Певно, після гарячого чаю капітана потягло на розмову, бо поправив кашкет, який ледь не злетів на черговому вибої, й почав начебто скрушно:

– Оце поспішаємо, несемося невідомо куди, а я так гадаю: даремно. Прикмета в мене така: що гарно починається, погано скінчиться. Ось і сьогодні: літак начебто точно мусив сісти, а дзуськи! Велика дуля під ніс. Бо все спочатку пішло гладко: жевжика на хуторі голіруч узяли, потім другого із схрону витягай. Наче побавились. А тепер що?… Сів літак у відкритому полі, йди на всі чотири сторони, гуляй, Вася, а документи в нього, гадаю, комар носа не підточить, спробуй знайти…

– Наче тільки ми з тобою, – не погодився Бобрьонок. – Усю зону перекрили, кругом астави, на дорогах патрулі.

– А якщо вій по бездоріжжю?

– Місцеві люди чужинця помітять.

– Бандери в цих лісах, кажуть, ще є, – заперечив Толкупов, – може, до них паняє?

Бобрьонок подумав: це був би найгірший варіант. Справді, залишки бандерівських банд ще крилися в навколишніх лісах: якщо диверсанти зв'яжуться з ними, знайти їх буде значно складніше.

– Може, й паняють, – мовив похмуро, – за оперативними даними в цих місцях є залишки банд.

– Тому вони й посадили літак у цьому квадраті.

– Що нам гадати? Є наказ – перекрити тринадцяте шосе, перекриємо так, що ніхто не проскочить.

Толкунов непомітно просунув руку під шинелю, погладив орден, пришпилений вчора Карим. Його перший Червоний Прапор. Мовив:

– Шкода, якщо ті диверсанти на когось іншого вийдуть. Але Бобрьонок зрозумів, про що саме думає капітан.

Ледь помітно посміхнувся і зауважив:

– Ще одного ордена захотів? Навряд чи – щойно ж одержав.

Толкунов знітився і запитав:

– Що ти, наче за ордени воюємо? Воно, звичайно, приємно, коли начальство цінує, але ж, сам розумієш, якщо німці літак у нашому тилу садять, певно, важливу операцію задумали, й мусимо їм зашкодити.

– Мусимо, – кивнув Бобрьонок, – не шкодуючи життя! Він сказав це просто й впевнено, декому ці слова могли б видатися пишномовними, проте сказав те, що думав насправді, та й не тільки він – тисячі й тисячі…

Кожен щоденно ризикував життям – чи то в атаці на окопи ворога, чи то в далекому небі під обстрілом зенітних батарей, чи то тягнучи телефонний кабель від командного пункту, чи так, як вони, – начебто далеко від лінії фронту, від самісінького пекла…

Але ж усюди була небезпека, ніхто не міг сказати, чи лишиться живий через годину або навіть хвилину, кожної секунди на людину чигала смерть, усі знали це, бо таку вже мали важку долю – бути воїном. Поля кінчалися, за кілометр уже темнів ліс, за ним лежало тринадцяте шосе, яке вони мусили перекрити. «Віліс» уже не водило роз'їждженим багновиськом, почалася лісова піщана дорога.

Толкунов заховав термос під сидіння і поправив автомат, на колінах. Якщо б мали у «вілісі» рацію, саме цієї хвилини почули б схвильований голос Карого:

«Говорить третій… З чотирнадцятого квадрата, де приземлився ворожий літак, орієнтовно дорогою на Сарни рушив мотоцикл з двома диверсантами. Чоловік і жінка…»

Дорога на Сарни й була отим тринадцятим шосе, що пролягло за лісом. Однак у «вілісі» тепер не було рації і Бобрьонок з Толкуновим не могли знати того, що вже стало відомо сотням піднятих по тривозі людей, які оточили величезний район навколо приземлення гітлерівського літака.

Але все ж вони наближалися до тринадцятого шосе, де зустріч з ворогом була найімовірнішою, і зігрітий гарячим чаєм Бобрьонок відчув, як легкий морозець торкнувся шкіри попід потилицею, – явна ознака того, що він приготувався до бою і цей бій міг початися кожної миті.

Іполитов зупинив мотоцикл на узліссі й вимкнув мотор. Тиша одразу огорнула їх, Іполитов зліз з сідла й розпростувався. Запитав:

– Ну, як я їх?

Сулова відкинула брезентову запону з колін.

– А що, – відповіла впевнено, – тепер ми серед своїх, і мусять шанувати своїх героїв.

Сказала так, що тільки Іполитов відчув легкий іронічний підтекст. Він кілька разів присів, розминаючись, – гарний настрій уже повернувся до нього. Дістав флягу з коньяком, ковтнув лише раз, наче святкував свою першу перемогу, подав Лідці, проте вона відмовилась,

– І тобі не раджу, – сказала осудливо.

– Символічно, – осміхнувся той.

Але Сулова похитала головою, і Іполитов заховав флягу.

Сулова легко вистрибнула з коляски, підвела руки, груди в неї випнулися, Іполитов жартівливо ляснув її по сідниці й мовив:

– Живемо! Тепер самі собі хазяї… Грошей навалом, документи гарні, гуляй…

– Трохи можна й погуляти, – погодилась Сулова. – Влаштуємось у Москві, десь у готелі, там зараз магазини з комерційними цінами, пам'ятаєш, Валбіцин казав, усе є, день-два відпочинемо…

– Ні, – заперечив Іполитов, – в готелі небезпечно. Всі готелі під наглядом, краще знімемо квартиру. Кімнату під Москвою, є таке селище Красково, там у мене знайомі, житимеш на дачі, як пані.

– Не на дачу їдемо.

– Звичайно, але звідти на Москву приміські поїзди ходять. Сорок хвилин – і в центрі.

– Мабуть, маєш рацію, – погодилась Сулова. Правда, бурхливе готельне життя з вечірніми ресторанними посиденьками більш імпонувало їй, проте їхали в Москву не для гулянок.

– Головне, не поспішати; – мовив їполитов. – І виважувати кожний крок. Спіткнешся – не підведешся.

– Але ж Краусс наказував не зволікати.

– Де той Краусс? Нам з тобою, Лідо, тепер Краусс до фені, – заперечив Іполитов. – Про себе мусимо насамперед дбати. Бо тепер ми самі, а проти нас усі, – розвів руки, наче показуючи. – Усі без винятку, слова сказати не можна, краще й думки ховати.

– Так, самі, – погодилась Сулова. – Ніхто не допоможе. Самі проти всіх, ти над цим думав? І тобі не буває лячно?

– Ти ці жіночі вибрики кинь. Лячно не лячно, своє мусимо робити. Боязких сюди б не посилали, – заперечив Іполитов якнайупевненіше, але сам подумав, що все залежатиме від ситуації і розумна людина на його місці мусить насамперед роздивитися і зважити на все. Буде можливість виконати завдання – виконуй. Чому не підкласти міну під час якихось зборів, навіть цікаво, разом з Верховним та його оточенням загинуть ще десятки людей – розголос на весь світ. А хто вчинив? Він, Іполитов, або майор Таврин, – і його ім'я прославиться у віках. Чи вистежити машину, в якій Верховний їздить до Кремля…

Заліг десь у потайному місці, звідки легко втекти, – один постріл з «панцеркнакке», машина горить, довкола сум'яття, а ти тікаєш…

Правда, охорона там, певно, метикована, одразу почнуть переслідувати – треба добре вивчити місцевість, десь поблизу поставити мотоцикл, на ньому можна рвонути навіть лісовими стежками: наше вам з китичкою, як казали до війни, бувайте здорові, не чхайте…

Щоправда, варіант з міною в театрі – безпечніший, Іполитов більше схилявся до нього. Головне – одержати перепустку на урочисте засідання, звичайно, одразу таке не робиться, треба налагодити зв'язки, увійти в довір'я, знайти впливових знайомих.

І зважити на все. Так, недарма каже народна мудрість: сім разів мір, а раз утни.

Зрештою, можна утнути, а можна й не утнути. Є чудовий край – Середня Азія. Колись він жив і працював там – на Турксибі. М'який клімат, довірливі люди, чудові старовинні міста. Якщо виникнуть якісь ускладнення, можна податися туди. Героєві Радянського Союзу там узагалі можна ханьки м'яти. До того ж він чув: таджички дуже вродливі й пристрасні – прибитися до якоїсь красуні, а там – що бог дасть.,.

Іполитов уважно зиркнув на Сулову. Не відводить від нього очей, і навіть тепер, коли тільки почало розвиднюватися і небо на сході лише посвітлішало, можна розгледіти на її обличчі саркастичну посмішку.

Невже прочитала його думки?

Що ж, у проникливості їй не можна відмовити, але ж, дорогенька, думай, що хочеш, а останнє слово за ним.

Так, за ним!

– Сідай, Лідо, – наказав Іполитов, – чула, вони перекрили зону й шукають нас.