– Ваша підготовка, гер Іполитов, наближається до кінця, завтра чи післязавтра на місцевий військовий аеродром прилетить наш «Арадо», і через кілька днів ви… – Краусс зробив рух долонею, і в Іполитова защеміло серце. Невже так скоро?

– Посадочний майданчик визначений? – перебив штурмбанфюрера.

Зараз це питання з'ясовується, – відповів Краусс, ухильно. – Я ж веду до іншого. Від сьогодні раджу вам припинити вживання спиртних напоїв. Рука у вас справді мусить бути твердою, а голова завжди тверезою. Алкоголь і не сприяє цьому, сподіваюсь, ви поділяєте мою точку зору?

Іполитов ствердно кивнув. Цей німець висловлює прописні істини з виглядом першовідкривача. Клятий есесівець не розуміє, з яким задоволенням він би упився сьогодні. Аби на годину, бодай на хвилину забути, що через кілька днів…

Та все ж Краусс має рацію, і його майбутня доля справді залежить від твердості руки, безпомилкової реакції і вміння блискавично приймати слушні рішення. А алкоголь, і що ж тут удієш, таки не сприяє цьому.

Вони випили смачний і явно не солдатський компот. І Ганс з таємничим виглядом покликав їх до маленької, відгородженої від барака комірки з масивними залізними дверима. Стільців тут не було, Ганс підсунув їм порожні.. ящики з-під снарядів «панцеркнакке», поліз у кут і витягнув звичайний портфель з двома замками – портфель радянського зразка, в якому носять папери службовці та керівники різних рангів. Іполитов згадав, що саме в такому портфелі він віз украдені на станції Аягуз, де працював завідуючим нафтоскладом, гроші, багато грошей, і він зміг порозкошувати на них. Звичайний портфель з дешевої шкіри – ніхто не зупинить на ньому погляд. Чого ж Ганс ставить його на стіл мало не урочисто? І Краусс посміхається таємниче?

Штурмбанфюрер простягнув руку, наче хотів узяти портфель, та в останню мить передумав. Поклав руку долонею на стіл, погладив його чисто вистругану поверхню і мовив:

– У цьому портфелі сюрприз, гер Іполитов, приємний для нас з вами сюрприз, його зробив нам Ганс не без допомоги спеціалістів Головного управління імперської безпеки. Чи не так майоре?

Ганс поважно кивнув, очі його світилися урочисто. Поплескавши по портфелю рукою, сказав:.

– Тут лежить міна, гер Іполитов. Міна великої вибухової сили, яка може спричинити великі пошкодження.

– На неї ми покладаємо значні надії, – підхопив Крусс. – Ви – Герой, і там, на радянському боці, перед вами мусять відкритися всі двері. Точніше, двері різних засідань, урочистих і зовсім звичайних. Втім, звичайні засідання не повинні вас дуже цікавити. Мусите потрапити на урочисте, присвячене річниці Жовтня, – здається, вони проводяться у Великому театрі?

– Так, це знає кожна радянська людина.

– Бачите, знаємо й ми. Та от, ви одержуєте всякими правдами й неправдами запрошення на це урочисте засідання або до якогось іншого приміщення, де будуть присутні партійні та радянські діячі, а також великі воєначальники, особливо сам Верховний та керівництво Ставки, Вам зрозуміло?

– І знову Іполитов кивнув мало не автоматично. Звичайно, він давно вже збагнув, куди гне Краусс. Але чи відомо цьому самовпевненому штурмбанфюреру, як важко одержати перепустку на таке засідання? На урочисте, правда, легше, але пронести міну повз пильних чекістів мало ймовірно. Проте чого загадувати наперед, нехай зараз повірять, що їхні ідеї можуть здійснитися, а далі буде видно.

Ганс клацнув замками портфеля, зазирнув у нього, наче школяр, що збирається дістати підручники. Запросив Іполитова подивитися. Той глянув і побачив звичайну скриньку – невже ця шкатулка має страшну вибухову силу?

У відповідь на його подив Ганс сказав:

– Ви заносите портфель до залу, в якому міна має вибухнути, непомітно залишаєте його, а самі зникаєте. Решту робить ваша дружина. У призначену хвилину вона подасть радіосигнал, і міна вибухне.

– Просто й сердито, – додав Краусс.

«Звичайно, задумано сердито, – вирішив Іполитов. – Але не так це просто. Он у вас як вийшло… Полковник Штауффенберг залишив міну під самими ногами у фюрера, ну й цо? А хто мене пустить крутитися з міною під ногами…» – Іполитов сам жахнувся цієї думки, хотів поділитися своїми сумнівами з Крауссом і Гансом, але вчасно затнувся і промовчав. Прямо називати речі своїми іменами не годилося. Тим більше, що кожен міг зрозуміти його по-своєму, а щодо справи Шїауффенберга, всяка, навіть маленька, невизначеність могла мати трагічні наслідки. Певно, Краусс збагнув, які думки хвилювали Іполитова. мовив так, щоб відповісти на невисловлене запитання, в той же час ніхто не зміг би зачепитися за жодне його слово:

– Це міна великої вибухової сили. Я б сказав – величезної. Те, що ми мали раніше, не йде в жодне порівняння…

Іполитов зрозумів його й вдячно нахилив голову. Так, розвідка не шкодує нічого для його місії, і вона мусить удатися. Звичайно, він же пестунчик долі, все в його житті здійснювалося.

Украв гроші – втік. Захотів улаштуватися на добру роботу – знайшов роззяву-начальника. Вирішив перейти лінію фронту – будь ласка, тут тобі і визнання, і довір'я, Навіть шаноба. Це ж треба! сам Скорцені…

Засунувш руку в кишеню, Іполитов намацав бронзовий брелок, пбдарований у Фріденталі.

Його талісман, йбго щастя…

Рвані й злі хмари мчали назустріч машині низько над лісом, наче хотіли зачепитися за верхівки сосен, але обминали їх і мчали далі, несли з собою сквиру, проте не могли пролитися дощем. Погода псувалася, а розшукувачам це було зовсім ні до чого, особливо тепер, коли «віліс» стрибав по вибоях дороги між Дідиловом і Квасовом.

Віктор витискав з машини все, що міг, і Бобрьонок з Толкуновим трималися міцно, аби не вилетіти з машини на крутому повороті.

Близько півночі, коли вони ще сиділи в Дідилівській сільраді її розмовляли з головою, пролунав дзвінок з районного відділу держбезпеки. Черговий повідомив: щойно дзвонила якась дівчина з Квасівської сільради – там об'явився німецький диверсант, і голова з «яструбками» пішли брати його. Оперативна група виїжджає в Квасів, але від райцентру до села сорок кілометрів, а з Дідилова десять – отже, начальник райвідділу розпорядився в разі можливості додзвонитися і повідомити їх…

Бобрьонок, не дослухавши, кинув трубку: кожна секунда дорога, невже не розуміє цього балакучий черговий?

Толкунов, побачивши вираз обличчя майора, уже підводився, голова щось сказав, однак не було часу ні на пробачення, ні на пояснення – добре, що Віктор дрімав тут же, на лавці в сінях, йому-то нічого не треба було пояснювати – через кілька секунд «віліс» рвонув до Квасова як навіжений, розтрушуючи колесами пісок сільської вулиці.

Лише тоді Бобрьонок розповів, що сталося.

Толкунов покашляв у кулак і мовив незадоволено:

– Кажеш, голова з «яструбками» пішли брати?

– Гадаєш, мені це подобається? Чорти б їх забрали, невже диверсант утече?

– Усе може статися, – якось флегматично відповів капітан, та одразу вибухнув гнівом: – Теж мені художня самодіяльність! Пішли диверсанта брати, нам би його дай боже взяти, а то «яструбки»!

У глибині душі Бобрьонок поділяв капітанові почуття, але повністю погодитися з ним не міг, – Люди життям ризикують, а ти…», – - сказав несхвально.

– А хто їх просить ризикувати? – пробуркотів Толкунов під ніс.

– Совість.

– А якщо випустять диверсанта?

– Погано.

– Не те слово. Вони в таке підпілля підуть, що спробуй знайти!

– Так, – погодився Бобрьонок. – Якщо диверсанти в Квасові чи біля нього, ми б їх завтра намацали. Давай, Вітю…

Але Віктор і так робив усе, що міг, і «віліс» стрибав по вибоях, як гірський козел, мчав назустріч сердитим хмарам…

Десять кілометрів до Квасова подолали за чверть години, хвилини три чи чотири шукали сільраду, нарешті побачили два освітлені вікна, єдині на селі, й під'їхали просто під ґанок. Голова почув звук мотора й вийшов назустріч. Стояв на сходах і дивився, як вистрибують з відкритої машини двоє офіцерів.