– Що?.. – нетерпляче вигукнув Бобрьонок. – Що сталося і де диверсант?

– Убитий.

– Ех!.. – з докором видихнув Толкунов. – Що ви наробили!

– Вбили диверсанта! Хіба неправильно?

Бобрьонок одразу заспокоївся: диверсанта не випустили, Це вже було добре, звичайно, краще було б взяти живим, та що поробиш. Зсунув кашкета на потилицю, наказав:

– Розповідайте, як сталося.

Голова зробив жест, запрошуючи до приміщення, проте офіцери лише приступили до нього, дивилися нетерпляче, й він розповів:

– Прибіг хлопець… Отже, невідомий, прошу вас, виявився бандерою, але гарним бандерою, бо повідомив, що в мірошниковій хаті диверсант. Вони разом прийшли до села, диверсант подався до мірошникової жінки, а бандера сюди. І повідомив нас, мене, отже, й двох «яструбків». Я подзвонив до району, проте, самі знаєте, додзвонитися в нас… Отже, вирішили брати самі. Бандера нам свій автомат дав, то зовсім не боялися й були впевнені, що візьмемо. А в диверсанта гранати. Вбив нашого Трохима, але після цього і його з автомата поклали.

– Де той бандера? – швидко запитав Бобрьонок: одразу збагнув, що від показань людини, котра спілкувалася а диверсантом, залежить дуже багато.

– А тут… – голова відступив, звільняючи прохід. – До речі, він з автомата й поклав тамтого диверсанта.

Бобрьонок двома кроками подолав сходи на ґанок. У кімнаті тьмяно світила закіптюжена гасова лампа, на лавці сиділи двоє хлопців – білявий з вихром, зовсім ще пацан, і шатен з довгим волоссям і великими живими очима – він утупився в офіцерів не те що лячно, але з тривогою, і Бобрьонок одразу зрозумів, що саме цей хлопець прийшов у село з диверсантом.

Ступив до нього.

– Ти?.. – запитав. – Ти привів диверсанта в село? Хлопець зблід 3 підвівся. Був високий, одного зросту з майором – стояли й дивилися один одному у вічі. Нарешті хлопець відповів:

– Так, ми прийшли разом.

– А що далі?

– . Він лишився в Семенкугів, а. я побіг до сільради.

– Злякався? – запитав Толкунов.

Юрко відповів твердо:

– Ні, чого мав лякатися? Хто знав, що ми в селі?

– То чого ж?

– Так він же німецький диверсант!

– А ти хто?

Юрко знітився.

– Але ж не гітлерівець, – відповів тихо.

– Бандерівець?

– Так.

– Звідки?

– З куреня Сороки.

– І що робив з диверсантом?

– Мали завдання прийти до Квасова й надати допомогу якимсь людям. Але я не знав, що німецьким диверсантам.

– Тепер ти скажеш, що бандерівці воюють з німцями.

– Ні, – впевнено перервав його Юрко, – тепер не скажу.

Бобрьонок побачив, що допит іде трохи не так, як потрібно, й вирішив утрутитися:

– Ти прийшов до села з одним диверсантом? – запитав. – Де ж другий?

– У схроні.

– У якому схроні?

– Кілометрів за десять.

– Хто там?

– Німецький радист і сотник Муха.

– І що ви робили разом з диверсантами?

– Вони шукали галявину. Гадаю, для посадки літака.

– І знайшли?

– Так.

– Де?

– На захід від села верст вісім.

– Ходили туди всі?

– Так, усі четверо. Потім Харитон, старший групи, наказав мені йти з ним до села, а Муха з радистом повернулися до схрону.

– Знаєш, де схрон?

– Знаю.

– І знайти зможеш?

– Звичайно.

– Хочеш допомогти нам?

– Чого ж ні? – махнув рукою Юрко. – Я вже вирішив: мені вороття нема. І робіть зі мною що хочете…

Голова подав майорові шмайсер.

– Ось його зброя, – пояснив. – Добровільно передав нам, а потім з цього ж автомата поклав диверсанта. Ми пукали в тамтого шпигуна, але ж у темряві… А він із шмайсера – не розгубився і скосив.

– Допукалися, – не схвалив Толкунов. – -Не вмієш пукати, не берись!

Голова образився.

– Хто знав, що ви приїдете? А він би побавився з мірошннцею й до лісу… Спробуй схрон знайти!

Що ж, він мав рацію, і Бобрьонок мовив:

– У нас нема до вас жодних претензій, вибачте, як ваше прізвище?

– Василем Стефураком звуся.

– А по батькові?

– Лук'яновичем.

– Шкода тільки, Василю Лук'яновичу, що хлопець ваш загинув.

– Шкода. Гарний був хлоп, фронтовик, там якось пронесло, а тут поклали.

– Смерть у бою!

– Так, – погодився голова, – почесна, та коли гине свій чоловік…

– А де жінка, в якої ночував диверсант? – запитав Бобрьонок.

Голова вказав на двері сусідньої кімнати.

– Комора там, – пояснив, – Без вікон, і не втече.

– Де труп шпигуна?

– Лишили на подвір'ї. І наш Трохим там лежить. Не було часу, – додав винувато, – сюди спішили, щоб зателефонувати.

Все було правильно, Бобрьонок подумав кілька секунд і прийняв рішення.

– Ти, – кивнув на білявого юнака, – лишайся тут і стережи жінку. Це тобі, – передав шмайсера, – заслужив у. бою. А ми – до мірошниковвго подвір'я. До речі, а він сам де?

– Поїхав до району.

– Повернеться, не проґавте.

– Овва! – аж образився голова. – Ми того клятого посіпаку!..

– Поїхали, – наказав майор. – І ти з нами, – взяв Юрка за лікоть, – треба побалакати. – Він пішов уперед, не озираючись. Толкунов на всяк випадок пропустив Юрка поперед себе – все ж до кінця не довіряв йому.

Бобрьонок висвітив ліхтарем вбитого диверсанта. Точнісінько такий, як описав Степан Олексюк, – високий, чорнявий, горбоносий. У формі старшого лейтенанта. Толкунов обшукав його, але нічого, крім ще одної гранати, документів та цигарок із запальничкою, не знайшов.

Офіцерська книжка виписана на старшого лейтенанта Іллю Івановича Горохова, командировочне посвідчення… Власне, все. Ні, не все: намацав у комірі ампулу, спритно вирізав ножем. Отже, за інструкцією не мали права здаватися – краще легка смерть від ціанистого калію.

Лишивши голову сільради на подвір'ї, Бобрьонок з Толкуновим прихопили з собою Юрка і зайшли до хати. Хлопець сів на лаву під стіною, капітан засвітив лампу, влаштувався поруч, а майор присунув важкого стільця й сів навпроти.

З розбитого вікна тягнуло свіжістю, світло в лампі мерехтіло, Юрко намагався не дивитися на нього, але притягувало – бачив, як поступово закіптюжується скло від невміло прикрученого ґнота, й слухав майора, не дивлячись йому у вічі. Бо зустрітися з ним очима було важко, не тому, що боявся, страх уже минув, і не хвилювався за те, що станеться з ним, відчував навіть не вину, а незручність і тривогу, як школяр, котрий стоїть перед суворим учителем і не знає, яке саме запитання поставлять йому.

– Ваше прізвище, ім'я та по батькові? – сухо запитав Бобрьонок.

– Штунь Юрій Пилипович.

– Звідки.

– Із Львова.

– Давно в курені Сороки?

– Півроку.

– Брали участь в акціях?

– Ні.

– Чому?

– Я гімназію закінчив і був у курені начебто писарем. Гімназистом і називали – прізвисько.

– Що привело вас до бандерівців?

– Хотів визволити свою батьківщину.

– І довизволявся… – вставив Толкунов. – 3 автоматом проти своїх пішов.

– Я йшов проти німців.

– Чекай. – зупинив окапітана Бобрьонок. – Звичайно, Юрію, ваша провина велика, але ви вже фактично заслужили прощення. Казали, що допоможете нам..

– Я від своїх слів не відрікаюсь.

– Треба взяти радиста. Обов'язково живим.

– Розумію.

– Нічого ти не розумієш, – знову втрутився Толкунов. – Знаєш, як беруть диверсантів живими?

– Не доводилось.

– Справа ця не вельми легка..

– Вночі упевнився.

– А якщо упевнився, мусиш розуміти, на що йдеш.

– Розумію.

І знову ініціативу взяв на себе Бобрьонок:

– Треба виманити із схрону радиста. Бажано самого, без Мухи. Здається, так сотника звуть?

– Авжеж, Мухою.

– Зможеш викликати радиста із схрону?

– Дуже просто.

– Як?

– А звідки йому знати, що Харитон загинув? Скажу: кличе його разом з рацією.

– Правильно міркуєш, – пожвавішав майор. – Скажеш: наказ старшого групи.

– А якщо не повірить? – вставив Толкунов.

– Чого йому не вірити? Мусить.