– Ви маєте дати нам нове сонце, дитино моя? – іронічно запитав його тоді голова. – Чи не захопили ви його з собою в кишені, щоб показати нам? Ми вже вийшли з тих літ, щоб сномарити такими цяцьками.
Всі сміялися й навіть не дали юнакові слова для відповіди. А тепер він знову тут... Сьогодні... Саме сьогодні, коли...
Зусиллям волі Ченк відірвав від нього увагу й почав прислухатися, що говорив голова...
– О’Нель убив себе... Вбив, як колись наші романтичні предки. Ви щойно чули фонографа, який передав вам його останні слова, і ви всі бачите, що це злочин. Так, членство! Так! Це страшний злочин проти всіх землян. Хіба ж ми, дужчі серед сильних, хіба ми не знаємо так само добре, які потворні перспективи відкриває нам переселення до иншої планети? Але це єдиний порятунок. Сонце гасне! Иншого виходу ми не маємо. Членство! Нумо ж мерщій будувати ракети! Покладемо всі сили на те, щоб утримати землян від паніки! Ренц О’Нель забив себе, але це треба заховати, як таємницю. Инакше це злякає, стурбує всіх і хто знає, до чого приведе землян. Він зрадив нашу справу, і ми мусимо запобігти тим наслідкам, що можуть виникнути. Мужність і спокій – це єдине, що порятує нас тепер, високодумне членство!
Всі притишено гостро слухали. Далі перегуки:
– Цілком слушно, членство! Ми не можемо всім сказати цю гірку правду.
– То був би злочин!
– Звістка про самогубство, безперечно, переполошить геть усіх землян.
– Можуть стати заводи!
– Земляни зречуться летіти – і загинуть!
– Ні, не загинуть, – вигукнув несподівано хтось, – є инший порятунок!
Але галас обурення заглушив його, і тільки всі здивовано оберталися, наче шукаючи – хто насмілився йти один проти всіх тут, у цій залі?!
Ченк хапливо взяв рупора і сам ледве впізнав свій голос, що раптом став крицево суворий.
– Членство! Ренц О’Нель не був зрадник!
Йому не дали говорити далі.
– Як не був?
– І ви з ним?
– Позбавити його слова!
Але голова підвів руку, і Ченк дістав змогу говорити далі.
– Ренц О’Нель не був зрадник, – твердо повторив він, – Ренц чесно жив і чесно вмер, бо ж дійсно жахна та неволя, яку готуєте землянам ви...
– І ви, і ви, Ченку, з нами разом, – в’їдливо перебив його хтось.
– Так! Яку до сьогодні, я підкреслюю, до сьогодні готував з вами і я. Але смерть О’Неля відкрила мені очі. Я закликаю вас, членство, виправити свою помилку! Не губіть землян! Поширте звістку про самогубство О’Неля. Закликайте землян шукати способу зробити нове сонце, поки не пізно! Я піду звідси для того, щоб ширити це скрізь. І коли ви не зі мною, то я проти вас!
Багато рук потяглося до рупорів. Стримати обурення вже не було змоги.
– Він збожеволів!
– Женіть його!
– Це ганьба, – у цих стінах безглузді думки!
Голова знову підвів руку, і поволі галас ущух.
– Слово має Хронс.
– Високодумне членство! Ми багато сил, енергії й думок поклали на те, щоб врятувати землян від неминучої смерти, коли загасне Сонце. Зробити більше несила нікому. Сонце згасає раз-у-раз швидше. Нам незабаром треба летіти з Землі, – і ми мусимо немилосердо засудити й заплямувати, як зраду, вчинок мертвого О’Неля й, на жаль, ще живого зрадника Ченка!
Зала завмерла. Ченк був один із найповажніших членів Ради, й такий гострий виступ Хронса вразив усіх. Але й несподівана рішучість, з якою Ченк захищав Ренца, бентежила радників. Апарати вказували максимум нервового напруження. Слово «зрадник» було кинуто, і вже дехто напівголоса повторював його.
Знову виступив голова.
– Але ж мусимо шукати його! – запально вигукнув Ченк. – Ми до останнього мусимо шукати иншого порятунку! І притягти до цього всіх. Кажу вам усім, це – злочин, що ви робите! Ренц тисячу разів правий! Треба шукати, шукати...
Тоді рвучко скочив юнак, що сидів осторонь, і, порушуючи всі основні правила Ради, голосно скрикнув:
– Я – Юм! Я знайшов! Я врятую вас, земляни!
Незвичайне в цій Залі звернення «земляни» зразу обірвало галас. Члени Сонячної Ради, що тримали долю Землі в своїх руках, раптом відчули себе звичайними землянами, тими маленькими істотами, що немов порошинки можуть загинути в космічній катастрофі. І глибока тиша опанувала Залу.
– Слухайте, земляни, – повторив твердий, рішучий голос. – Я створю вам нове Сонце. Його гаряче проміння дасть тепло, життя й радість похмурій Землі!
Кажу вам, ви мусите повірити мені! Ваш проект перельоту блідий і безсилий перед могутністю мого твору. У вас ракети в безвість, у мене – Сонце тут.
І якось зразу всі побачили, які незвичайні очі в цього юнака. За довгими промінястими віями вони палали, наче два справжніх маленьких сонця, і глибока віра в себе надавала їм дивовижної сили.
– Моє сонце, – казав він далі, – відродить колишні, забуті часи на Землі... А ваші ракети, цей витвір кволої, старечої думки...
Він не кінчив... Члени поскакували з місць і обурено вимагали, щоб того юнака, що навіть роками не вийшов до звання вченого, позбавити розумової енергії, бо вона лише велику шкоду може заподіяти землянам.
– Шкоду? Його мозок – шкоду... Ха ха! – глузливо засміявся Хронс. – Та він просто знічев’я, для забавки вигадав собі лялечку, а ви поставилися серйозно! Якомусь дурному хлопчиськові ви даєте право говорити тут.
– Правильно! Правильно! – підхопили звідусіль,
Ледве вгамувавши Залу, схвильований голова звернувся до Ченка й побачив, що коло нього стояв Юм.
– Ще не пізно, Ченку, – гірко сказав голова, – ви наш поважний, наш улюблений член. Ще не пізно для вас виправити свою помилку. Ми знаємо, ви маєте винахід, який допоможе виробництву міжпланетних ракет. Ми навіть чекали, що сьогодні ви його урочисто подаруєте в цій Залі землянам, все ще віримо вам, Ченку!
Ченк сумно похитав головою.
– Ні. Я не відкрию вам таємниці свого проекту. Ні. Я не дам вам його, поки не переконаюся, що Юм помиляється. Я вірю йому. Я знаю, що в нього геніальний мозок! А його роки? Вони для мене тільки запорука свіжої, яскравої енергії! До побачення... а може… може, й назавжди!
В повній тиші Ченк із Юмом вийшли з Зали.
***
Виходячи з Палацу Мудрих Рішень, Ченк і Юм мовчали. Обидва думали про трагічність і відповідальність того, що сталося. Мовчки сіли вони на свої аерофотелі* й, пов’язавши їх один до одного ланцюжками, безшумно піднеслися над вулицею.
– Куди?
– До Великого Заводу.
Вони тримали свої апарати на рівні десятих поверхів, бо обидва хотіли ближче придивитися до життя на залюднених вулицях, того життя, доля якого несподівано перейшла до їхніх рук.
Звичайний спокій великих вулиць останніми днями був помітно порушений – Центральна Обсерваторія подавала турботні звістки. Сонце раптом почало згасати швидше, і всі попередні розрахунки виявилися помилковими. Коло Мудрих Рішень ухвалило поширити по місту хвилі бадьорого настрою, але й через цю бадьорість струмкувала схвильованість і неспокій. От і зараз на великому майдані, коло високого згукоссавця,* гомонять голосно й нервово. Авто, метрополітени, аерофотелі й багато різних машин безшумно нишпорили по вулицях, і сьогодні їх наче більше, ніж завжди.
Юм всміхнувсь.
– Знаєш, Ченку, мені чогось спало на думку, що коли б оце виключити раптом всі згукоссавці, то від гуркоту, гомону й крику можна було б поглухнути, збожеволіти... Але ти не слухаєш мене?