Дикуни почали радитись.

– А може, краще його з’їсти? – запропонував якийсь дідок, показуючи зашкарублим пальцем на професора.

Допитлива молодь запротестувала.

Кінець-кінцем, переважна більшість дикунів, зачарована блискучою промовою професора, заявила:

– Бажаємо прилучитись до благ всесвітньої культури.

Професор низько вклонився й пообіцяв другого дня, за допомогою всього племени, стати до роботи.

Вже майже півроку під керівництвом професора працювали сотні тубільців, творили блага культури.

Вже вечорами по збудованих нашвидку шинках молодь горлала п’яних пісень, частуючи себе свіжою вогненною водою, й платила новенькою, цупкою, щойно зробленою монетою.

Професор мав уже півтора десятки вірних слуг. Здатні дикуни відразу зрозуміли, що за маленькі монети, що їм дає професор, у харчевні можна дістати й м’ясо, й вогненну воду. І що більше монет давав їм професор, то відданіші були чорношкірі.

Одного разу вночі до професорової лабораторії влетів білий ватажок.

– Слухай, Світло Знання! – заревів дикун. – Уставай! Трапилось таке, чого ніколи не було в нашій країні. Один з наших, розвеселившись од огненної води, вкрав у свого друга гаманець з монетами, а той розпоров йому черево одним з тих кинджалів, що ти обмінюєш нашим на хутро.

Професор сів на ліжку й, звісивши голі волохаті ноги, почав думати.

– Цілком зрозуміла річ, – прорипів він нарешті. – В країні починає зароджуватись злочинний елемент. Треба організувати поліцію.

За два місяці утворили поліцію. Кожного поліцая уквітчали кокардою й озброїли довгим ножем.

– А тепер, – сказав Вокс, – треба скласти закони, інакше поліції нічого буде робити. З факту існування поліції походить потреба утворення законів.

І засів писати закони.

Найбільш здібні тубільці цілими днями втовкмачували в голову темній юрбі значення окремих артикулів.

Тут раз-у-раз траплялися прикрі непорозуміння.

– Чому закон мені наказує обмотуватись пальмовим листям?

– Щоб не порушувати громадської благопристойности.

– Я в поліцію ти хочеш?

– В поліцію не хочу, – одверто признавався дикун.

– Тоді обмотуйся листям.

Закон суворо охороняв права тих, хто встиг наховати собі силу блискучих монет і купував працю своїх земляків.

Без грошей вже нічого не можна було дістати: професор розподілив природні багатства країни на рівні частини і роздав їх своїм прихильникам. Кокоси й банани треба було купляти, інакше доводилось мати діло з поліцією.

Закон, крім того, найсуворіше забороняв присвоєння чужої власности, злодійство, кохання до чужої дружини або чоловіка, а також бійки, вбивство й розлуку з законною жінкою.

– В нас і без законів цього не було, – похмуро скаржився ватажок.

– Нічого, – самовпевнено заспокоював його Вокс. – Тепер теж не буде. Хай тільки добудують в’язницю.

Коли в’язницю скінчили, Віл’ям Вокс видав додатковий закон, що забороняв навіть у думці критикувати чинний лад. Тубільці позирали на ґрати новенької в’язниці і хмарно мовчали.

Колишні жерці, спокушені блискучими монетами, негайно перейшли в християнство, повісили на себе нашвидку зроблені дерев’яні хрестики, молились єдиному богові і раз-у-раз обіцяли непокірним дикунам за покірність рай в майбутньому житті.

– Не хочу я майбутнього життя, – буркотів якийсь дикун. – Хочу, щоб усе було, як перше.

– Я до в’язниці хочеш?

– До в’язниці не хочу.

– Гляди мені. Там місця вистачить.

Місць у в’язниці справді вистачало. Бо час від часу кат виводив найбільш упертих злочинців на майдан і, наказавши їм помолитись за спасіння душі, жваво відтинав їм голови.

Віл’ям Вокс з вікна своєї лабораторії дивився на цю операцію, й пекучий біль краяв йому серце.

– Боже мій, – шепотів він. – Коли ж, нарешті, замість цього дикунського способу ми матимемо у себе електричне крісло?..

Ватажок дедалі марнів і зітхав глибше й глибше.

– Слухай, чужоземче, – сказав він одного разу Воксові. – Зверни увагу на наших дівчат. Вони навчились продавати своє тіло за блискучі монети.

– Це називається – проституція, – позіхаючи, сказав Вокс.

– Мені однаково, як воно називається, – відповів ватажок, – а тільки наші мужчини хворіють від цього на погані хвороби.

– Ти – справжній дикун! – гримнув Вокс. – Не можна ж усе відразу. Почекай, ми збудуємо лікарні й успішно будемо боротися з отим лихом. А цих дівчат можна буде садовити до в’язниці. Це можна почати й завтра. Дуже просто.

Ватажок замислився й уп’явши погляд у далечінь, сумно сказав:

– Ти обіцяв нам, чужоземче, блага культури, але ми їх щось не бачимо. Культура є, а благ нема...

– Тобто, як це нема благ? – обурився Віл’ям Вокс. – А монетна система? А перші майстерні зброї? А поліція? А в’язниця для покидьків? А вогненна вода, що веселить серце? А закон, що стоїть на сторожі твого добробуту? Це, на твою думку, що? Собака?

Дикун гірко всміхнувся.

– З того часу, як ми тебе врятували, наш нарід забув сміятись, танцювати й радіти, всміхатись сонцеві й життю. За твої блискучі штучки чоловіки продають свою працю й сумління, а жінки – працю й тіло. Ми ніколи не вбивали й не крали, – тому що все добро наше було спільне. Тепер твоя в’язниця переповнена злочинцями.

– А куди ж їх дівати? Дикуне?

– Я знаю, що чужоземець – Світло Знання, а я – дурний дикунський ватажок, якому завтра земляки можуть дати абшит. Але я хочу сказати те, що бачать мої очі. Твоя культура, як отруйний плід, робить людям одну тільки шкоду.

– Ти – дурень чорношкірий.

– Я знаю. Я – дурень, а з тебе пишається цілий цивілізований світ. Та коли там, у твоїх країнах, усі вчені й благодійники людства подібні до тебе, то ви – найнебезпечніші, найшкідливіші потвори в світі. Я згадую, яке прекрасне було наше життя до тебе і яке воно огидливо-болюче зараз. Хто його зіпсував? Ти. Наше життя сяяло сонцем, радістю, сміхом. Всі в нас були рівні. А ти прийшов, розділив нас на багатих і злидарів, примусив страждати і втішатися надіями на якісь там блага, що нам обіцяє на тім світі твій бог.

– Не смій богохулити, дикуне! Знищити те, що є основою культурного розквіту кожної країні? Повставати проти законного ладу? Я накажу відтяти тобі твою прокляту голову, шахраю! Геть! Геть звідси! І коли ти ще раз навернешся мені на очі – ти згниєш у в’язниці як собака!

Професор наступав і скиглив.

Дикун стояв на порозі і, стиснувши зуби, простромив Вокса палючим поглядом.

– Ти запам’ятав, що я тобі сказав? – крикнув йому в обличчя Вокс.

Дикун не ворухнувся. Уп’явши погляд в очі професора, він жбурнув гнівну блискавицю й чеканно сказав:

– Я запам’ятав. Але й ти, в свою чергу, теж запам’ятай наш звичай: своїх земляків, слабих на незцілиму хворобу, ми шпурляємо зі скелі в море. І їм краще відразу вмерти, і ми менше страждаємо, дивлячись на них. Прощай.

Дикун рвучко відвернувся й швидко зник у густій вбирущій запашній темряві.