– Щось ти став харапудливим, – одповіла безжурно, – шлагбаум минули, тепер усе позаду.

– Ну й дурепа, – лагідно зауважив Іполитов. – Чим далі від'їдемо, тим краще.

Ліда не стала заперечувати. Сіла в коляску якось хильцем, немов змерзла, Іполитов навіть розчулився і погладив її по плечу – що не кажи, а подругу життя на крутих поворотах слід підбадьорити.

Вони проїхали лісом з кілометр чи трохи більше, уже майже зовсім розвиднилося, дорога звузилася, проминули роздоріжжя, і нараз попереду, буквально метрів за п'ятдесят, впало дерево. Іполитов, хоч яку реакцію мав, проїхав ще кілька метрів, не одразу усвідомив, що сталося, але вже через секунду чи дві збагнув: дерева за тихої погоди самі не валяться – різко викрутив кермо й потягнувся до автомата, та його вже схопила Сулова.

– Давай! – вигукнула. – Назад і швидше!

Пролунала автоматна черга – стріляли по них, Іполитов почув свист куль над головою. Газонув і рвонув просто в кущі, а Ліда вже обернулася й відкрила вогонь – куди вона стріляє, адже ж по них б'ють із шмайсерів від поваленого дерева, а вона строчить убік…

Їх урятувало те, що Іполитов кинув мотоцикл узбіччям по кущах, а за кілька метрів дорога повертала. Вже вискочіїли в безпечну зону, а Сулова, незручно спершись коліньми на сидіння коляски, все ще строчила в білий світ. Іполитов поклав їй правицю на плече, стиснув.

– Досить, – наказав, та Ліда не почула. – Кажу, досить, – повторив і легко вдарив по потилиці.

Сулова припинила стрілянину, здивовано повернулася до Іполитова: чого б'ється, адже вона, тільки вона врятувала їх…

Через кілька хвилин вони знову виїхали на роздоріжжя, Іполитов повернув праворуч, бо тут скоро кінчався ліс і можна було об'їхати його.

– Молодець, Лідо, – мовив зовсім щиро. – А ти казала: все позаду. Бачиш, тільки починається.

– Але ж вони стріляли у своїх… – відповіла розгублено. – Ми ж тепер свої, а вони чомусь стріляють…

– Бандери, – пояснив Іполитов, – хіба не зрозуміла? Ми наштовхнулися на бандерівську засідку.

– Так бандери ж – наші… – Сулова заховала автомат. – Виходить, стріляли по своїх…

Іполитов переможно посміхнувся. Був задоволений собою, своєю миттєвою реакцією, вмінням моментально оцінити становище й прийняти єдино правильне рішення. І ще, хоч і лютував на бандер, які могли покласти їх на лісовій дорозі, подумав: усе гарно і все йде так, як треба. Адже бандери мусять стріляти по них – радянських офіцерах, фронтовиках, які виконують завдання командування. Справді, все йде так, як належить.

Іполитов дав газ і вискочив на бруківку. Згадав: ця дорога позначена на карті і через кілька кілометрів повинна пересікти шосе.

Стара вантажівка гуцала й скрипіла на розбитому шосе, в кузові тряслися четверо з автоматами: лейтенант держбезпеки Юров, капітан з військкомату Шалалай і два бійці. На розвилці машина зупинилася, капітан Шалалай з автоматником вилізли, а машина подеренчала далі.

Шалалай попрвив плащ-намет, суворо подивився на солдата з автоматом.

– Завдання ясне? – запитав.

Перед виїздом усіх їх інструктував начальник районного відділу держбезпеки капітан Варавка, і Шалалай запитав солдата просто так, з цікавості, щоб почути його голос, – був солдат ще зовсім молодий, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, а виглядав ще молодшим, мало не хлопчаком, з-під пілотки видніла недавно підстрижена під «нулівку» голова – шкіра там ще не встигла засмагнути й робила солдата якимсь беззахисним з вигляду, він часто шморгав носом і витирав його рукавом шинелі – старої, засмальцьованої і завеликої для хлопця.

– Ясне, товаришу каштан! – відповів солдат тонким голоском і шморгнув носом.

«Теж мені вояка…» – подумав Шалалай і ще раз поправив плащ- намет. Звичайно, поруч солдата з червоним кирпатим носом і тривожними очима капітан видавався досвідченим військовим вовком. Плащ-намет пригнаний на зріст, кашкет з твердою туліею, начищені чоботи. Справжній бойовий офіцер – принаймні Шалалай вважав себе таким: ходив з вип'яченими грудьми й по можливості карбуючи крок, хоч і служив весь час по штабах та військкоматах. Рожевою мрією його був орден, хоча б один бойовий орден, бо поки що кітель його прикрашала тільки одна медаль – «За бойові заслуги». Однак Шалалай був упевнений: неодмінно заслужить орден – ставився до своїх обов'язків педантично, був вимогливий до інших, особливо до призовників, не любив нехлюйства й завжди примушував підлеглих козиряти йому й доповідати за всіма вимогами статуту.

От і зараз: солдат відповів, як і належало, по формі, але не став струнко, і Шалалай зауважив йому.

Солдат одразу підтягнувся, це сподобалося капітанові, але той не витримав і знову шморгнув носом. Шалалай скосував на нього грізно, проте солдат усе ж витер ніс рукавом.

Зрештою, подумав Шалалай, яке йому діло до цього сонливого хлопчака? Через дві чи три години патрулі знімуть, і він більше ніколи не побачить його. Та все ж увесь вигляд цього солдата з синюватою шкірою на голові викликав у нього якщо не роздратування, то підсвідомий протест, він сердито відвернувся від хлопця і почав роздивлятися довкруж.

Їхній пост розташувався на розвилці доріг. Одна вела на схід – вибите машинами й танками асфальтоване шосе, друга – бруківка з півночі на південний захід.

Ще місяць тому, коли фронт проходив близько, тут стояли військові регулювальники, йшла техніка, тепер рідко, коли проїжджала тилова машина або віз тутешнього селянина. Ліворуч до бруківки притулився ліс, за розвилкою він трохи відступав, далі виднілося поле, було воно засіяне житом чи пшеницею, врожай уже давно зібрали й вивезли, але поле ще не зорали під озимину – стояло сиротливе, незатишне.

Хмари затягнули небо, висіли над самими деревами. Вже розвиднилося, повітря було важке й пронизливе, й Шалалай пошкодував, що не одягнув шинелі. Правда, плащ-намет був у капітана зовсім новий, хотілося похизуватися ним перед іншими офіцерами райцентру, піднятими посеред ночі по тривозі, та навряд чи хтось у нічному безладному тлумі помітив його, а зараз капітан трохи замерз і заздрісно подивився на солдата у великуватій, але теплій шинелі. Різко повернувся до нього.

– Прізвище? – запитав, наче скомандував.

– Горобець! – солдат для чогось посміхнувся, хоч за статутом цього не можна було робити. І додав: – Горобець Микита.

Десь удалечині попід лісом почувся гуркіт мотора, й скоро до розвилки під'їхала, скрегочучи іржавим залізом, півторатонка. Вів її чоловік у старій гімнастерці, поруч нього сидів ще один у кітелі, а в кузов набилося десятка півтора жінок, переважно у ватянках.

Шалалай підвів руку, щось заскреготало в машині, вона викинула клуб чорного диму і якось нехотя зупинилась.

Капітан підійшов до машини. Він знав чоловіка, котрий сидів у кабіні, сам виписував йому документи після демобілізації, – нинішній голова тутешнього колгоспу імені Леніна Іван Сидорович Мурейко, а за кермом відомий на весь район аматор-механік і колишній танкіст Микола Жила – це він фактично з металобрухту склав єдину на весь район колгоспну півторатонку, предмет заздрості голів навколишніх артілей.

– Привіт, капітане, – помахав йому рукою Мурейко. – Щось сталося?

З цією машиною та її пасажирами все було ясно, але Шалалай запитав суворо:

– Сторонніх нема?

– Які сторонні, капітане, дівчат на поле везу.

Дівчата були, правда, переважно підстаркуваті, та Шалалай не сприйняв жарту голови. Заліз на приступку, зазирнув у кузов: чи не заховався бодай хтось. Зліз і махнув рукою, дозволяючи їхати, та Мурейко запитав:

– Кого шукаєте на світанку?

– Ви з села? – ухилився від відповіді Шалалай.

– Звідки ж іще?

– Нікого по дорозі не бачили?

– Ні.

– Давайте… – махнув капітан рукою.

Машина рушила, Шалалай відійшов на узбіччя і закурив. Походив трохи по краю дороги, затоптав недокурок.

У цей час вдалині щось ледь-ледь загуло, буцім задзичав джміль, звук поступово посилювався, і скоро стало ясно, що до розвилки наближається мотоцикл.