Поллялися зразу контрастні, гострі пахощі, що з силою вдарили по нервах. Вони, не стихаючи, наростали, дратували... Вони кликали кудись і, раптом обірвавшись, напружували до краю нерви. І знову тихі, зажурні, вони невимовним сумом заливали душі... Тоскно дивилися очі нюхачів... За хвилину до того заспокоєні, безтурботні, вони зразу принишкли, і тільки глибокі зітхання часом порушували тишу. Ітта грала... Очі їй заслав туман, і десь далеко перед нею маяли якісь невиразні, скорботні тіні... Вона знала, що то були нещасні, які гинули в безнадійних шуканнях порятунку... Їм – всі думки, всі поривання, їм – ця остання мелодія... Перелляті на пахощі, тремтіли по залі жах, розпач і одчай, одчай нестриманий, гострий... А Ітта не помічала нічого. Тільки раз-у-раз частіше, – раз-у-раз важче підносилися її груди... І – більше несила! – вона впала головою на клавіатуру й ненароком загасила світло. У несподіваній темряві лишилася та ж мертва, непорушна тиша.
Тоді десь іздалеку наблизилося і зросло до зойку смертельного болю безсиле ридання... Іттин голос, глухий і придушений, благав у ньому врятувати, підтримати, дати сили...
– Світла!
– Швидше світла!
– Що ви робите?
– Де ти?
– Тихше!
– Світла! Світла!
І коли байдужо-яскраве світло знову жовтавим струменем залляло залу, нікого з присутніх не можна було впізнати. Поширені очі, бліді обличчя, голови, низько схилені на груди, нервові, знепокоєні рухи... Свідомість страшної неминучости опанувала всіх…
– Ходім, Юме!
– Хіба ти забув, Ченку: коли гине корабель, капітан іде з нього останній?
І вони лишилися до кінця…
Вони бачили, як нервовими кроками швидко виходила юрба… Але дехто непорушний лишався у фотелі. Його мовчки обминали і – швидше далі... І ніхто нічого не питав... Тільки б швидше… Юм похмуро стиснув руки. Твердо дивилися його очі, і тільки сліпучий вогонь у них згас. Він теж знав, що у фотелях лишалися мертві... Що тут сталася страшна справа, що сила нюхачів не витримали надмірного нервового напруження, до них повернувся забутий одчай, і вони пішли дорогою Ренца.
– Який жах, Юме! І все це ми...
– Ти кажеш, що це жах? Так, це страшна річ, – роздумливо сказав Юм. – А що ж буде на тій планеті? Може, члени Кола хоч тепер зрозуміють це.
– Ні, я певний, що вони тільки обернуть це проти нас.
– Можливо, й це... Подивимося. А тепер ходімо до Ітти, вона, бідна, видимо зовсім уже не володіє собою.
Ченк провів Юма просто до артистичної кімнати, де він сподівався знайти Ітту. По великих залах і маленьких перезалках, яких вони сквапно переходили, не було нікого. Тільки подекуди чорніли застиглі постаті. Тут із затишних кутків теж визирала смерть. Товариші йшли мовчки. Вони не оберталися, не дивилися навколо і – хтозна? – може, й справді не бачили жорстокого обличчя смерти. А може, жагуча потреба жити, перемогти й жити, вже цілком опанувала їхні думки.
– Здається, сюди, – і Ченк запитливо постукав.
Відповіди не було. Юм рішуче рвонув двері, і вони ввійшли.
У рожево-тьмяному світлі зразу нічого не можна було вгледіти. Потім на невисокій закруглій бані, що становила разом і стіни, й стелю, викреслилися ледве помітні ліхтарики, що немов рожеві перлини сяяли тоскним півсвітлом.
– Ітто, – тихо покликав Юм.
У закутку, на канапі, щось ледве ворухнулося. Ітта лежала, сховавши обличчя в м’яких подушках. Вони сіли біля неї, й Ченк, не розпитуючи, почав гладити її руку. Від тихої ласки сльози нестримно бризнули Ітті з очей.
Вони намагалися заспокоїти її, казали, що максимум нервовости й жаху минув, що далі буде спокійніше. Але Ітта не слухала й тільки крізь ридання ледве вимовляла:
– Це я, це все я наробила! Розумієте – я!
– Коли вже говорити хто, то швидше я. Пам’ятаєте-бо, ви нічого не знали й далі, мабуть, грали б так само безтурботно, коли б я не сказав вам нічого, – заспокоював її Ченк. – Та й себе я не почуваю винним. Скажу просто – я не зрозумів вас, Ітто. Я думав, ви знаєте все, і ваша мужність вразила мене. Коли я побачив, що помилився – було пізно.
– Пізно! – Ітта саркастично всміхнулася. – Ви знаєте, я досі жила єдиною вірою, що несу землянам радість і спокій. В цьому була мета... ви вбили її одним ударом. І яким жорстоким ударом!.. А тепер, після того, що скоїлося, я втратила останні сили і боротися, і жити. А ви ще дивуєтесь!
– Що ж, можна й дивуватися, бо я, бачите, Ітто, теж утратив ту єдину віру, яку мали й ви – а от, як бачите, живу, бо знайшов собі иншу, – сказав Ченк.
– Иншу віру? Де ж ви знайшли її?
– Юм дав.
– Юм?
– Так. В його величній ідеї дати землянам змогу лишитися на Землі я знайшов порятунок. Для себе і для всіх. Я повірив у це, і ніколи життя ще не було для мене таке дороге!
Ітта слухала. В її великих очах метушилися думки стомленого мозку.
– Але як ви могли повірити в таку божевільну ідею? – нерішуче спитала вона. – Лишитися на Землі! А Сонце?
– А Сонце дам я!
– Ви жартуєте, Юме.
– Який там жарт! У мене така ясна, така логічна, математично вивірена ідея, що не вірити може лише той, хто не хоче знати її.
Схилившись над столом, він кілька хвилин креслив щось і поясняв Ітті.
– І от, Ітто, крім цієї ідеї, Сонця й ворогів, ми з Ченком не маємо нічого. А вдвох боротися...
– Ні! Не вдвох – і я з вами! Я хочу бути in Ihren Bunde den dritten.* Гаразд? Або нове Сонце, або... смерть цих нещасних потребує відплати.
Юм і Ченк бадьоро стискали їй руки.
– Ходімо, ми й так забарилися тут. Що треба вам взяти з собою? – спитав її Ченк.
Вона оглянула кімнату.
– Нічого. Бачите, скільки тут різного приладдя для настроїв? Ось тут вам дріт спокою, тут апарат суму, там – сміху. Мені це тепер ні до чого. Колись і я перед концертами часто мусила була створювати собі штучні настрої. Звичайно, це для нас, акторів, велика допомога, але вона мені тепер непотрібна. Я тепер завжди матиму сили, натхнення...
Раптом вона обірвала і з сумом подивилась на Юма.
– Що ж ви?
– Може... може, у вашій справі моє мистецтво ні до чого?
Ченк і Юм обидва наввипередки почали доводити їй, яку велику вагу можуть мати її концерти для поширення нових ідей. Обидва говорили з таким щирим запалом, що Ітта, нарешті, розважилась.
– Ну, годі, годі! Вже вірю, що потрібна, що без мене й Сонце ваше, чи то пак наше, не запалає.
Ченк пильно глянув на Юма.
– Боюся, що ви запалите ще й инше сонце.
– А що тоді?
– Юм може тоді забути за своє перше...
– О, ні! – якось надто палко вирвалося в Юма.
Ітта гостро глянула на нього.
Ченк підвівся. Треба йти. Завтра вони зберуться, щоб виробити план боротьби. Тепер вже запізно й до того тут незручно. Їм треба поводитися обережніше. Навколо вороги...
Ітта перша вийшла з кімнати, але зразу ж хитнулася назад – від дверей майнула якась сіра тінь і зникла.
– Бачили?
– Хто це?
– Я не роздивилася. Але нас підслухували!
– Матимемо це на увазі. Видимо, агенти Кола не сплять.
____________________
Все спить ще: і небо
і зорі безсилі. Світає...
П. Тичина
...Срібляста краплинка піднеслась десь із землі і швидко подалася на схід. То був блискучий аеро, що відважно краяв повітря назустріч Сонцю. А за кілька хвилин з того ж місця знявся другий аеро, вкритий захисною фарбою. Він слідом за першим пролетів декілька кілометрів і поволі розтанув у повітрі – його стінки, намащені якоюсь складною речовиною, з такою силою відбивали проміння, що сам він ставав цілком непомітний.