай, всі чоботи на підборах!

Чорт забирай, вся білизна в дурних мереживах!

Чорт забирай, жодного нормального светра, жодних теплих брюк!

Господи, все розраховане на якусь ціпу-дурепу!

Серце! Серце не припиняє боліти. На весь голос клекоче телевізор. Часу немає дослухатися!

І як дослухатися? Сісти перед телеком з кухликом чаю? І дослухатися, як болить і калатає серце?! Молитися?

Немає на те часу!

Чути в слухавку — «…і сина більше не побачиш, сучко! Виросте нормальним роботягою! Так і знай! Проти нашої влади пішли — кишка тонка! Та я тебе власними руками…"…

Ніколи не знала, що щелепи може звести так, що не розчепиш. І сліз немає. Ніяких сліз! Аж до перемоги.

Плакати — потім.

Боятися?

Дзуськи!

Вдома — страшніше. А там — люди. Багато людей…

Друга половина січня — холодна. Кажуть, морози — на тиждень. Потім буде легше.

З чим — легше?

З погодою, кажуть…

…У день приїзду одразу потрапила до фантасмагорії: на сцені перед Майданом — священики всіх конфесій голосно моляться, перед сценою — жінки і старші — повторюють вголос сказане.

Над площею — чорний дим, що здіймається від Грушевського: то зблідає, то знову вкриває небо чорною пеленою.

Це означає: хтось («Хто?!! Дай їм, Боже…») підкидає шини у вогонь перед чорним, безжальним і німим ланцюгом війська.

Зверху, з тієї ж вулиці, на рядні швидко проносять пораненого — кров скрапує на бруківку: «Розступіться!».

Якась жінка кидається услід — «Що ж це робиться? Що робиться!!».

Плаче. Дратує криком.

Щелепи намертво зціплені.

Закривавлену бруківку виколупує такими ж закривавленими пальцями.

Варто було б дістати рукавиці, але хрін з ними, з пальцями, з поламаними нігтями! Дядько якийсь звернув увагу: «Ви б переодяглися, пані! Шубку зіпсуєте…».

Всі тут — ввічливі.

Напрочуд — ввічливі.

Підтримують під лікоть у такому хаосі, де в інші часи — затоптали би без жодного вибачення.

Двоє хлопців принесли з гастроному порожні пляшки з-під пива — в таких мирних пластикових ящиках.

— Що робити?

— Розливайте!

Стала в ряд з такими же «пані» — в шубках, на підборчиках: розливала.

Шубка — в плямах. Колготки — в дірках. Ноги в італійських чоботах — гудуть…

А дзвони стишились. І поранених не несуть…

На сьогодні — все?

Повантажили повні пляшки — ящиків зо тридцять…

Можна — додому? Спати? Але — як?

До біса спати: тільки переодягнутися.

Відмити чорні руки.

Зібратися так, щоби вже ні на що не витрачати часу.

Спати — потім.

Все — потім!

В мерії місця вистачить, як у дитинстві в піонерському таборі…

Їхала додому і дивувалась тому, що в метро їдуть мирні люди. Певно, так почувалися солдати, котрі прибували у відпустку з фронту, роздивляючись жінок з помадою на вустах. Але обличчя людей зосереджені, тривожні.

Вона сіла на вільне місце, чудово розуміючи, що від неї пахне димом і бензином.

Вдома навіщось почала шукати військовий квиток.

Вирішила, що піде в медчастину.

Ну і що з того, що її спеціальність — «логопед».

Все одно ж — сякий-такий, а — лікар.

Дещо вміє…

Глупої ночі, взявши таксі, доїхала до центру з напакованими мішками потрібних і непотрібних речей.

Дісталася мерії, облашувалася в кутку за колоною, кинувши туди вовняну ковдру. Роздивилася: колись тут йшли засідання, розподілялися землі, лунали промови і панував дивний мер на прізвисько «Льоня-космос»…

Тепер вона тут, на першому поверсі нарізала бутерброди.

За чотири доби перетворилася на робота.

Треба різати — різала, треба сортувати медикаменти — сортувала. Дослухалася до розмов, мовляв, «ось-ось почнеться бійня».

Можна було б зняти поліетиленові рукавички і піти. Просто — піти, сісти в метро і їхати серед інших громадян з почуттям виконаного обов’язку: погралася в свободу — і досить…

…Перші смерті, звістка про які поширилась, мов чадний дим, стисла горло, скрутила нутрощі, змусила зняти кухонні рукавички.

Краєм вуха почула, що в медичній мобільній бригаді не вистачає людини.

Кинулася до чоловіка, від якого це почула. Той одразу знайшов бушлат, розмірів на два більший за потрібний: «Давай з нами. На передову. Скоро буде гаряче!».

Зиркнув на її ноги:

— Перевзутися варто, сестричко! — і посміхнувся лагідно. — Підбори зламаєш…

За взуттям треба було бігти через Майдан, до пункту збору речей — сама туди купу віднесла, а часу на те немає.

Кинулася до першої-ліпшої жінки в кросівках — та сиділа під колоною і озиралася на всіх, мов вовченя. Пояснила, що їй треба бігти нагору, де «гаряче буде», а на ногах — ось це казна-що італійське!

Та беззаперечно скинула кросівки, простягнула. Всередині ще новенькі етикетки, не затерті. Марина перевзулася — розмір підійшов, кинула їй чоботи — теж непогані.

Молода жінка зашарілася:

— Ой, не треба, навіщо…

— А ти що, боса збираєшся бути?

— Я віддам… Я вас знайду і віддам, — почула навздогін.

Кивнула через плече, мовляв, не мели дурниць, сестричко, кому вони нині потрібні!

І помчала за чоловіком, на ходу натягуючи на бушлат білий плащ з простирадла зроблений — з червоним хрестом посередині.

Вискочила на повітря — вперше за чотири доби нарізання і відчула живий рух прохолодного повітря.

Центр міста пульсував, як розчахнута грудна клітка. Бачила таке один раз, коли їх, студенток, водили до операційної. Навіщо логопедів було туди водити — Бог його відає, дуже вони тоді тим обурювались.

Але тепер дивитися на це розпанахане тіло міста було не так страшно, ніби вже бачила таке, тільки в іншому вимірі.

Чоловік, Семенович, чемно перепросив, вилаявшись, мовляв, до інституту літератури, де один з пунктів облаштовано, вже не прорвемось: звідти вже «беркутята» сунуть. Мовляв, доведеться разом з іншими тут, біля Михайла, майданчик для майбутніх поранених мобільненько організувати.

Але і того не встигли, як згори посунули «беркутята» — стискали кільце щільніше, прориваючи барикади. Семенович встиг її ближче до сцени, до жінок, виштовхати. А сам зник у вирі тисячі тіл і голів, у пульсації натовпу, в галасі і хвилях, що здіймалися і котились, як приплив і відплив. За ним пробитися не встигла, адже бачила лише чорні шоломи, що кільцем оточили багатоголову і багатоголосу юрму.

«Це ще не кінець… не кінець…», — приказувала вона, спостерігаючи, як у шаленій тисняві, немов на батальних полотнах художників, немов у кіно — в усьому в чому завгодно, тільки не наяву! — люди зливаються з людьми. Зір і слух відмовлявся сприймати це «батальне полотно», як реальність. Вперше спав на думку вираз — «не вір очам своїм!».

Виявляється, що можна дивитися, бачити впритул і — не вірити.

Адже побачене перевершувало і кіно, і сни, і уяву.

Злякавшись перших смертей, військо отримало наказ — тиснути, звужувати коло щитами. Але і цього було досить аби хрустіли розтрощені кістки. Навіть в такому галасі чула, як ламаються ноги і руки, як стискаються під залізним поршнем тисячі грудних кліток, як хряскають ребра…

Попри тисняву, бачила, що людське море на Майдані… збільшується. З метро виринають все нові і нові люди — чоловіки, жінки — підтягуються з бічних вулиць. А з мосту над Інститутською — о, дивина! — за усім цим ще й спостерігає чимало ґав.

Жінки намагалися зайти до військових з тилу, вихопити з-під їхніх чобіт поранених, відтягнути непритомних. Загони молодиків у спортивних строях, що йшли за військовими, немов шакали, били всіх кийками, трощили намети, ламали прапори.

Штурханина і галас перекривалися звуками музики зі сцени, бахканням світлошумових гранат, молитвами, котрі по черзі промовляли священики.

Багато хто ще й намагався говорити по мобільних телефонах. Доки був зв’язок.

Якоїсь миті Марина пошкодувала, що не може сказати тому, кому потрібно якісь останні урочисті слова. Та про що можна говорити в останню мить?..