– А навіщо він тобі? – посміхнувся дикун. – Хочеш – будуй, не хочеш – не будуй.

– А коли мене потім потягне ваша поліція?

– Це ще що за штука?

– Це спеціальні люди, що доглядають за порядком, заарештовують за вільнодумство.

– Цього в нас нема, – винувато сказав ватажок. – Порядку в нас скільки хочеш, а от поліції нема.

– А хто ж у вас доглядає за пашпортами?

Дикун увесь скоцюрбився й зігнувся, як побитий пес.

– Куди вже нам, – сумно зідхнув він. – У нас навіть пашпортів нема. Дикуни ми – й більш нічого...

– А куди ви садовите злочинців?

– Нікуди... – сльозливо закліпав очима ватажок. – Ми такі некультурні, що навіть злочинців не маємо.

– А в’язниця?

– І в’язниці теж нема.

Професор з огидою одвернувся.

– От дикуни! – подумав він. І вголос запитав:

– В бога віруєте?

– О, богів у нас скільки хочеш, – зрадів ватажок, задоволений з того, що хоч тут дикуни не відстали від культурних людей. – Богів у нас вистачає. Хочеш, можу подарувати тобі парочку.

Ватажок ухопив пару пальмових цурупалків чоловікоподібного вигляду й тицьнув їх до рук професорові.

Вчений з огидою відсмикнув руку й покривився.

– Та ні, я не про цих богів. Є бог на небі, в трьох лицях, грізний, караючий. Він дбає за пригнічених і бідних. Але непокірних він карає, зухвалих він убиває блискавками, гордих він...

– А в нас навпаки, – здивувався дикун. – Коли боги посилають погану годину, ми самі лупцюємо їх ціпками, як Сидорових кіз. Тоді вони робляться – як шовкові.

– Я не розумію цих слів. Я знаю, що твій бог – дурний, незграбний, непідходящий для нас. Ми його ніколи навіть не бачимо. Його не можна навіть добре відчухрати, коли досадно. Який же бог, коли він благословляє вбивство, страту, жорстокість.

Професор раптом спалахнув від люти й швидко зашкутильгав по хаті.

– Ти – останній дурень, чорношкірий! – вигукнув він. – Ти зневажаєш культуру через те, що знаєш тільки ази нашої цивілізації. Я тобі вже розповідав, як живуть люди в наших країнах. Вулицями раз-у-раз пролітають електричні трамваї й бензинові екіпажі. Наші країни з кінця в кінець перетято рейками залізниць і обплутано сіткою електричних дротів. Велетенські пароплави, дирижаблі, аероплани, підводні човни, радіо, кіно, отруйні гази, газета – ось речі, без яких культурне людство не уявляє свого існування...

– Стривай, чужоземче, – зупинив його дикун. – Я це прегарно розумію. Мої земляки теж чудово мандрують, хоча й не в розкішних купе та кабінах, а переважно пішки. Але вони не почувають жодних незручностей, тому що не знають ваших машин. А ці вигадки, про які ти розповідаєш, вони тільки позбавляють людину інтересу, небезпеки й пригод.

Професор сердито засопів і ображено промимрив:

– Ну, небезпека, припустім, є й у нас... У нас в вагоні можуть, наприклад, потягти чемодана...

А дикун говорив уже голосно й упевнено:

– Я знаю, кому служать ваші машини й бензинові екіпажі. Вони служать тому, хто встиг награбувати собі найбільше блискучих монет.

– Брешеш, дикуне.

– Я говорю правду. Я бачу вплив твоєї культури на тобі самому. В тобі немає радости життя й веселощів. Ти – лютий та жорстокий. На твоїм чолі я бачу сліди скорботних думок, утоми від лютої боротьби, нудьги й пороків. Тобі вже не хочеться посміхатись синьому небу, радіти разом з молодим деревом, сміятись разом із сонцем...

Голос дикуна забринів співчуттям.

– Я ж знаю, що ти – дуже, дуже нещасна людина, чужоземче. Коли б ти народився в нашій країні, ти був би вдесятеро щасливіший...

Віл’ям Вокс нахмурився, мов хмара, так що в хатинці потемніло.

Йому дуже хотілося поговорити з дикуном від щирого серця.

Він уперше відчув, що світовий устрій, який він вважає за ідеальний, – насправді огидний і бридкий. Маленька купка захопила до своїх рук усі скарби країни й будує свій добробут на крові і поті сотень мільйонів. Від того життьовий шлях сучасної культурної людини – одна нелюдська кривава боротьба за існування, брехня, зрада, жорстокість. Нестерпні страждання гризуть людину від колиски до могили, і половина культурного людства вже втратила здатність сміятись. Сучасні умови життя загноїли душу, експлуатація дужих сплюндрувала нерви й тіло, і людство з жахливою хуткістю мчить до звиродніння й дегенерації. Ще на зорі життя люди почали свої пекучі шукання щастя, але з кожним днем примара щастя стає туманнішою й невловимішою.

«Людина народжується, страждає й умирає» – ця страшна формула стала вже звичайною в його високоцивілізованій країні. В боротьбі за шматок хліба людина розірвала з природою, з лісів та степів утекла, замурувалась у задушливій кватирі, засіла в канцелярії, пішла до прокоптілого заводу – й природа жорстоко мститься: пересічна довжина людського життя з двохсот років упала до сорока... Всі держави на багнетах тримають утворений лад, завзято мчать уперед, намагаючись випередити одне одного в культурності, незмінно пристосовуючи всі найновіші винаходи для вбивства людей на війні, спізнілого, бо відразу поневолять сильніші й культурніші «царі життя» ворожих країн...

– Спухай, чужоземче, – сказав нарешті дикун. – Ім’ям спасіння нашого народу я прошу тебе: покинь свою шкідливу роботу.

В душі Віл’яма Вокса прокинулась і заревіла від образи культурна людина.

– Тобто як це покинути?

– А так: усе, що ми маємо, ми знову зробимо спільним добром, забудемо твої гріхи й знову повернемось до сонця й радости життя.

Віл’ям Вокс побілів і, заскреготавши зубами від люти, підскочив до дикуна й ухопив його за плечі.

– Ти розумієш, що ти кажеш, чорношкірий пес? – гримнув професор.

...Пішов професор – лютий, похмурий, аж чорний.

Біля дзюркотливого струмка Віл’ям Вокс побачив трьох дикунів, що лежали на животах і пожадливо пили свіжу воду.

– Не пийте сирої води, – зашкварчав професор. – Це може спричинитися до шлунково-кишкових захорувань.

Один з дикунів обернувся й весело показав професорові язика.

– А-а! – заверещав професор. – Він мене ще й зневажає! Віддайте зараз же ваш ціпок. Не хочете? А дозвіл на зброю ви маєте? Та я вас за двадцять чотири години...

Потім пригадав, що він у країні дикунів, плюнув і поплентався в ліс шукати матеріалу для будування лабораторії.

День-у-день у душі професоровій зростало й поширювалося почуття глибокого жалю до нещасних, позбавлених благ цивілізації дикунів, що не мали навіть – тяжко вимовити! – ні календаря, ні годинників.

– Як же ви знаєте, яка тепер година? – допитувався професор.

– А навіщо вона нам?

– Як так – навіщо? Ну... щоб не спізнитись на роботу.

– У нас роботою не займаються. Не по клімату. Наївся бананів – от і вся робота.

Професор ляскав себе по стегнах і напружено думав.

І прийшов до висновку:

– Дикунів треба цивілізувати.

За два дні відбулися бучні збори всього племени, й професор виголосив там величезну промову.

На невеличкому помості, вкритому широким листям, сидів карачки ватажок, професор і наймудріші члени племени. Навкруги галасували хмари дикунів.

– Вельмиповажні панове! – почав професор.

Дикуни зачмихали.

– Шановні дикунове! Чи знаєте ви, що таке рідина від мозолів?

– Ми навіть не знаємо, що таке мозолі, – винувато зітхнули дикуни.

– Нещасні... А про грошову систему ви чули?

– Куди вже нам...

– От бачите. А в цих двох речах – у грошах і в рідині від мозолив – і єсть квінтесенція цивілізації, що має полегшити ваше безрадісне дикунське життя. Я хочу освітити ваше життя світлом цивілізації. Ми спочатку збудуємо примітивні майстерні, запровадимо грошову систему, зробимо вогнепальну зброю, що на віддаленні нищитиме ваших ворогів. Ми варитимемо п’янливе питво, виробимо закони, що стоять на сторожі громадського добробуту, організуємо поліцію, що ловитиме й садовитиме до новеньких в’язниць злочинців. По блискучих рейках бігатимуть вогнедишні поїзди, вулицями ваших селищ мчатимуть електричні трамваї й бензинові екіпажі. Всемогутня медицина продовжить ваші дні, а віскі й гарний шантан розвеселить ваші душі. Правда, для здійснення другої частини мого програму нам потрібна буде допомога моєї країни, та я сподіваюсь у найближчім часі збудувати великого вітрильного човна, поїхати на батьківщину й привезти потрібних людей та машини... Отже – бажаєте цивілізуватись?