Так, Ченк не слухав.
Глибоко замислений, дивився він крізь чисте, прозоре повітря на велетенські сонячні рефлектори над дахами хмародряпів, на високі шпилі конденсаторів сонячної енергії й думав, що все це має небавом загинути, що все це даремне, непотрібне... Земля вмирає...
І він міцно стиснув руку Юмові:
– Твоє Сонце... Тільки твоє Сонце...
Вони наближалися до Заводу.
Раптом десь з-за рогу виринув незграбний аерофотель. То був фотель Хронса, того самого Хронса, що так глузував з ідеї Юма, що йому така безглузда здавалася думка будувати нове Сонце. Ченк і Юм зразу взяли вгору, щоб уникнути неприємної зустрічи. Несподівано чують:
– Ченку, куди ж ви так швидко?
Жіночий голос. Вони здивовано глянули вниз. Поруч незграбного летів маленький, елегантний фотель,
– А я вже годину шукаю вас скрізь... Оце коли б не Хронс, то так були б і не зустрілися, – привітно гомоніла жінка.
Юм холодно глянув на Хронса, а Ченк промовив:
– Так, Ітто, я тільки-но із Ради. Гадав залетіти до Заводу, а там додому. Багато праці.
– Чула, чула. Мені Хронс все розповів. І за того дивака, що якесь нове сонце будувати збирається. Покажіть мені його, Ченку. Добре? Коли в його очах відбивається те сонце, тоді я...
– Не жартуйте, Ітто, – нахмуривши брови, серйозно мовив Ченк, – з цього сміятись неможна. І не дивака якийсь, а той великий вчений ось-тут перед вами. Прошу, – і він протяг руку в бік Юма.
– Вибачте, – зніяковіла Ітта, – але Хронс так кумедно оповідав мені про це, – і вона знову засміялася.
– Дуже радий, що це дало вам кілька веселих хвилин, – сухо відповів Юм. – То як, Ченку? Може, відстібнути твого фотеля, бо щодо мене, то я поспішаю.
– Не гнівайтеся, – зразу змінила тон Ітта. – Ченку, скажіть йому, ви ж знаєте, я не хотіла образити...
– Справді, Юме! То ж Хронсові вибрехеньки. Не можна це так приймати.
Ітта обережно, ласкавим тоном:
– Я хотіла, власне, запросити вас, Ченку, сьогодні ввечері на мій концерт... Я закінчила ту мелодію, початок якої вам так подобався. Пам’ятаєте? Я хотіла також і вас, Юме...
Ченк перебив:
– Так, Юме, хіба ти не чуєш чудових пахощів нових мелодій? Їх навіть зараз чути від Іттиних пальців...
– Мовчіть, не перехвалюйте, – перепинила Ітта, – я справді хотіла також запросити і вас, Юме, на мій концерт, не як винагорода за посміх...
Юм ввічливо схилив голову.
Потім вони з Ченком піднесли руки – останнє вітання – і полетіли далі.
____________________
А сонця, сонця в їх красі –
не чуть...
П. Тичина
Цей завод був гордість Ченка. Всередині міста билося його сталеве серце. Машини – живі істоти, позбавлені розуму, покірні волі людського генія – беззвучно і точно виконували складну роботу. Ідеальна конструкція, втілена в художню форму, зробила з машини мистецький твір, над створенням якого працював колективний розум інженера, архітектора й художника. Машина цілком звільнила землян від фізичної праці, і за єдину вправу для м’язів був улюблений землянами спорт.
З насолодою завжди ходив Ченк по запашних алеях заводу. Зупинявся і слухав короткі накази механіків і стежив, як ретельно і слухняно виконує їх машина. Цими коротенькими словами, цією «машиновою мовою» теж пишався Ченк. Односкладові слова із сполучення твердих, губних чи шиплячих звуків, промовлені у невеличкі рупори біля машини, давали різної сили звукові хвилі. Від них тремтіла чула мембрана, що замикала ток і примушувала машину або змінити рух, або прискорити, або припинити його зовсім.
Ця машина, що провадила останню частину роботи – була найулюбленіша Ченком, і часто він подовгу простоював перед нею і захоплено стежив упевнений літ сріблястих птахів. Але сьогодні часу не було.
Юм нетерпляче кликав:
– Мусимо швидше розпочати нашу роботу. Адже Рада часу не гає. Не гаймо ж і ми.
Вони пройшли повз машини, де скаженим темпом вироблялися ракети. Ченка зустріли радісним вітанням – на нього сьогодні особливо чекали, – він обіцяв дати удосконалення до машин.
– Ну що? Ну як? – чулося зо всіх боків.
– Ні, ні, ще не зараз. Ще трохи згодом. А у вас як?
– Працюємо, як завжди – з натхненням, Ченку, – відповів, посміхаючись, старий механік Ван.
Ченк вирішив скористати з того, що Ван знав колись Ренца.
– Ти чув, Ване, сумну новину?
– Про смерть Ренца? – він похитав головою. – Чув, чув... І як це ніхто не знав, що в нього була така жорстока хороба? Тільки з оповісток Кола Рішень ми дізналися про це.
– Ні, Ване. Це неправда, – твердо сказав Ченк.
– Що? Що неправда? – декілька землян наблизилися до них.
– Ренц умер не через хоробу. Він сам забив себе.
– Як забив? Сам? Що ти кажеш, Ченку?
– Так. Отруїв себе страшною отрутою.
– Чому ж? Що сталося?
– Його радіо-лист, який промовив він до мене, мабуть, за кілька хвилин до смерти, пояснює це. Він умер, злякавшись неволі на новій планеті, куди ми маємо перелетіти.
– Неволі?
– Я сам про це думав!
– І я, я теж боюся цього!
– Ну далі, далі. Кажи!
Ченк спокійно слухав ці вигуки. Потім:
– Перед смертю Ренц благав землян не кидати Землю. Створити нове Сонце.
– Нове Сонце?
– Нове Сонце, ви кажете?
– Це ж безглуздя! Він, мабуть, збожеволів!
– Ні, він був цілком нормальний. Нове Сонце – це не безглуздя. Ну, прощавайте. Я не маю більше часу.
Його намагалися затримати, його без кінця запитували, але він із Юмом вийшли з заводу.
– Подивимося, – роздумливо сказав Юм. – Подивимося, до чого вони прийдуть. Перше зерно кинуто.
– Так, цікаво! Які висновки, які наслідки... Зараз лечу сповістити ще Центральну Станцію Звідомлень. Треба, щоб до вечора ця звістка оббігла Землю. Ми маємо надто мало часу.
– А я – до себе, в лабораторію. Бувай!
____________
Сум серце тисне:
– Сонце! Пісне!
П. Тичина
Ченк був дуже радий зустріти у великій концертовій залі Юма. Після необережного жарту Ітти він ніяк не сподівався на це.
– Добре, що прийшов. За десять хвилин почнеться, – звернувся до нього Ченк.
– Хочу відпочити. Але чому ти такий стурбований? Ходім на хвилину, ще встигнеш розказати.
Вони хотіли пройти до бокових невеликих зал, бо в цій круглій величезній, що вміщувала кількадесят тисяч землян, було надто шумно.
У затишному кутку синьої кімнати Ченк зразу змінився. Він важко сів на канапу і прикрив рукою очі.
– Мерщій, Ченку! Що сталося?